Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.15

31.12.202231.12.2022 fenixslovo 0 коментарів Дмитро Кешеля, Родаки

Сяйвооке звірятко

…Уранці крізь дрімоту я дослухався, як гаряче наша культурна сім’я обговорювала культпохід у кіно. А коли встав, баба Фіскарошка одразу запитала:

– То правда, уже’м нині рано чула, што діставись учора на лекції добрих копанців.

– Та було мало, було… – неохоче відповів.

– А за што хоть били?

– Казали, што немає Леніна у моєму серці.

– Був би у ньому Богонько… А для Леніна і так є місця у множестві пустих сердець, – мовила безтурботно баба, а потому тихо прорекла. – А вообще, по правді – порожніх сердець не буває. Бо там, де у серці робиться пустота, там нараз оселяється сатана.

І нечистий того ж дня таки спік для мене коржа із лайна. Щойно приволікся до школи, мене викликали до директора і повідомили: за контрреволюційну провокацію під час важливої політичної акції мене черговий раз виключено зі школи. Для моєї персони це ганебне вигнання стало вже своєрідним ритуалом, то я тільки недвозначно усміхнувся. Проте директор, прочитавши іронію на моєму обличчі, злісно просичав:

– На сесь раз виключено назавжди і навіки-віків!

Із таким вироком інквізиції я поплівся, понуривши голову, додому.

– Ти што, легіню, такий чумний, якби в тебе стріха з голови пішла в гості на свинарник? – почувся дзвінкий голос.

Із-за рогу школи вигулькнула однокласниця Маня Крумпляничка – донька нашого Гебельса. Того самого партійного хруща, за вказівкою якого мені дали смачного копанця із школи. Маня, невідомо чому, вся радісно цвіла, як божа ружа.

– Ти, Маню, у нас теж із звіздою на чолі, – буркнув я.

– Чому?

– Бо ти єдина, в кого язик завжди біжить попереду думки.

– Ой, який ти фіґлярний, – бризнула сміхом Маня.

– Твій отець витурив мене зі школи, то мені тепер тільки й лишилося што фіґлярити.

– А ти би пригнав худобу до ріки Кривуліни, то фіґлярили би обоє, – розсипала веселі бісики з очей Маня.

Вона і далі сипала маленькі бісики, а під моїм серцем потихеньку прокидалося голубе, сяйвооке звірятко.

Такої хитрувато-лукавої і по-ґаздівськи розсудливої гори, як наша Ловачка, певен, у всьому світі не здибаєш. Завжди вона твердо тримає свій гонор і так вміло викрутиться із не вельми приємних ситуацій, що тільки язик висолопиш від завидків. Он і тепер, не встигла прийти весна і розкласти свої манатки довкола Мукачева, як навколишні гори і пагорби одразу захмеліли від перших теплих вітрів. І тут, наче п’яні, втративши здоровий глузд, забуяли-загуляли цвітом абрикос, персиків, слив, черешень і всякого різнотрав’я. Минуло кілька днів, по схилах прудко пробіг молодий дощик, за ним погнався безтурботний вітер, і буйноквіття, мерхнучи на льоту, рознеслося по світу.

Усе навкруги одяглося в одноманітні зелені шовки. І ось тільки тоді розроджувалася своїм невимовно багатим і ніжно-чистим квітом наша мамка Ловачка. Чого там тільки не було – навіть каміння так веселково вигравало на сонці, що в людей сторонніх роти самі подивовано розкривались, а в місцевих розпинало від гордощів груди і з облич навіть у снах не зникали умиротворені усмішки. А хитра і мудра Ловачка на фоні гір і пагорбів, які так безрозсудно відгуляли-відбуяли, тепер постійно сяяла величезним квітучим алмазом у велетенській зеленій короні. І променила навкруги таку божественно-осяйну ауру, що навколишні поля і долини пахкотіли, як великодні паски, немовлята по сільських хатах переставали плакати і весь час собі щось наспівували, а корови в обійстях цідили неймовірно багато молока. У небесах птахи так дзвінко заливались піснями, що в деяких солов’їв на льоту розривались серця. Навіть старезний і славний українсько-русинсько-російсько-мадярсько-жидівський варош Мукачево у світлі благодатної аури Ловачки враз перевтілювався, дивовижно молодів і ставав добрим та щедрим. У сяйві розквітлої Ловачки, під її парадними грудьми ми пасемо із Манею Крумплянкою божу худібку.

Маня пасе свої фамільні корови, а я – нашу козу Танкістку і череду овець нанашки Кутузовки. Моя хресна обіцяла за цю послугу аж цілий карбованець і прислати смачний обід у поле. Молоде сонечко уже чимчикує до полудня, мені дико хочеться їсти, а від нанашки ніякої вісточки. Мані добре, вони вдома постійно жирують різні смакоти, і голод їй не товариш. Он така, нівроку, пухкенька, гладенька, як молочне поросятко. А в нас удома в горшках пісна квасоля з капустою й картоплею товченою днюють і ночують. Від тих харчів я, як мисливський хорт, легкий, худющий і вічно голодний, як крадений кінь.

