Портрет у небі – А.Коралова
Я його пам’ятаю відтоді, як пам’ятаю себе або своїх батьків, що дивно: вдома про нього ніколи не говорили, телевізора не було, газет я не читала – не вміла ще. Але я знала, що він є, що він частина мого життя.
Я його ніжно любила. Про своє кохання я мовчала, ніхто про нього не знав. Мені не хотілося засмучувати батьків тим, що хтось ще посідає у мене в душі важливе місце, їх я просто обожнювала.
А на якесь зі свят, коли мені було років п’ять, батьки повели нас із братом на Красну площу подивитися салют. Салют я не пам’ятаю, але хтось у натовпі вказав рукою вгору, я підняла голову і побачила ЙОГО. Його обличчя пливло в легкому серпанку темного неба і райдужно світилося. Це було справжнє диво! Відтоді він став для мене майже божеством.
Потім у когось у гостях по телевізору я побачила, як дівчинка з білими бантами підносить йому квіти. Відтоді я втратила спокій. Мені так захотілося бути на місці тієї дівчинки! Я стала розпитувати у знайомих, що це за дівчинка, чим вона відзначилася, що обрали саме її для такої важливої ролі.
Хтось мені пояснив, що вона, мабуть, кругла відмінниця і піонерка. І я твердо вирішила: я буду нею.
І ось, нарешті, я стала школяркою. Бути круглою відмінницею виявилося легко, але до вступу в піонери треба чекати цілий рік! Я його дуже квапила, цей рік, він минув, і залишалося тільки два дні до урочистої клятви. Звичайно ж, я давно знала її напам’ять.
І раптом… раптом я не можу встати з ліжка. У мене зашкалює температура, а біль у вусі такий, що навіть не виходить плакати, і я вию. У вухо мені щось закапують, потім накладають грудки вати і забинтовують усю голову. Я пам’ятаю цей біль, таким він був моторошним.
Але він стихає до ранку, я оговтуюсь і розумію, що настав заповітний день, я хвора і моє “піонерство” спливає кудись у туман.
Цього допустити не можна. Я намагаюся встати з ліжка, але мама вкладає мене назад. Вона всю ніч просиділа біля мого ліжка, поки я кидалася в напівневігластві. Ні, мені треба встигнути до початку урочистостей – пояснюю я їй. – Я ніяк не можу пропустити вступ до піонерів або відкласти до кінця року – мені важливо бути в першій п’ятірці школярок нашого класу. – Про це не може бути й мови, – жорстко каже мама. Вона не хоче навіть слухати мене.
Зрозумівши, що не в силах її переконати, я від своєї безпорадності починаю плакати.
Я не була розпещеною дитиною, ніколи не намагалася сльозами чогось випросити, але тут я плачу так гірко, з таким відчаєм, що мама розуміє: її заборона вб’є в мені радість, і, можливо, надовго. Вона починає сама мене одягати. Шкільна форма, білий фартух, зимове пальто – на вулиці мороз! -вушанка брата, яка насилу налазить на бинти. Міцно тримаючи мене під руку, мама доводить мене до школи, благо школа прямо у дворі.
Я пам’ятаю, що виголошуючи клятву, я сильно плуталася, перебріхувала рядки і слова, напевно, через температуру, але в піонери мене того дня прийняли. Збулося! Важливий крок назустріч моїй дитячій мрії.
Усе складається чудово. У “Піонерській Правді” надрукували мої перші віршики (їх відправила до газети моя вчителька), і до школи з усього Союзу на моє ім’я починають приходити листи, потоки листів, де хвалять вірші і пропонують мені дружбу. Я відразу стаю шкільною знаменитістю. Мені ця слава не потрібна, я приймаю її трохи зсутулившись, але втішаю себе тим, що вона дає мені більше надій здійснити мою мрію: опинитися поруч із ним і вручити йому красивий букет квітів на знак моєї любові.
Зима добігає кінця, скоро весна, а з нею Першотравень. Я дуже сподіваюся, що наша вчителька вибере мене і повідомить у Кремль, що є дуже підходяща для свята дівчинка, і мрія моя збудеться.
Але що відбувається?! У репродукторі, що працює майже постійно в нашій комуналці, повідомляють про його хворобу, і з кожним днем йому стає гірше. І ось настає день, коли урочистий і сумний голос повідомляє про смерть вождя.
