“Нем тудом”. Куди ведуть пропаганда, гроші та політика Орбана на Закарпатті
У січні цього року журналістка Анжела Фюссі з видання “PestiSracok” привезла в рідну Угорщину тривожний репортаж із Закарпаття.
Не знайшовши підтвердження байкам про етноцид, Анжела зі слів анонімів все одно намалювала жахливе: воєнкоми спеціально полюють на угорців та кидають тисячами на фронт. А ще на Закарпатті “бачили” рефрижератор, заповнений загиблими, яких вже не вміщують морги.
Матеріали угорських ЗМІ, каже депутат Берегівської міськради Віталій Антіпов, не тільки ретранслюють наративи Російської Федерації в Європі. Вони є приводом для Угорщини блокувати українські ініціативи в ЄС і НАТО.
Політика Будапешта впливає й на саме Закарпаття. Через локальну аудиторію угорських медіа, через гуманітарні фонди та проугорські партії.
“КМКС (Партія угорців України – УП) – по суті філіал правлячої партії “Фідес” Віктора Орбана, і вони цього навіть не приховують.
Причому декілька членів КМКС давно ховаються від слідства в Угорщині. Зокрема голова партії Василь Брензович“, – розповідає голова громадської організації “Світанок” Вадим Поздняков, активіст, який займається питаннями “деколонізації”.
Завзятість, з якою Будапешт бореться за права угорців Закарпаття, нагадує багаторічні спроби Кремля захистити “російськомовне населення” України. Єдина, проте базова різниця – Будапешт не пішов війною.
“Але давайте уявимо, що РФ захопила Київ, – пропонує один із співрозмовників УП. – Чи не зробили б проугорські депутати політичні заяви про референдум та не запросили б допомогу від уряду Орбана?”.
Ще один співрозмовник УП, отець Владислав з ПЦУ, каже, ніби дещо подібне вже було на сході України, де пропаганда зробила багатьох “росіянами”.
“Так, у нас багатонаціональний край, – розповідає він. – Ми поважаємо одне одного. Але ж не треба з нас робити тотальну “Мадярщину”. Якщо в Берегові більшість – угорці, це не означає, що треба вішати прапори іншої держави”.
Журналісти УП поїхали на Закарпаття в пошуках відповідей на кілька запитань. Чи дійсно в Україні утискають угорську мову та культуру? Наскільки великий там вплив Будапешта? Та як регіон позбувається маркерів імперіалізму – російсько-радянського та угорського?
Попово
В селі Попово Косоньської громади можна було б почуватися так само, як і в іншій українській глибинці. Якби не мовний нюанс.
– Що це? – питають людей репортери УП про скульптуру в центрі села, схожу на хробаків.
– Не розумием, – відповідає жінка. – Мы тут тока по-мадярски. По-русски розумию, только сказать не знаю.
Розгадати скульптурну таємницю допомагає більш універсальна художня мова. Ледь помітне зображення чабана з отарою на постаменті не залишає сумнівів: митець увічнив не хробаків, а баранячі роги.
Там, де не буває туристів, десять років тому з’явився журналіст ICTV та спробував спілкуватися українською. Носіїв державної майже не знайшов. За що удостоївся згадки у статті Вікіпедії “Попово”, розділ “Цікаві факти”.
З того візиту мало що змінилось.
– Як вам живеться? – питають репортери УП жінок на лавці перед хатою.
– По-венгерскому, но (ну – УП), – пропонує одна з них спілкуватися угорською. – Це село венгерское!
Як можно? Никто нету. Кто куда. Не только заработки. Зачем ехали, но?! Ну, зачем ехали люди? За войны, не?
Колись в селі було 800 мешканців, зараз утричі менше.
– Все вышли, – каже продавчиня в магазині. – Мужики там. Жинки тоже с детьми ушли. Люди без денег, все плачут.
– А ви чому не поїхали?
– Дом здесь, магазин, куда идем? – пояснює жінка. – Это наш жизнь здесь, понимаете? Сюда работали. Я 33 лет имею рабочий период.
Перейду в Венгрию, там что буду собирать? Пенсию не получу, дом не имеем там. До скольких может помогать нам этот венгерский народ? Они тоже не очень богатые.
Ідентифікація Анни
Навпроти середньої школи імені Лайоша Кошута в Береговому на внука Тимура чекає Анна. Заклад, де навчається хлопчик, як і багато інших, місцеві називають “угорським”.
