Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
Про те, що при «Великому переселенні народів» одні союзи і окремі племена слов’ян залишилися в Подунав’ї, а інші переселилися на землі майбутніх України, Білорусії та Росії, написали стародавні літописці. У їх числі – київський літописець-ігумен (монах) Никон почав, а ігумен Нестор (1056-1114) завершив літопис під назвою «Повість временних літ». У ній зазначено, що слов’яни «розійшлися по Землі і прозвалися іменами своїми від місць, на яких сіли. Як прийшовши сіли на річці Морава, так прозвалися мораване, а інші чехи. А ось ті ж слов’яни: білі хорвати і серби, і хорвати. Коли ж волохи найшли на слов’ян на дунайських, і осіли між них і стали утискати їх, то слов’яни ці, прийшовши сіли на Віслі і прозвалися ляхами, а від ляхів тих пішли поляки. Так само ці слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші древлянами, тому що сіли в лісі, а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами … і так розійшовся слов’янський народ … І живяху в світі і галявині, і древляни, і сіверяни, і хорвати».
У «Повісті временних літ» слов’янське плем’я хорвати не випадково розділене на дві групи – на хорватів і на білих хорватів. У 1-му розділі згадувалося, що одна група хорватів при переселенні зупинилася на заході від Карпат, а інша – на сході від них. З цієї причини вони нами названі відповідно «Західні Хорвати» і «Східні Хорвати». У 863 – 864 роках Західні Хорвати прийняли християнство, а Східні Хорвати тривалий час залишалися язичниками. Оскільки Західна і Центральна Європа сповідували християнство, то одним з ознак відмінності її народностей була приналежність до християнства. Візантійський імператор К. Багрянородний (905 – 959) в трактаті «Як управляти імперією» написав, що Білі Хорвати «живуть по той бік землі турків (читати угрів Паннонії – авт.), Недалеко від землі Франков, по сусідству з нехрещеними сербами». К. Багрянородний там же зазначив, що «слов’янський народ на Землі Русів: поляни, древляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани». У той же час він не згадав Східних Хорватів, які в той час жили як незалежна народність і ще не входили в Землю Русів.
Отже, після прийняття Західними Хорватами християнства у Візантії їх називали «Білі Хорвати». Це і було враховано в «Повісті временних літ», яка згадує «Білих Хорватів» окремо від просто «Хорватів», названих авторами цієї книги «Східні Хорвати».
Про те, що західні (або Білі) Хорвати не входили до складу Київської Русі, свідчить не тільки К. Багрянородний, але і такий запис в «Повісті временних літ»: «І живяху в світі і галявині, і древляни, і сіверяни, і хорвати». Маючи на увазі Східних Хорватів, які влаштувалися на заході від Київської Русі вздовж верхньої течії річок Сан, Буг (притока Вісли) і Дністер. Бо тільки Східні Хорвати могли жити мирно зі своїми найближчими сусідами – древлянами Київської Русі. Оскільки західні (або Білі) Хорвати жили на заході від Карпат в складі Великої Моравії, то вони просто не могли конфліктувати з древлянами, тим більше з Полянами або сіверяни Київської Русі, так як цьому перешкоджали непрохідні в ті часи Карпати.
У той же час можна зрозуміти помилку Нестора, що нібито Дреговичі названі тому, що осіли в болотистому регіоні, а Мешканці півночі – на півночі. На півночі від кого або від чого? Якщо на півночі від полян або Києва, то на північ від навіть Північан зупинилися Кривичі, а на північ від Кривичів, біля озера Ільмень, зупинилися Словенські, названі Ільменські Слов’яни. Нестор в той час просто не міг знати, що Мешканці півночі, Дреговичі, Словене, Смолені зберегли назву, яке мали на Балканах до їх переселення.
Ось як в «Повісті временних літ» сказано про розташування східних слов’ян:
1) на півночі, біля озера Ільмень, – Словене;
2) на південь від них, в верхів’ях Волги і Дніпра – Кривичі;
3) в басейні верхньої Оки – Вятичі;
4) на південний захід від них, над верхньою частиною Дніпра і річки Сож – Радимичі;
5) на північ від річки Прип’ять, в Поліссі – Дреговичі, тобто колишні драгувіти;
6) між Прип’яттю, Дніпром і Горинню – Древляни;
7) на південь від них, в басейні Середнього Дніпра – Поляні;
8) в басейні Десни і Сейму – Мешканці півночі, тобто колишні Севери;
9) між Дністром і Бугом – Уличі;
10) між Дністром і Прутом – Тиверці;
11) у верхів’ях Західного Бугу -Дуліби, перейменовані в Волинян;
12) у верхів’ях річок Сян і Буг – Хорвати, умовно названі нами Східні Хорвати.
