Притча: До раю доходять лише ті, хто не кидає своїх друзів

Довгою, дикою, виснажливою дорогою йшов чоловік із собакою. Ішов він собі йшов, втомився, собака теж втомився. Раптом перед ним оазис! Прекрасні ворота, за огорожею – музика, квіти, дзюрчання струмка, словом, відпочинок.

– Що це таке? — спитав мандрівник у воротаря.

– Це рай, ти вже помер, і тепер можеш увійти та відпочити по-справжньому.

— А чи є там вода?

— Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни…

– А поїсти дадуть?

– Все що захочеш.

– Але зі мною собака.

— Жаль, сер, з собаками не можна. Її доведеться залишити тут.

І мандрівник пройшов повз. Через деякий час дорога привела його на ферму. Біля воріт знову сидів воротар.

– Я хочу пити, — попросив мандрівник.

— Заходь, у дворі є криниця.

— А мій собака?

— Біля криниці побачиш напувалку.

– А поїсти?

— Можу пригостити тебе вечерею.

– А собаці?

– Знайдеться кісточка.

— А що ж це за місце?

– Це рай.

– Як так? Брамник біля палацу неподалік сказав мені, що рай там.

— Бреше він усе. Там пекло.

— Як же ви, в раю, це терпите?

— Це дуже корисно. До раю доходять лише ті, хто не кидає своїх друзів.

Жан-Поль Бельмондо