Цього не може бути, не може бути! Поступово до мене доходить, що сталося непоправне: його більше немає. Життя на мить завмерло. Моя мрія звалилася. Я починаю нестримно ридати. Я не знаю, кого мені більше шкода – його чи себе, але мені дуже, дуже боляче.
За хвилину в коридор виходить мама, і якимось різким рухом затягує мене в нашу кімнату. Вона продовжує мене волочити, поки я не опиняюся в найдальшому кутку кімнати, і раптом її рука з силою обрушується на моє обличчя. Я замовкаю. Досі я від неї не бачила нічого, крім ласки, а зараз, розплющивши очі, я бачу її спотворене обличчя і чую її злий, шиплячий голос: “Не реви, дурепо, бандит помер!”
Тільки подорослішавши, я розумію, скільки накопичених страхів і болю вихлюпнулося в цьому ляпасі і в цих словах. Не стриматися, сказати дитині-нерозсудливій таке, не знаючи, що буде завтра? Або – все так погано, що гірше вже бути не може?
З роками, озираючись на своє дитинство, я починаю розуміти, чому над нашою доброю і люблячою сім’єю постійно висів страх.
Чому, прокидаючись ночами, через щілину дитячої комірчини я бачу батьків, які сидять за столом, ніби в очікуванні чогось. Я відчуваю, як з їхньої кімнати струмує страх. Я заспокоюю себе думками про свою мрію і знову засинаю… Іноді поруч із ними сидять наші сусіди Барські (досі пам’ятаю їхнє прізвище), і всі вони мовчать або зрідка тихо шепочуться. Пізніше я дізнаюся, про що.
Барський і тато були старими більшовиками. Їх об’єднувало й те, що кілька років вони пропрацювали закордоном: тато в Англії, Барський у Німеччині. Я думала тоді, що Барські бездітні, але, виявилося, що в них є син Вова. За кілька років життя в Німеччині він вивчив німецьку мову, але школу вже закінчував у Москві. Коли почалася війна, йому було 18, і він одразу пішов на фронт. У першому ж бою потрапив в оточення, був узятий у полон і поміщений у концтабір. Там Вову використовували як перекладача, і по закінченню війни він із німецького табору прямо загримів в один із таборів ГУЛАГу.
І Барські, і батьки чекали арешту, який був неминучий. Мало того, що Барський і тато обидва старі більшовики, так ще й за кордоном працювали. Однозначна на них чекала стаття – шпигунство.
Коло їхніх друзів звужувалося, старих більшовиків брали прискореними темпами. Питання залишалося тільки в тому, в яку ніч за ними прийдуть. Барські обіцяли подбати про нас із братом, якщо батьків заарештують першими. А якщо першими виявляться Барські, наша мама візьме на себе відправлення консервів і теплих речей їхньому синові, поки вона буде на волі. Ось такою була у них домовленість, і, зустрічаючись, вони обговорювали це знову і знову.
Мені про все це розповідала мама вже після смерті Сталіна, але ще до того, як почали повертатися татові друзі, які залишилися в живих. Але ось їх поступово почали випускати. Коли хтось із них приходив, нас із братом відправляли у двір погуляти, надовго. Мені здавалося, що ці люди – їх було дуже небагато, і вони завжди приходили по одному – були схожі на тіні, всі вони були худими, із сірими обличчями і тьмяними очима. Коли ми з братом поверталися додому, очі батьків були червоними від сліз.
Але одного разу прийшла жива, весела людина. Дивлячись на нього, хотілося посміхатися. В очах у нього стрибали чортики, він увійшов у нашу кімнату з якимось жартом, і всім одразу стало весело. Ми з братом залишилися вдома, нас нікуди не виганяли.
Запам’яталася темна мочка вуха нашого гостя, на ній була коричнева родимка, як сережка, і мама жартівливо називала цю людину “циганом”. Справжнє його ім’я було Давид Бариль, не знаю, ким він раніше працював, але потрапив він на заслання стараннями Землячки, яка чомусь його страшенно ненавиділа.
Мені дуже шкода, що я не була тоді достатньо дорослою, щоб розуміти, а ще краще – записувати все, що Бариль говорив. Пам’ятаю тільки, що табір його був на далекій півночі й ув’язнені будували Норильськ. Що в таборі політичні жили поруч із кримінальниками і що щодня когось, зазвичай із політичних, не дораховували. Вони гинули частіше не від холоду, а від того, що були “розіграні” урками.