Не всі слов’янські племена після переселення з Подунав’я були незалежні. Поляні, Радимичі і Вятичі виявилися у володіннях Хазарського каганату і платили хазарам данину. По землях східних слов’ян проходив торговий шлях «з варяг у греки», безпеку якого забезпечували нормани зі Скандинавії. Попутно вони нерідко обкрадали східних слов’ян, а тому слов’яни назвали їх злодюгами, а історики – варягами. На численних перевалочних пунктах цього шляху працювало чимало слов’ян, тісно стикалися з норманами.
Вожді-воєводи північно-східних слов’ян були зайняті суперництвом за княжий престол. Цим користувалися кочують тюркомовні племена, які здійснювали грабіжницькі набіги на їх поселення. Тому слов’яни звернулися до норманам з проханням забезпечити їм безпеку від набігів, сплачуючи варягам за це данина. Про це в «Повісті временних літ» сказано: «Варяги з замор’я стягували данину з чуді, і з словен, і з меря, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів по срібній монеті і по білці з диму », тобто димоходу.
Однак нормани-варяги при зборі данини нерідко застосовували насильство, і слов’яни незабаром опинилися в залежності від них. Тому в 862 році слов’яни «вигнали варяг за море, і не давали їм данини, але не було серед них влади і встав рід на рід, і була у них усобиця, і стали воювати один з одним». Щоб припинити міжусобицю, слов’яни вирішили: «Пошукаємо собі князя, який володів би нами і судив по праву … І пішли за море до варягів, до русі. Ті варяги називалися руссю, як і інші називалися шведи, а інші -норманни і англи, а ще – готами, ось як і ці русь. Сказали русі кривичі, слов’яни (ільменські – ає.), Чудь, і весь: «Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає. Ідіть-но княжити і володіти нами», – записано в «Повісті временних літ ». Однак літописець нічого не сказав про народність «Русь», яку «Повість временних літ» порівнює зі шведами, англійцями і голландцями. У «Повісті временних літ» далі сказано, що на прохання згаданої делегації слов’ян одна зі скандинавських народностей під назвою «Русь» обрала слов’янам як воєвод – князів трьох братів. Вони взяли з собою дружинників і прийшли княжити над північно-східними слов’янами. «І сів старший Рюрик в Новгороді, а інший – Синеус – на Білозір’я, а третій – Трувор – в Ізборську. І від цих варягів прозвалися новгородці – Руська земля. Новгородці ж – ті люди від варязького роду, а спершу були слов’янами», – сказано в «Повісті временних літ».
Однак за два роки перебування на посаді слов’янських воєвод раптово померли Синеус і Трувор. Тому їх старший брат Рюрик, прийнявши всю владу в свої руки, «став роздавати мужам своїм міста – тому Полоцьк, цьому Ростов, іншому Білозір’я. Варяги в цих містах находніков», тобто прийшлі, – сказано в «Повісті временних літ». Обравши Новгород столицею, воєвода (конунг) Рюрик став одноосібним князем не тільки для північно-східних слов’янських племен, але і для естонців, фінів і меря. Керував він ними через своїх посадників з числа прибулих з ним одноплемінників-русів. Тому підвладна Рюрика не тільки новгородська, але і вся слов’янська земля стала називатися Руська земля.
Походження назви «русь» досліджували багато істориків. Вони, як і російський вчений історик С. Гедеоном, науково обгрунтували, що, як перші князі Землі Руської, так і назва їх дружин «русь» походить від шведського племені, яке проживало на острові Рюген. На підставі останніх лінгвістичних та історичних досліджень слова «русь» Н. Котляр стверджує, що воно фінського походження. Спочатку слово «русь» застосовувалося для позначення скандинавів, які складалися в дружинах давньоруських князівств, і поширилося на всіх дружинників, а потім – і на Полян. Нині відомо, що слово «русь» – від фінського «ruotsi» і в перекладі означає «шведи». Фіни і нині слово «російська» вимовляють «ourotsi». Отже, слова «Русь», «російський» – не слов’янського, а фінського походження.
