Тату, врятуй!
– Уже встав? – запитала дружина, яка зайшла в спальню.
– Так, — похмуро кивнув головою Микита.
– Я пішла на роботу. Сніданок вам зварила. Чистий посуд залишила на столі, тож, якщо важко, брудний не мий. Сьогодні раніше прийду, сама вимию. Стеж за Денискою! Він уже одужав і носиться, як очманілий. Завтра відпрошуся, сходжу з ним у поліклініку. Пора йому вже в садок.
– Гаразд! – спробував усміхнутися. – Не засмучуйся, Катю!
Дружина нагнулася, поцілувала в щоку і пішла.
Він довго дивився вслід своїй дружині. Важко зітхнув і направив свій інвалідний візок у бік ванної кімнати.
Лише рік тому у них було щасливе сімейне життя, поки він не потрапив в аварію. І ось інвалідність, пересувається на інвалідному візку. Добре, хоч на візку, перші пів року зовсім із ліжка не вставав. У вихідні приходив батько, спускав візок із дорослим сином із четвертого поверху і гуляв із ним. Потім за допомогою когось із сусідів поверталися назад на свій четвертий поверх.
Катя продовжувала його любити, не дивлячись ні на що. Батьки допомагали, вони ще працювали, і тесть із тещею — теж. Але як йому самому? Адже він вважав, що все життя буде опорою і захистом своїй дружині і своїм дітям. Тепер, аби тягарем не бути.
Хоч би Дениса виховати, а він сам навіть не зможе навчити його грати у футбол або плавати. Умившись, заглянув у дитячу.
Син спав. Сів за ноутбук. Одне й те саме запитання цікавило Микиту: “Чому мої ноги не ходять? Адже немає видимих ушкоджень. Рука і голова постраждали набагато сильніше, але ж усе минуло, усе загоїлося. Ноги цілі, але чому не ходять? Лікарі кажуть, що можливо, коли-небудь… Не хочу я “можливо” і “коли-небудь”. Мені ще й тридцяти немає, у мене дружина, син…”
Добрих пів години шукав інформацію, але нового нічого не знайшов. Вимкнув ноутбук і став займатися фізичними вправами.
З дитячої виглянув син. Підійшов і став спостерігати: – Тату, а в тебе ніжки перестануть боліти, і ми з тобою будемо гуляти. – Обов’язково, синку! – вимовив, намагаючись надати своєму голосу впевненості. – І на річку підемо? – Звичайно. – Ми з дідусем на річку ходили, коли в нього в саду були. Я навіть трохи плавав, але бабуся лаялася. – Усе! Іди, вмивайся! І підемо снідати. Син пішов у ванну кімнату, а батько спрямував свій візок на кухню.
***
Микита повільно накривав на стіл. В інвалідному візку, та ще й на тісній кухні, особливо не розбігаєшся. Та й сам візок далеко не метеор, його теж треба руками рухати, крутячи колеса.
Він уже розігрів суп. Приготував по бутерброду. Узяв ополоник, щоб розлити суп, і тут пролунав, повний жаху, крик сина: – Тату, врятуй!!!
Ополоник із дзвоном упав на підлогу, а Микита щосили, обертаючи обручі, спрямував свій візок у кімнату. Вікно було відчинене, він побачив лише зблідлі пальці сина, що трималися за низ віконної рами, і тут маленькі пальчики почали розтискатися. – Синку! Кинувся до вікна і встиг схопити сина за руку, потім за іншу. Витягнув.
– Синочку, ну, що ти робиш? – промовив крізь сльози, притискаючи його до грудей. – Тату, там листочок гарний… я хотів дістати, — схлипуючи, розповідав син. – Усе, Денисе, заспокойся! І більше ніколи не відчиняй вікна. – Не буду! – шмигнув носом Денис.
– Йдемо їсти. Микита повернувся і побачив… свій інвалідний візок, що стояв біля дверей. Зі здивуванням подивився на свої ноги. Зробив крок. Вийшло. Усе ще не вірячи в диво, поставив сина на підлогу і зробив кілька кроків.
– Тату, ти ходиш?! – пролунав здивований вигук Дениса. – Ходжу…, – він був здивований цьому більше за свого сина. Зробив ще кілька кроків, відчув важкість у ногах, немов пройшов кілька кілометрів, але це дрібниці. Ноги-то ходять.
Підійшов, зачинив вікно. Згадав про обід: – Денисе, пішли їсти! Микита їв стоячи. Здавалося, що варто сісти, і ноги знову відмовлять. А син без угаву говорив про парк, про річку, ще про щось, де вони тепер із татом побувають і, що вони там будуть робити.
Потихеньку Микита заспокоївся, але водночас у голови увірвалися думки, як радісні, так і страшні: “Запізнись я лише на секунду… страшно подумати, що сталося б. А може це доля. Адже я спізнювався, не на секунду, а на добру хвилину. Поки б я на візку дістався до вікна. Немов хтось згори послав мені це випробування, — і тут раптом думки запрацювали зовсім в іншому напрямку.
– Зараз же Катя прийде? Треба зателефонувати… Ні, ця новина для неї буде приголомшливою, а що як вона дорогу переходить або… Щось у мене в самого голова все ще обертом іде”.
Він грався із сином, але думки були далеко від цього. Нарешті, у передпокої пролунав шум дверей, що відчиняються: – Мамо, — кинувся туди син. – Тато ходить. – Синку, що ти кажеш? – сумно посміхнулася Катя. Сумка, що випала з рук, штовхнулася об підлогу… Її чоловік йшов до неї. Зробила крок назустріч і опинилася в його обіймах.
– Микита, це правда?! Ти ходиш?! – Мамо, я хотів листочок хотів дістати і впав, — став розповідати син. – А тато мене врятував. І вони стали розповідати разом, а Катя слухала їх одночасно із захопленням і жахом. – Мамо, я більше не буду на вікно залазити, — пообіцяв наприкінці Денис. А мама плакала, і сліз радості було набагато більше, ніж гірких.
***
У суботу вони були в дідуся на дачі. Дениска був щасливий, усі бабусі й дідусі, і дядьки з тітками там були, але, головне, поруч тато. Вони вже з ним грали у футбол, ходили на річку і там плавали разом. А завтра з татом і мамою підуть у парк. А ще тато віддав свій інвалідний візок, кудись у лікарню. Він йому більше не знадобиться!
