Про візит Лі Хуея до Києва

Природно, Китай рік спостерігав, як поведуться європейці й американці під час російсько-української війни. А головне — вимірював рівень залежності Кремля від західних технологій і санкцій.

Одна справа — оголосити довготривалі економічні обмеження, але зовсім інша — спостерігати, як Кремль перетворюється на країну-ізгоя.

Інакше кажучи, КНР у звичній для себе манері дочекався, коли — в цьому випадку — виникла інша геополітична ситуація, після чого вступив у гру на своєму боці.

А ситуація дійсно змінилася: Москва, напружившись, обвалила свої міжнародні позиції й акуратно вибивається на периферію історії; Європа і США поступово відмовляються від домінанти фінансової вигоди, переходячи на нові політичні стандарти; зростальна роль арабських і, найімовірніше, африканських країн конвертується в неформальні дипломатичні канали, нехай навіть і за допомогою більш “старших” посередників.

Одним словом, перерозподіл сфер впливу почався. І тут виникає проблема, яку необхідно терміново вирішувати. По-перше, уникнути гарячої світової війни, але отримати нові ринки збуту. А, по-друге, зайняти якусь ідеологічну позицію, оскільки спекуляція “ми за мир у всьому світі” вже не працює.

КНР, остаточно відмовившись від ідеї внутрішньопартійної демократії в умовах авторитарного режиму, змушена приймати міжнародну точку зору. Якщо цього не станеться, то Піднебесна ніколи не вискочить із просторово-часового кола регіональних держав. І в Пекіні це прекрасно розуміють.

Як і те, що Київ приречений стати Заходом у тому сенсі, що він буде економічно орієнтований на Європу і політично на США. А сваритися ні з тими, ні з іншими китайці не хочуть. Тому вони будуть змушені змінювати свою риторику на більш-менш притомну.

Ось що це буде за позиція — поки не ясно. Місія Лі Хуея в цьому відношенні — дипломатична розвідка. Про злощасні 12 пунктів можна вже забути. Вони провалилися в Парижі, коли китайський посол проговорив ідею територіальних поступок. Не прокотило.

Тепер почався пошук іншої альтернативи. Уже на основі спільного рішення, з урахуванням інтересів усіх сторін, а не виключно внутрішніх інтересів Піднебесної.

Тобто Китай, з одного боку, перетворюється — завдяки російсько-українському конфлікту та пов’язаним з ним геополітичним ефектам, — на глобального гравця.

А, по-друге, він відмовляється від практики фундаменталізації власних економічних інтересів. Тобто стає дипломатично суб’єктним уже на міжнародному рівні. А це, крім одвічного економічного протистояння, вже прямий виклик США. І Вашингтон, безумовно, реагуватиме, не зважаючи ні на результати президентських виборів, ні на свої внутрішні проблеми, пов’язані з ідеологічним розколом американського суспільства.

Проблема в тому, що поки не зрозуміло, якою мірою щирий сам Китай. І на скільки він готовий відкриватися.

Якщо раніше внутрішньопартійна демократія, майже ідеальні умови для приватного бізнесу та авторитарний стиль державного управління гарантували бурхливе економічне зростання, то зараз усе перевертається. Авторитарність набуває все більш очевидних тоталітарних форм, внутрішньопартійна демократія згорнута, а зростання економіки стає залежним від того, на чиєму боці ти граєш.

Пекін, безумовно, намагається зайняти місце Москви, якій не вдалося відновити 2-полюсний світ. І сподівається, що йому пощастить більше. Але… у тому-то й річ: жодних полюсів немає. Є різні ідеологічні позиції, що визначаються цінностями й детермінують спосіб ведення політики. Конфігурації можуть бути різними. Сьогодні вони склалися на користь України.

А Китай занадто орієнтований на себе, щоб грати у світову політику. І справа тут не в економічній могутності. Справа в експансії цінностей, а це характерно лише для монотеїстичних суспільних систем.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *