Сиділи з чоловіком удома, читали…
Сиділи з чоловіком удома, читали. Раптом — дзвінок на мій мобільний із невідомого номера. Беру слухавку, а звідти незнайомий голос, чути що якась старенька бабуся каже. “Допоможіть, я тут замкнена, їжі немає, попити нема чого, помираю!” І дзвінок припинився.
Я розгубилася, чоловікові розповідаю, а він мені: “Розслабся, жартує, напевно, хтось”. Ну, сіли далі читати, а в мене серце не на місці. Вирішила передзвонити, сигнал пішов, потім чую — плаче хтось.
Кричу: “Бабусю, ви звідки? Де живете?” Почула тільки “Франка…(адреса)” і знову тиша. Ну тут мене зовсім озноб узяв. Чоловікові кажу: там біда, треба щось робити! Він на мене подивився, зрозумів, що я дуже хвилююсь, і каже: “Давай, проб’ємо, звідки дзвінок був?” Подивилися за кодом, виявилося, місто не наше. Тут я зовсім розгубилася: “що робити”?
Але чоловік не запанікував, знайшов в інтернеті телефон відділення поліції того міста. Зателефонував, усе розповів, назвався і попросив обов’язково перевірити адресу, яку нам сказали.
Тієї ночі я майже й не спала, все думала — що ж сталося.
А наступного дня на мій телефон знову зателефонували.
Незнайомець сказав, що він із поліції. Виявилося, ми знайшли їх вчасно. Бабуся, яку я чула, уже кілька місяців не встає — зламала шийку стегна. Чоловік помер, піклувався про неї син. Для зв’язку в них був телефон, але користуватися ним бабуся так і не навчилася.
За два дні до того дзвінка син потрапив на вулиці під машину. Опинився в реанімації, коли отямився, не пам’ятав себе. Мати ж увесь цей час лежала прикута до ліжка, не знаючи що з ним сталося. Хотіла зателефонувати, а мобільник опинився на іншому кінці кімнати — на столі.
Їй довелося, борючись із нападами гіпертонії, сповзти з ліжка, доповзти до столу. Сяк-так вона дотягнулася до трубки, але як дзвонити, так і не зрозуміла. Тоді вона стала навмання набирати номери, кілька разів навіть кудись потрапила, але там кидали слухавку, коли чули її стогони.
Дзвінок нам був останнім — лежачи на підлозі, вона зовсім вибилася з сил.
Коли поліцейські відчинили двері (теж потрібен був час — довелося із сусідами говорити й інші процедури виконати), бабуся була непритомна. Потім лікарі сказали, що якби ще трохи – врятувати її б не вдалося. На щастя, все обійшлося щасливо. Пізніше нам зателефонував син бабусі, довго дякував, а потім розповів: його мама пішла на поправку.
Відтоді я намагаюся уважніше ставитися до людей. Тому що в житті всяке трапляється. І якщо в тебе є можливість комусь допомогти — треба це обов’язково зробити.
Автор не відомий
