Аркадій Бабченко – Першу чеченську російське суспільство – тоді вона ще була суспільством, не прийняла абсолютно
Війна не закінчиться за місяць. І за два. І навіть за п’ять, швидше за все, не закінчиться. Пентагон каже, що ще рік. Що ще, як мінімум, до зими. Пентагону тепер вірю, як собі. Але я думаю навіть більше. Скільки? Я не знаю. Але не завтра і не наступного тижня точно. Російське населення переживає сьогодні саме ту ж стадію, яку воно переживало між Першою і Другою чеченськими війнами.
Першу чеченську російське суспільство – тоді ще було суспільством, не прийняло абсолютно. Лейтмотивом було «ні війні».
Через два з половиною роки – навіть менше, від підписання миру в Хасавюрті тридцять першого серпня дев’яносто шостого до початку другої серії в жовтні дев’яносто дев’ятого в Чабан-Махі та Кара-Махі – головним лейтмотивом народонаселення – суспільства там уже не було – стало «мочити в сортирі».
Якщо в дев’яносто п’ятому вид палаючих російських солдатів на вулицях Грозного викликав лише бажання – припинити цю бійню – то в дев’яносто дев’ятому ці ж кадри викликали в них вже тільки бажання помсти. У другу війну російська армія входила до Чечні з одним лише бажанням – мстити. Наші хлопчики не могли померти у Грозному просто так. Це не могло бути марно. Отже, їх усіх треба вбити. Замочити у сортирі.
Зараз в Україні відбувається те саме. Усі, хто міг бігти, дезертувати, відмовитись – бігли, дезертували, відмовилися. Їх більше нема. Залишилися лише ті, хто готовий подихати. За Леху, за Пашку, за Сашка. Якого вбили прокляті бандерівці. За ПДВ. За нас, за вас та за спецназ. За Русь усрусь.
І тепер вони гуртуватимуться навколо тієї самої ідеї – наші хлопчики не могли загинути під Києвом просто так. Отже, їх усіх треба вбивати. Нехай спробують, звісно. Але стадія там нині така. Потім вони свого царя, безумовно, скинуть. Навколо того згуртувалися в 1914, а в 1918 вони його і розстріляли. Проти цього теж з вилами та голою дупою підуть. Коли роками їсти нічого, дупу витиратимуть газетою «Правда», туалетний папір буде тільки в ковбасі, а ковбаса – тільки у верхівки партактиву. Це неминуче. Штики в землю, наплювати, наплювати, набридло воювати – все це обов’язково буде. Але не зараз.
Зараз вони гуртуються навколо ідеї помсти. А в середині цієї ідеї – Путін. Отже, вони гуртуються навколо нього.
Проста геометрія, нічого не вдієш. Якщо Путін вирішить все ж таки провести мобілізацію в найближчий рік – у нього з цим не буде взагалі жодних проблем. У нього вже зараз немає жодних проблем із поповненням особового складу. У військкоматах повно бажаючих підписати контракт. Строковики готові переходити на контракт через одного. Те саме було і в Другу Чечню. Лише два роки тому вся країна була шокована тим, що відбувається. А щойно оголосили набір – у військкоматах були натовпи. Натовпи! Я це бачив на власні очі. Так, ідеєю була помста, але вона була все ж таки на другому плані. А на першому були гроші. Вісімсот шістдесят доларів на місяць. Сума на ті часи дуже велика.
Якщо Путін платитиме зараз хоча б тисяч п’ятдесят – від охочих поїхати мочити бандерівців у нього відбою не буде. Повірте мені. Я знаю. І жодні переговори зараз не мають жодного значення. Ви взагалі можете не звертати на них уваги. Всі ці зустрічі Арахамії з Медінським – це просто білий галас. Най буде, звичайно, але зараз вони абсолютно безрезультативні. Переговори можуть мати результати лише у двох випадках. Або одна із сторін нездатна більше продовжувати бойові дії. Або обидві сторони досягли паритету сил і не здатні більше ні просунутися, ні продовжувати завдавати шкоди противнику.