Здогадавшись із розповіді, хто такі “урки”, я не зуміла здогадатися, як це можна померти від “розіграшу”, і спитала про це Бариля. Він мені спокійно пояснив. Бариля кримінальники не чіпали – любили: він, майстер на всі руки, міг будь-що полагодити, відмінно співав і взагалі був чудовим артистом. Потім настала концертна частина його візиту: Бариль співав нам табірні пісні.
Я не все розуміла, але все одно було дуже смішно. Між піснями він розповідав табірні анекдоти, міцно приперчені матюками (тут у нас із братом підготовки вистачало, недарма ми проводили на подвір’ї годинами), зображував своїх співтабірників і начальство в обличчях.
Він приходив до нас ще і ще, багато співав, і щоразу вражав нас обширністю свого табірного репертуару. Ні в’язниця, ні каторга не відбили йому пам’ять, хоча на допитах йому відбили нирки і вибили зуби. Це анітрохи не заважало його ясній дикції і веселому настрою. Було ясно, що людина з таким характером може вижити в пеклі.
Мої батьки пішли з життя дуже рано. Їхні вцілілі друзі, які провели в таборах різні терміни, пережили їх. Вони приходили спочатку на один похорон, потім на інший і говорили дуже теплі слова.
Виходить, що моїм батькам пощастило. Вони залишилися на “свободі”, але більшу частину життя прожили в страшному страху. Дуже безрадісним було їхнє везіння. Мій батько став заручником того, що він сам будував. Він прозрів дуже рано, але це “рано” було вже пізно.
– Твої батьки вчинили жахливу дурість, – сказав мені якось один із двоюрідних братів, коли ми були вже дорослими. – Вони могли залишитися за кордоном і прожити набагато щасливіше життя. – Так, могли, – відповіла йому я. – Але ти замислювався, де були б твої батьки і вся наша рідня? Де були б друзі мого тата?
Батьки справді могли залишитися в Англії. Тато їхав туди вже абсолютно “прозрілим”, розповідала мені мама після його смерті. Ба більше, хтось із банкірів у Лондоні пропонував йому безбідне довічне забезпечення, якщо він погодиться зменшити лише на один пенс ціну за якийсь обсяг лісу, який продавали Ради. Батько гнівно відкинув цю пропозицію. Його чесність і турбота про долю рідних і друзів керували його рішеннями.
Чи соромно мені за свою дитячу мрію? Ні, не соромно. Таке не можна ставити в докір дитині. Але таке можна і потрібно ставити в докір країні. Хоча … марно. Вона досі по-справжньому не розкаялася. А отже, вона думає, що все було добре. Її таке влаштовує. Якого майбутнього в ній можна чекати?
Післямова
Це пересічна історія про пересічну дівчинку. І в цьому весь жах: скільки було таких дівчаток (і хлопчиків) по всій країні? Дітей, яким країна всучила фальшиві мрії? Воістину, засобами пропаганди можна перевернути світ. Пропаганда – це те саме дресирування, тільки на рівні людей, а не тварин.
Вибачте, весь час забуваю, що люди це теж тварини. Отже, нас теж можна дресирувати.
Ці спогади – маленький уламок жахливого часу. Але не менш жахливо те, що країна, в якій це відбувалося, навідріз відмовляється від каяття. Як могло статися, що кати не були покарані, продовжували обіймати високі позиції, спокійно виходили на пенсію, вмирали своєю смертю?
Ми живемо поруч із їхніми дітьми та онуками, вони наші колеги або, можливо, навіть друзі, але ми не знаємо їхнього коріння, про таке коріння говорити (поки що) не заведено. Діти, звісно, не відповідають за діяння своїх батьків, але просто цікаво, якими людьми ці діти стали?
Найрозвиненішою і найдієвішою в століття сталінської індустріалізації була індустрія смерті. Масштаби і налагодженість цієї “промисловості” не мають собі рівних в історії світу. Таких масштабів ще не знало – і, хочеться сподіватися,- не знатиме людство. Певною гарантією того, що це не повториться, могло б стати покаяння.
Поворотна сталінізація, яка розквітає зараз у країні, це результат політики умовчання. Видно, скучило наше російське населення за гострими відчуттями. Не розуміє, наскільки гострими вони можуть виявитися.
Навіть якщо ці дитячі спогади – тільки крапля в морі, яке треба виплеснути на країну, щоб вона протверезіла, я пишу це не даремно.
