Притча про людяність і нелюдяність
Жив в одному маленькому селі самотній старий чоловік, глухуватий і сліпий.
Не довго залишилось йому жити. Сидів він днями на лавці біля будинку. Вранці сусіди його виводили, а ввечері заводили в будинок.
Ніхто не звертав особливо уваги на дідуся.
А що з нього візьмеш? Практично не чує, не бачить.
Влітку і взимку сидів він у своєму старому пальто, з двома відірваними ґудзиками.
Діти гралися біля старого, не помічаючи його, їхні батьки проходили повз нього по кілька разів на день. Був він для них чимось на зразок старого пня: зайвий і непотрібний.
Одного разу пізньої осені повз старого йшов подорожній, який випадково опинився в цьому селі. Він кинув погляд на дідуся, що сидів, і зупинився. Подумавши трохи і зітхнувши, зняв із себе теплий овечий жилет і накинув на плечі старого, який, здавалося, дрімав. Той здригнувся, простягнув руку вперед, намагаючись торкнутися подорожнього, і сказав: “Дякую, що побачив у мені людину”.
Як часто ми бездушно проходимо повз людей: чужих чи близьких, переступаючи через них, немов через річ, не бачачи в них нічого людського. А люди, яких ми ні в що не ставимо, можуть якраз виявитися найлюдянішими, найдостойнішими.