Перший варіант – варіант Фінляндії. Так, фіни за три місяці Зимової війни накришили сто п’ятдесят тисяч орків. Але через три місяці вони не могли більше вести війну. А СРСР, незважаючи на такі гігантські втрати, міг. Тому фіни змушені були сісти за стіл переговорів та віддати території. У нас ситуація поки що інша. Так, орків накришили двадцять тисяч. Але. І Україна, і Росія бойові дії:
а – вести можуть
в – вести хочуть
з – вести мотивовані.
Отже, все вирішуватиметься на полі бою.
Ви всі думаєте, що російська армія слабо мотивована, що там одні «утирки», над якими ми іржемо – і значною мірою це справді так і є – але ось у чому проблема. Найпростішим не потрібна складна мотивація. Найпростішим досить мотивації проста. І проста мотивація в голові найпростіших – працює. Бажаєте, скажу, яка у них мотивація? «Х@хли чота раз…бувалися, треба їм пі..и дати». Ось і вся їхня мотивація. Усе! Більше там нічого немає! І вона працює чудово. Перегляньте фотографії Бучі та Ірпеня після орди. Подивіться, що вони пишуть своїм гівном на стінах. Саме це. «Х@хли підараси». “Х@хли, здохніть”.
Ось і все, що найпростішим треба пам’ятати, щоб цар натовпом відправляв їх закидати ворога своїми обгорілими трупами.
І це працює. Це завжди там працювало. І завжди буде.
Більшовики провели чудовий експеримент. О так. Просто знімаю капелюх. Експеримент удався на мільйон відсотків. Якщо десятиліттями – а раніше віками, століттями – вбивати все, що хоч на вершок височить над пляшкою «Жигулівського» – ви отримаєте те, що отримали. Країну «Сдохни ти сьогодні, а я завтра». Одну суцільну Колиму, один суцільний Дальлаг від моря до моря. Де половина зеки, половина вертухаї. Країну, в якій своє життя не коштує ні копійки, не те, що чуже. Що ви хочете від країни, в якій десятиліттями головним сенсом життя за Уралом було взяти велосипедні ланцюги, арматуру, заточку – і йти вбивати тих, хто живе у сусідньому районі? Хімммаш на Тяжмаш. Зустрічаємось посередині. А потім швидка розтягуємо трупи з проткнутими животами та пробитими головами. ТАК ЧОГО ВИ ВІД НИХ ЧЕКАЄТЕ, КОЛИ ВОНИ З ЦИМ СВІТОГЛЯДОМ ПРИШЛИ В УКРАЇНУ? Чи не в сусідній район! У чужу країну!
Наказ убивати людей у Бучі виходив від Путіна, чи ні? Коли ви порушуєте цю тему, навіть коли ви берете участь у таких суперечках – ви спотворюєте реальність. Тому що підґрунтям цього є той самий пошук хороших росіян. Ну, вони ж не самі це зробили, це їм такий наказ прийшов. Ні! Самі! Їм не треба жодного наказу! Їм не треба жодного наказу, щоб убивати та катувати людей!
У Чечні я двічі не дав розстріляти людей. Один раз просто людину, яка йшла повз наш блокпост. Його схопили, прив’язали до дерева, залишили так на всю ніч узимку в горах, а ранком потягли розстрілювати. Я прокидаюся – до дерева прив’язана людина
напівнесвідомому стані. Наразі розстріляємо. Та ви чого, очуміли чи що? Бійка. Дійшло до хапання за зброю. Не дав убити людину.
Вдруге коли з міста під обстрілом йшла група жінок. Під білим прапором. Вася-чоботар підняв автомат. “Там бойовики в середині, вони їх ховають”. Я задер його стовбур у небо Черга пішла у хмари. Ти ох..ел чи що? Це жінки! Жінки! Баби, баби та діти! Та хай хоч сто бойовиків – хай ідуть! В його очах було нерозуміння. Я був зрадником тоді у його поданні.
