“Золота рибка”: історія кремлівського завгоспа Єнукідзе, любителя малолітніх дівчаток
Пересмикування історичних реалій ліберальними псевдоспеціалістами стало справою звичною. Особливо люблять вони виставляти героями й страждальцями упирів сталінської епохи. Не обійшли стороною і відомого сластолюбця Авеля Енукідзе. Розповідаючи про нього, горе-просвітителі переспівують Льва Троцького (який віщав з-за кордону про мучеників сталінського терору), уявляючи Енукідзе доброю людиною, що заступалася за репресованих більшовиків і безмірно любила дітей.
Енукідзе, Сталін, Горький.
Тут майже не посперечаєшся: Авелю Сафроновичу справді подобалися діти, але переважно дівчатка, з якими він любив побешкетувати й потішитися.
Грішок цей йому прощали, але до пори, до часу. Енукідзе вмів пристосуватися до ситуації й робив це талановито. Вважаючись близьким другом Сталіна й обіймаючи посаду секретаря Президії ВЦВК (потім ЦВК СРСР), саме він організовував постачання кремлівських небожителів, забезпечуючи все керівництво країни житлом, харчуванням, автотранспортом, лікувальним і санаторним обслуговуванням.
З “кремлівського кооперативу” продукти відпускали не інакше, як за записками Енукідзе. Йому підпорядковувався комендант Кремля, який забезпечував безпеку урядових установ. Облаштування банкетів і відповідного супроводу лягали також на його плечі. Старе більшовицьке прізвисько Єнукідзе – “Золота рибка” – пасувало цьому спритному завгоспу, як не можна до речі.
Марія Сванідзе (стоїть праворуч) із сім’єю
Авель, безсумнівно, сидячи на такій посаді, колосально впливав на наш побут протягом 17 років після революції, писала у своєму щоденнику родичка першої дружини Сталіна Марія Сванідзе:
“Будучи сам розпусний і сластолюбний, він сморідив усе навколо себе: йому приносило насолоду звідництво, розлад сім’ї, зваблення дівчаток. Маючи у своїх руках усі блага життя, недосяжні для всіх, особливо в перші роки після революції, він використовував усе це для особистих брудних цілей, купуючи жінок і дівчат. Нудно говорити й писати про це…”
“Будучи еротично ненормальним і, вочевидь, не стовідсотковим чоловіком, — продовжує Марія Сванідзе, — він із кожним роком переходив на дедалі більше й більше юних і нарешті докотився до дівчаток у 9-11 років, розбещуючи їхню уяву, розбещуючи їх, якщо не фізично, то морально. Це фундамент усіх неподобств, які навколо нього відбувалися. Жінки, які мали відповідних дочок, володіли всім. Дівчаток за непотрібністю підсовували іншим чоловікам, більш нестійким морально. В установу набирався штат тільки за статевими ознаками, які подобалися Авелю. Щоб виправдати свою розпусту, він готовий був заохочувати її в усьому: йшов широко назустріч чоловікові, який кидав сім’ю, дітей, або просто зводив чоловіка з непотрібною йому балериною, машиністкою…”
Постачання жіночого контингенту на кремлівські банкети Авелю Енукідзе здійснювати було не складно. Разом із всеросійським старостою, таким самим сластолюбцем Михайлом Калініним, Єнукідзе був куратором Великого і Художнього театрів, протегував молоденьким балеринам і актрисам.
Справа наліво: М. М. Литвинов, А. С. Енукідзе, М. І. Калінін і польські дипломати Юзеф Бек і Юліуш Лукашевич. Фото 1934 року
Ці дві постаті — Михайло Іванович і Авель Сафронович – і втілювали собою вищу радянську установу в очах населення.
Складалося враження, що Єнукідзе тримає у своїх руках значну частку влади, адже саме він разом із Калініним і В’ячеславом Молотовим підписував сумнозвісний “закон про колоски” 1932 року. За розкрадання колгоспного і кооперативного майна, вантажів на залізничному і водному транспорті передбачався розстріл із конфіскацією майна, який за пом’якшувальних обставин міг бути замінений на позбавлення волі на строк не менше ніж 10 років, і теж із конфіскацією. Здебільшого за цим законом репресували голодних селян, які зрізали незріле колосся зернових. За цим законом за сім років було засуджено 183000 осіб.
Утім, на ділі Енукідзе більше займався організацією утіх і від політики давно втомився. Імовірно, тому й припустився помилки, коли вирішив тактовно висловитися проти організації процесу над Григорієм Зінов’євим і Львом Каменєвим. Крім усього іншого, Енукідзе видав книгу “Підпільна друкарня на Кавказі”. Її витлумачили як таку, що принижує внесок Сталіна в друкарську справу і в більшовизм загалом. А коли послідувала критика від Лаврентія Берії, Авель занадто емоційно на неї відреагував. Доля “Золотої рибки” була вирішена.
Єнукідзе вітає молодих спортсменок перед мавзолеєм Леніна на першотравневій демонстрації в Москві. 1927 рік.
Єнукідзе звинуватили у зраді Батьківщини й шпигунстві, а також у причетності до замаху на першого секретаря Ленінградського обкому і міськкому ВКП(б) Андрія Жданова. Крім цього, пригадали й сексуальні гріхи. Єнукідзе звинуватили в спокушанні десятків неповнолітніх дівчат і малолітніх дівчаток, а також у тому, що він “буржуазно переродився”. Якби глава НКВС Генріх Ягода ретельніше підбирав матеріали до справи, то з архівів він зміг би витягнути відомості ще про один проступок Енукідзе. Той, втомившись від товариства двох красунь із секретаріату ЦВК, з доброти душевної видав їм позитивні характеристики за своїм підписом і печаткою, забезпечив пристойною сумою в іноземній валюті та прилаштував обох до радянських торговельних делегацій, які вирушали за кордон. Надалі підопічні не побажали повернутися в СРСР. Однак і без цієї пікантної історії на Авеля Енукідзе було зібрано чимало компромату.
“Золоту рибку” розстріляли 1937 року, а через 23 роки благополучно реабілітували, визнавши жертвою сталінського режиму.