У січні 2023-го в Київ з Берегівщини повернулась інспекція з депешею: в більшості шкіл є класи з угорською мовою навчання поряд з державною. Але в 37 школах немає жодного класу, де викладали б лише українською.
– Вона угорцям дається дуже тяжко, – каже Анна. – Російська набагато легше, тому що раніше хлопців брали в армію (радянську – УП). Вони поверталися і перфектно нею розмовляли.
Бабця, чоловік та свекруха Анни – з Угорщини. Сама жінка на питання, ким себе відчуває, посміхається: “Та я знаю? Тут все таке змішане”.
Як у інших дітей Закарпаття, під час війни у Тимура, онука Анни, уроки офлайн. З початку повномасштабного вторгнення Росія атакувала регіон лише раз.
– Це Орбан попросив Путіна не бомбити? – цікавляться журналісти УП.
– Ні, – вважає Анна – Просто тут всюду границя.
– Я дуже багато дивлюсь телебачення, слухаю, що мадяри кажуть, – продовжує жінка. – Наші (українські ЗМІ – УП) багато брешуть.
– Про що?
– Мадяри добре роблять. Народ тут завжди мирно жив. Чому мають розрішати посилати зброю, якщо тут єдиний уголочок на цілій Україні, де тиша?
Тут багато людей приїхало (після 24.02.2022 – УП), всі гарно живуть. Пережили то страхіття. А мадяри стільки допомоги переслали, передати вам не можу! Границі повідкривали – йдіть.
Чого треба брехню залівати?
Депутат проти експансії
Пам’ятник Ференцу II Ракоці, що стоїть на площі Будапешт у 25-тисячному Береговому, міг би прикрасити й велике місто.
Монумент герою Угорщини з’явився у 2019 році завдяки “Фонду Габора Бетлена” – головної, але не єдиної організації, через яку уряд Орбана фінансує проєкти за кордоном.
На постаменті зображений міфічний птах турул. Є напис латиною “Cum Deo pro Patria et Libertate!” – “З Богом за Вітчизну та Свободу”.
Логіку увічнення в Берегові пам’яті про Ференца II Ракоці пояснити неважко. На початку 18 століття ці землі охопило повстання проти Габсбургів, яке очолив Ракоці.
Але до інших маркерів Угорщини питань більше.
– У нас багато назв (топонімів – УП), пам’ятників, табличок (присвячених угорським діячам – УП), які не мають до нас відношення, – каже місцевий депутат Віталій Антіпов.
Віталій – людина, яка розлютила офіційний Будапешт. Разом з іншими депутатами, які перебувають у міськраді Берегового в опозиції до “угорської” більшості: KMКС та “Демократичної партії угорців України”.
– Ми запропонували платити батькам дітей 1-4 класів комунальних закладів 30 тисяч гривень щорічно. За умови, що віддають дітей у класи з державною мовою, – пояснює задум Антіпов.
Очільник МЗС Угорщини Петер Сіярто назвав цю ідею “грубим кроком до ліквідації угорської меншини”.
У Берегівській мерії цю програму проігнорували.
Якщо нічого не робити, впевнений Антіпов, Берегівщина втратить більшість молоді. Вона тут важко вписується в українське суспільство та їде за кордон.
– За людей маємо боротися, – каже він. – Моя особиста думка: держава Угорщина проводить приховану експансію шляхом монополії на вивчення мови.
– Хочу наголосити: тут діють іноземні фонди, – веде він далі. – Батькам, які віддають дітей в угорські класи, дають близько 10 тисяч гривень на рік.
До того ж учителі, які викладають у комунальних закладах угорською, отримують від фондів “допомогу” щорічно. При цьому наша держава надає субвенції на виплати зарплат цим учителям та утримує всі заклади.
Про експансію Угорщини Віталій Антіпов розповідає біля Закарпатського угорського інституту імені Ракоці.
– Чому більшість його випускників, отримавши диплом з печаткою, гербом України, не знають української? – дивується Антіпов. – Виходить, що готуємо кадри для іншої держави.
Не знаю, де є ще в світі така практика: людині дають диплом країни, мову якої вона не знає.
Мер проти дискримінації
Восени 2022 року з обеліску замка “Паланок” у Мукачеві прибрали бронзового турула вагою 850 кілограмів, що викликало обурення в Будапешті.
Згодом символ, популярний серед прихильників “Великої Угорщини”, замінили на тризуб.
– Це велика помилка, – вважає мер сусіднього Берегового Золтан Бабяк. – Гойдалки щодо символіки або нацменшин під час війни – не шлях до перемоги. Ця політика не на користь нашої державності.
На виборах голови Берегівської громади у 2020 за 51-річного Бабяка проголосувало 13 209 виборців – 72%. Це вже третій з 2013 року строк головування Золтана, у якого, як іронізують опоненти, є vip-агітатори в Будапешті.
“Золтан Бабяк зробив чудово роботу. Було б добре, якби він міг продовжувати”, – написав у 2020 році незадовго до голосування міністр Сіярто в Facebook.
Програму стимулювання вивчення української, яку пропонують деякі депутати Берегівщини, Бабяк називає “сирою, з елементами дискримінації”.
– У нас багато готових програм, – пояснює він. – Наприклад, онкохворим компенсуємо гроші на ліки. Як буде виглядати, якщо дамо їх тим, хто лікується лише в угорських лікарів чи лише в українських?
Чи не є дискримінацією виплати за навчання в угорських класах іноземними фондами? На це питання чиновник прямо не відповідає. Каже, він – менеджер, а не політик. Готовий прийняти будь-яку “законну гуманітарну допомогу”.
– Знати українську – обов’язково, – не сперечається Золтан Бабяк. – Це процес. Ще декілька років має пройти, і наприкінці ми отримаємо абсолютно нову, європейську країну. Де у всіх будуть рівні права.
Берегівські угорці, вони – не туристи. Вони народились тут. Вони абсолютно не проти України. І хочуть те ж саме, що хочуть всі українці – використовувати рідну мову у житті.
Бабяк вважає, що місцеві діти не знатимуть державну краще, якщо стимулювати їхніх батьків грошима: “Це не європейський шлях. Європейський шлях – сучасна методика та поліпшення системи освіти на рівні держави”.
Ностальгія Яноша
74-річному берегівчанину Яношу (Івану) Кошану орієнтуватися в інформпросторі Закарпаття допомагає життєвий досвід та, звісно ж, медіа.
Кошан впевнений: журналісти брешуть всюди. Але продовжує зазирати в угорські та українські ЗМІ.
– Люди різні бувають мєжду націями, – каже він. – Треба толерантним бути. Це нікуда не веде дорога, єслі будєм боротися.
Туй багато націй живе. Було всєгда дружно. Спори були, але де нема спори? Даже у церквах і дома є спори.
Ніби передбачаючи головне запитання, Янош пояснює: “Путін віноват. Він должен виходіть з України, тому шо ето нє єго. Він напал, нікого нє спросіл, даже нє предупрєділ. Як можна?!”.
Відпочиваючи на лавці біля ліцею імені Шевченка, Кошан ностальгує за минулим. Розповідає, як працював у місцевій спортивній школі та мав справи з Валерієм Лобановським, Віктором Колотовим та Володимиром Безсоновим. Як “динамівці” приїжджали на реабілітацію в Берегове.
– А Міхаіл Коман, помнітє? – надихається він спогадами. – А Сабо? Чули? А Рац? Ви знаєте Раца? А Іван Яремчук з Бичково? А Іштван Секеч в “Пахтакорі”? То прекрасні люди, я вам скажу. Всі з Закарпаття.
Легенди минулого заважають Яношу сприймати сьогодення з оптимізмом: “Було життя туй. А зараз чому так получається?”.
– Це політики роблять, – відповідає сам. – Ну шо Орбан зробіл? Стріляв в українців? Шо, бомбіль? Нєт. Оні думають, шо він спеціально з Путіним говорить: давай нападай, нападай! Дуже нєпонятна політика, розумієте?
– Орбан ніколи не піде проти України! – запевняє Кошан і повторює риторику російських ЗМІ. – Може, завтра буде атомна война, ви вєрітє мнє? Любой секунду! Англічанє сказалі, дають якесь оружіє, почті атомне. А Путін…
Хлопці, не хочу вчити вас, другіх, третіх. Це моє мнєніє: русскіє і американці всєгда роблять бєду в мірє. Всєгда! Точно!
Більмо
Минулого літа на фасаді “хрущовки” в мікрорайоні “Білочка” в Ужгороді з’явився мурал з синицею, який поховав портрет Леніна.
Ікону революції зафарбовували, але час від часу лик проступав знову. Врешті стіну прикрили утепленням, на яке нанесли зображення птаха.
– Цей Ленін постійно мироточив, – сміється Вадим Поздняков у авто, яким їде у бік кордону зі Словаччиною.
Поздняков – харків’янин, голова ГО “Світанок”, “патрульний” української “Вікіпедії”. А також співзасновник проєкту “Декомунізація. Україна”, який останнім часом набув більшого сенсу – деколонізації.