Російські вчені Г. Байєр, А. Шльоцер і Г.Міллер, М. Карамзін, С. Соловйов, Н. Погодіна і інші були прихильниками норманського походження князів Руської Землі. Щоб більш не повертатися до походження назви Російська Земля, відзначимо, що деякі дослідники в нині суверенної України з цією теорією не згодні, ставлять під сумнів всю літопис «Повість временних літ». Вони стверджують, що Рюрик нібито прибув до Новгорода без братів. Ім’я шведського походження Синеус вони переводять як «свій рід» (sine hus), а ім’я Трувор – як «вірна дружина» (thru voring). Однак їх твердження не витримують критики тому, що приблизно в той же період герцогом Нормандії був однофамілець Синеус, а слово «ruotsi» для фінів і нині означає «шведи». Крім того, в Швеції понині один з приморських регіонів, що розташований навпроти острова Рюген, іменується Ross-laden, а його жителів фіни називають росами (ruotsi). А.Шльоцер (1735 – 1809), академік Петербурзької Академії Наук, який спеціалізувався на російському джерелознавству, про «Повісті временних літ» написав, що «жодна нація не може пишатися таким багатством». Однак українські псевдоісторики ставлять під сумнів і це багатство. Вони стверджують, що слово «рус» -латинське і перекладається як «село». За їхньою логікою виходить, що займана русами територія – суцільне село. Хоча відомо, що «село» – це населений пункт, що відрізняється від села наявністю церкви. Однак в Київській Русі перші церкви були побудовані тільки після прийняття в 988 році християнства.
Джерелом існування варязьких дружин були трофеї, здобуті в грабіжницьких походах, а постарілий Рюрик уже не міг водити їх в такі походи. Тому Аскольд і Дір, воєводи загонів варязької дружини, вирішили відправитися на військову службу в Царгород, тобто в Константинополь. Очоливши дружину з числа однодумців, вони вирушили до Константинополя по Дніпру. Зупинилися в Києві, який в той час входив у володіння Хазарського каганату під назвою Самбатас.
Хозарський каганат, або Хазарія, в той час був величезною державою, що займав більшу частину (за винятком міст – полісів Візантії) Криму, все Північне Причорномор’я і Приазов’я, Нижнє і Прикаспійського Поволжі, а також Північний Кавказ. Етнічно Хазарія була конгломератом тюркських і фінно-угорських народів з напівкочовим способом життя. У 2-й половині VII ст. Хазарія підкорила булгар, які мешкали в Приазов’ї, і які входили в об’єднання тюркомовних племен під назвою Велика Булгарія. У 1-й половині VIII ст. в Хазарію переселилися вигнані з Візантії євреї зі своїм лідером по імені Булан.
Дореволюційні російські професійні історики (Д. Самоквасов, М. Любавський, М. Приселков, С. Платонов), а в перші роки Радянського Союзу М. Покровський (автор першого радянського підручника з історії Росії), а також провідний радянський археолог М. Артамонов ( 1898-1972) та інші в своїх працях науково обгрунтували велику роль Хазарії в формуванні Київської Русі. При цьому згадали про євреїв і їх ролі в Хозарському каганаті, що був симбіозом хазар і євреїв. Хазари займалися господарською діяльністю і кочували, а також здійснювали грабіжницькими набіги на сусідів. Євреї вели осілий спосіб життя в містах і займалися торгівлею і лихварством. Через Хазарію проходив «Великий шовковий шлях» з Азії до Європи, який опинився під владою євреїв. Трансєвропейський торговий шлях «з варяг у греки» ще не функціонував, а тільки його частина – «з Самбатас в Грецію». Згадані торгові шляхи фактично опинилися в їх руках, а шляхом змішаних шлюбів євреї отримали доступ до всіх державних посад. У 800 році Обадія, нащадок Булана, зробив в Хазарії державний переворот, і вся влада опинилася в його руках. Обадія оголосив іудаїзм державною релігією Хазарії, а тому місія Кирила і Мефодія по поширенню в Хазарії християнства не мала успіху. При редагуванні наукової праці М. Артамонова про Хазарію Лев Гумільов вніс в нього свої корективи про те, що єврейська громада Хазарського каганату при хані Обадія перетворилася в домінуючий соціальний шар і повністю заволоділа «Великим шовковим шляхом», який проходив через Хазарію і шляхом «з варяг в греки». Отже, євреї домінували не тільки в Києві, а й в інших містах не тільки уздовж згаданих міжнародних торгових шляхів задовго до того, як в них оселилися слов’яни Руської землі.
Далі буде…
Петро Годьмаш
