Жити в любові можна й тоді, коли тебе нікому обійняти вранці…
Жити в любові можна і тоді, коли тебе нікому обійняти вранці… в інших обійнятих любові вдень із вогнем не знайдеш.
Жити в любові, значить, виростити в собі здатність відгукуватися на світле, радісне, прекрасне…
Відгукуватися навіть тоді, коли очевидних причин бути щасливим начебто й немає.
Коли похитує життя, коли не все скрізь складається, коли в усьому великому світі коїться незрозуміло що.
Жити в любові — не відключитися від того, що відбувається і ранить, і не вдягнути непроникні рожеві окуляри, що спотворюють реальність вигаданою сентиментальністю, а навчитися гідно приймати все це як частину абсолютно будь-якого життя, але не всього точно.
Я питала колись бабусю про одинадцять років її таборів і заслання, про які вона нічого майже не розповідала…
Запитала просто: на чому вона протрималася і вижила?
І вона відповіла: “Не на тому, що було зовні, а на тому, що залишалося в моїй душі… я згадувала всі вірші, що я знала… згадувала дітей… згадувала маму… згадувала, як пахли яблука в нашому саду… згадувала посмішку чоловіка, вже розстріляного тоді…згадувала улюблений сервіз і мріяла накрити з ним стіл на дачі… згадувала воду з колодязя, в який падав липовий цвіт… згадувала свою бузкову улюблену сукню… згадувала дорогоцінні епізоди звичайного, але такого недоступного вже життя… і жила”.
Вона вижила на Любові… не на ненависті, не на бажанні мститися, не на істериці втраченого.
І вона довго ще жила потім… на ній же.
Любов — це зцілення. Завжди.
Втратити її — значить дуже сильно захворіти.
Навідайтеся до своєї любові, друзі мої… як вона? де вона? чи не забута необережно в метушливому глумливому натовпі повсякденності?
Нехай вона буде з вами.