Ні в першому, ні в другому випадку жодних наказів катувати людину та розстрілювати жінок – не було. Вася-чоботар – тихий, спокійний, добрий хлопчина. Розумні очі. Безвідмовний товариш. Надійний друг. Цей тихий розумний хлопець за своєю ініціативою спокійно вбив би півтора-два десятки жінок – і так і не зміг зрозуміти, чому я не дав йому цього зробити.
Просто йшли, просто шмальнув, просто вбив. Усе. І жодного Путіна не треба. Точність формулювань тягне у себе точність усвідомлення реальності. Не треба жодних евфемізмів. Не слід шукати нових термінів. Не треба жодного слова «рашизм». Навіть «орки» і «Мордор», що часто вживаються мною – це так, гра слів, спроба знайти ерзац-заміну. Але речі слід називати своїми іменами.
А своє ім’я у того, що відбувається в Росії, тільки одне. Фашизм.
До Росії прийшов фашизм. Росія – фашистська країна. Чи не «як фашистська», не як Німеччина – а саме «фашистська». Фашизм там був завжди, але тепер він оформився остаточно і став державною ідеологією і національною ідеєю. На українську землю завітали фашисти. Крапка. Деякі з них можуть мати розумні очі. Але, на відміну від Німеччини, добивати фашизм у його лігві в Москві цього разу ніхто не збирається. Ніхто не окупуватиме Росію. Ніхто не встановлюватиме там окупаційні адміністрації та вводитиме план Маршала щодо денацифікації. Не буде генерала Макартура, який розробить і блискуче втілить у життя план перезавантаження Японії. Не буде «пойнт Чарлі» і Віллі Брандта, що кається. Поки що, принаймні. Поки що все закінчиться тоді, коли сторони або досягнуть паритету, і зупиняться там, де зупиняться, або тим, що російські війська будуть викинуті з території України і приберуться додому. Але сама Росія при цьому нікуди не подінеться. І фашизм у Росії нікуди не подінеться. Доки буде Путін, там буде фашизм. Путін буде ще років десять-п’ятнадцять. Отже, ще років десять-п’ятнадцять на кордоні України існуватиме фашистська держава з ядерною зброєю та мотивацією мочити хохлів у сортирі. І нікуди від цього не подітися.
Все тільки починається. Та й навіть після Путіна… Там ніколи нічого не змінювалося незалежно від ладу. Улус Джучі. Чи родовиті князівства. Чи царизм. Чи більшовизм. чи Сталінізм. Чи Путінізм. Або ще травоїдний ельцинізм. Три рази в історії ця країна була відносно більш-менш демократична – вперше за Лжедмитрія, якого вони самі за цю свободу і вбили.
Потім із лютого 1917 по жовтень 1917. І з 1991 року по 1993. Решту часу вона завжди, як «неваляшка», поверталася у свій вихідний стан. Ну, ви і так все розумієте, не розтікатимуся думкою по дереву. І треба бути готовими до цього. Щоб не зламатися психологічно від неможливості перемоги найближчим часом та обіцяних шашликів. Тому що зайвий, необґрунтований оптимізм небезпечний так само, як зрадницька зрада.
Я ось зараз читаю Горбуліна. Він пише, що за всю історію війн слабкіша армія перемагає сильнішу приблизно в тридцяти відсотках випадків. Але за однієї умови – вона захищає свою землю. Це якраз наш випадок. Україна переможе. Безперечно. Однозначно. Я в цьому не сумніваюся взагалі жодної секунди. Але шлях до перемоги буде довгим. І ось саме до цього треба бути готовими.
Аркадій Бабченко – російський журналіст, військовий кореспондент, видавець, юрист, учасник 1-ої та 2-ої Чеченських воєн.