Вадим переїхав на Закарпаття в 2021 році.
– Зараз ми на кордоні, – показує активіст. – Тут стояв, напевно, найбільший пам’ятник радянському солдату в західних регіонах країни. Другий такий – на окупованій території, на краю Луганщини.
Падіння визволителя в шапці-ушанці восени 2022 року було в усіх сенсах гучним та викликало істерику в росіян.
– Ми думали, технічно його важко буде прибрати, – згадує Вадим про зниклий об’єкт, який називає “колоніальним більмом”. – Але трошки підпилили, смикнули – і більше його немає.
Це був такий само маркер, як танк Т-34, який прибрали в Мукачеві. Або Пушкін, якого позбулися там же.
На Закарпатті, до речі, є село Пушкіно, яке досі чомусь не перейменували. Треба їхати, говорити з ними.
Деколонізація
Вадим Поздняков називає Закарпаття одним із лідерів серед областей в процесах деколонізації. За рік тут зникли до 80-ти пам’ятників, меморіальних табличок та символів, абсолютна більшість з яких стосується Росії та СРСР.
– Десь 900 вулиць отримали нові назви, залишлилось перейменувать ще 200, – розповідає він. – Але є свої регіональні особливості. Наприклад, в угорських етнічних селищах вулиці Гагаріна та Пушкіна стають вулицями, умовно кажучи, Іштвана I та Шандора Петефі.
Знака рівності між впливом на Закарпаття Росії, СРСР та Угорщини Вадим не ставить. Але каже: тут діяли схожі колоніальні механізми.
– Було багато маркерів не тільки Російської імперії, – розповідає Поздняков біля скульптури турула в замку Ужгорода. – Наприклад, ось цей тотемний птах. Угорці, по суті, кажуть: “Тут наша земля”.
В “угорському питанні” на Закарпатті простих рішень не буде.
– Тема дуже специфічна, тому що угорська спільнота дійсно різна, – каже Поздняков. – Є ті, хто воює, волонтерить, підтримує Україну. А є персонажі, що бачать Закарпаття у складі Угорщини, це – правда.
Коли Вадим тільки перебирався жити в Ужгород, вважав стереотипними розмови про те, що на Закарпатті не всі розуміють українську. Поки не поїздив по деяких селах.
– Кажуть “нем тудом” (nem tudom, “не знаю” – УП), – розповідає Поздняков. – Живуть трошки в своєму “гетто”, не інтегровані в загальноукраїнське “тіло”. Якщо вони будуть постійно дивитись тільки в “той бік”, виникнуть державні ризики.
– Так, угорцям дійсно складно вчити українську, – погоджується активіст. – Тому потрібна грамотна робота держави над освітою. Не можна дозволяти друзям Орбана займатися тут своїми справами (має на увазі Василя Брензовича та КМКС – УП) .
Я досі не можу усвідомити, що поруч з українськими прапорами є угорські. Як так може бути? На Сумщині, в Путивльському районі є російська етнічна меншина, але там немає прапорів РФ. Або білоруських десь на Чернігівщині. Це б було дико.
Капличка-рукавичка
Коли отець Владислав, 23-річний священник ПЦУ з Берегового стає біля престолу, його погляд спрямований точнісінько в бік Євросоюзу.
Якщо вийти з церкви Успіння Пресвятої Богородиці й нікуди не повертати, за чотири кілометри упрешся в кордон з Угорщиною.
– Спочатку збудували капличку без фундаменту з osb-плит, – згадує священник. – Було всього шість “квадратів”, як та рукавичка в казці, знаєте? Потім розширили, бо парафіяни не поміщалися в цю капличку-рукавичку.
Замість електрики – свічки та генератор, для опалення – буржуйка. Замість дороги – суглинки з травою, які в дощі перетворюються на болото.
– Молимося, як на Афоні, при свічках, – каже служитель. – Ситуація щодо Православної церкви України туй, на Закарпатті, дуже важка.
Отець Владислав бідкається: коли попросили владу виділити землю під храм, їм запропонували 30 соток “на виселках, біля сміттєзвалища”. Довелося закріпитися на клаптику від приватних спонсорів, але теж на околиці.
Співвідношення парафій ПЦУ та УПЦ, колишньої УПЦ МП, на Закарпатті рівнозначне співвідношенню снарядів у ЗСУ та армії РФ на початку вторгнення.
Тільки в Берегівському районі Закарпатської області 18 храмів УПЦ, які формують “особливий” погляд на війну.
– У нас дві парафії в Берегові (ще три в районі – УП), – посміхається отець Владислав. – Московський патріархат грамоти, медальки роздає, ось вони (влада – УП) туди красивенько і йдуть. Дякують патріарху Кірілу, який благословляє війну.
– Все більше людей хочуть позбутися того московського ярма, – продовжує він. – Але їх залякують. От прийшла жінка (до ПЦУ – УП), хтось доклав московському священнику. Він: “Запалю сорок свічок та помреш!”.
Я сміюсь: “Запалить – і ми запалимо. В церкві свічок много”.
Минулого року біля каплички заклали фундамент храму, якого “ще не було на Закарпатті”.
– На купола маємо спонсора вже, – каже священник. – Вікна, двері – в мене кум цим займається, сказав, що не проблема – зробить. Але все інше треба.
Нічого. Туй, на цьому пустирі, нас Божа Мамка своїм омофором покриває.
З Божою поміччю відбудуємося.
Поранення
Нові часи. Нові герої.
У квітні 2022 року в Мукачеві прибрали обеліск слави. Разом із погребінням радянських солдатів він був розташований просто навпроти ратуші.
Ідею демонтажу з перепохованням винесли на розсуд містян ще у 2016 році: 76% висловились “за”.
Там, де були радянські могили в пішохідному центрі Мукачева, репортери УП випадково знайомляться з Андрієм Бідзілею та Юрієм Винником, 23-річними бійцями 128-ої бригади.
Андрій шкутильгає.
– Розтяжку зачепив, – закочує він з посмішкою штанину та оголює протез. – На Херсонщині під час контрнаступу, в селі Вереміївка.
– Він хлопець з яйцями, – каже про Андрія Юрій. – Ліз туди, куди ніхто не хотів. Взагалі він красавчик, “пезееркашник” (оператор ПЗРК – УП). На Запоріжжі нормально стріляв. Одну “сушку” (літак – УП) точно збив.
Андрій пішов в армію за призовом у 2019 році, підписав контракт. Вторгнення зустрів разом із батьком-військовим, який загинув минулої весни на Запоріжжі.
Під час реабілітації Бідзіля без фанатизму, але стежить за новинами. Та планує повернутися на службу.
– Державі Угорщині все одно до нашої війни, – коментує він геополітику. – Думаю, їм краще буде, якщо ми програємо. Вони б тоді забрали території, які вважають своїми.
Але ми не програємо.
Заповіт Гаджі
За 15 років роботи в туризмі мукачевець Максим Адаменко бачив всяке.
– “Підарунки” (“нехороші люди” – УП) є скрізь – і серед українців, – розповідає він. – Але наші закарпатські угорці, які воюють на передку, дуже негативно ставляться до позиції уряду Угорщини. До висловлювань, до блокувань санкцій, до вето на спільні рішення ЄС та НАТО.
Після повномасштабного вторгнення Максим пішов у волонтери: виготовляє перископи з пластикових труб.
– Коли починали, це була така ржака, – згадує . – “А-а-а, каналізаційні труби! Фігньою страждаєш!”. А тепер бійці просять. Кажуть: “Гарна штука!”.
Скільки їх вже зроблено, Максим збився з рахунку. Не менше, ніж чотири тисячі.
– Всередині дзеркала під кутом 45 градусів, – показує він. – З укриття можна спостерігати за місцевістю. Без монокуляра – на відстань 30-50 метрів.
З монокуляром, який кріпиться до муфти – на відстані до 1300 метрів можна побачити людину. Впізнати, в яку форму вона одягнена.
Цієї весни містечка та села Закарпаття тільки зовні здаються безтурботними. Але з думками про байдужість до війни можна повернутися до Києва, якщо зовсім не розмовляти з місцевими.
– Мы политикой не занимаемся. Мы старые люди, извините. Там есть выше, пусть решают. Удачи вам! – каже 74-річний Янош Гаджа.
Але цієї ж миті не відпускає, ніби розуміючи: шансу висловитися на камеру може вже не бути.
– Путин есть военный преступник, – каже він твердо. – Я – мадяр, но хочу, чтобы тут была Украина. Клянусь! Мне Мадярщина ничего не дала. А Украина дала возможность выучиться. Дала работу, пенсию.
Хочу, чтобы Украина была целая и невредимая. Держите ее. И Киев особенно!
Киев – наша столица.
Євген Руденко, Назарій Мазилюк – УП