Маня сидить собі на самкраєчку канави, підстеливши під себе старий батьківський піджак, і вишиває рушник. Зосередившись над полотном, вся напружилась. І без того повні губи надулись ще пишніше й нагадували дві величезні пелюстини темно-рожевої троянди, яка щойно відкрилася ранковому сонцю. Голодним очиськам губища Мані нагадували два величезні шматки рожевої шинки. Але, видно, вже тоді в моїй душі починали кільчитися паростки естетичних смаків, і відчуття краси притлумило мої канібальські інстинкти. В пам’яті якась бісова сила неспогадано почала крутити старорежимні пісні про кохання. Тої баламути я вдосталь наслухався на вечорницях, гостинах і хрестинах.

І почало безугавно у голові верещати про «губки малинові», «вуста медові», «поцілунки, солодші нектару». Минула хвилина, друга, і моїм голодним очам почало ввижатись, що переді мною не кепська і вредна Маня, а східний і багатий базар, а її губи – безмежні столи, завалені заморськими солодощами і ласощами. Від того в мені ще голосніше заричав голод. Далі, не в силах угамуватись, кинувся на Маню, повалив її в канаву і, наче голодне немовля до материнської цицьки, припав навіжено до її губ. І несамовито почав не то цілувати, не то смоктати.

Маня спершу отетеріла і не чинила ніякого супротиву – тільки лупала зі споду на мене переляканими очиськами. Далі, оговтавшись, почала щось мурконіти і несамовито товкти мене кулаками то по плечах, то по голові. А ще через якісь хвилі Маня враз затихла, зіщулилась, очі міцно заплющила і лишень носом раз у раз шморгала. А я, немов навіжений, цмокав і цмокав її розпашілі губиська-торомбиська. І що найстрашніше – чимдалі все більше розчарування… ні, ліпше сказати, розпач охоплював мене. Де оті, до бісової матері, солодощі, меди, цукерки, нектари і всяка інша смакота, про яку до сліз завивалось у співанках?

Манині губи, як я в них не впивався, були якісь прісні і геть несмачні, наче несолоне тісто. Даруйте на слові, чи то нашу козу Танкістку, а чи Маню цілуй в губи – один хосен. Ось тільки чужої слини наберешся до нудоти – і вся тобі краса. Ошелешений таким страшним відкриттям, я лишився Мані, піднявся на бережок і безсило сів. Геть розчарований, розбитий і знищений дивився на Маню, як цар Ксеркс на потовчену спартанцями армію, і мені дійсно не хотілось ані їсти, ані жити. Мене нудило, і з’явилось нестерпне бажання перетворитись на манюньку мурашку і вмить чкурнути під землю. Маня, навпаки – навдивовижу хутко піднялась із землі, обтрусилась і вдоволено глянула на мене.

– Но, і що тото було? – допитливо подивилась на мене.

Я спалахнув, як стіг соломи в засуху, і промимрив:

– Та… ото… я був дуже голодний.

– А я тобі що – смажена шкварка? – якось розчаровано запитала Маня.

– Та ні… я дурний… повірив дурним співанкам… там співається, що в дівок губи солодкі, – я борсався, наче потопаючий посеред морських глибин. – Медові губи, нектарові.

– А я тобі що – бджола, яка нектар збирає? – різко змінила тон Маня.

– Та ні, ти не так зрозуміла, – викручувався і далі я. – То все співанки. Я чув, що… знаєш, як там.

– Ти лем побільше слухай, що співає ваша Данківська фамилія, і, конєшно, роби так, як учать ваші співанки… Всі ліпші тюрми тобі родним домом стануть.

Тут Маня, наче Орлеанська діва, підняла пророче уверх руку і вказівним перстом повела на схід. І я зримо увидів, як у туманній далині, куди вказувала моя «медова», зловісно почали окреслюватись дороги, ведучи від тюрми до тюрми. Від такої не вельми втішної перспективи мені стало геть зле.

– Ти, Маньо, вже якось перебач. То не я, то мене попутало.

– Ага, вам, Данкам, все чи то ноги, чи то межи ногами попутає. А потім позад себе по півсела копильців лишаєте. Тобі про се ще ніхто не говорив? – мовила зловтішним тоном Маня.

Ні! Це якийсь жах, про які копильці-байстрюки вона меле? Ця Маня направду як відьма – все вона знає, все їй відомо, часто верзе про таке, від чого не лише вуха в’януть, а й душа від жаху верещить.

– Ну а щоб се срамне діло не пішло помежи люди, можемо зробити такий гешефт…

Тут Маня, наче суддя перед останнім реченням смертного вироку, зробила довгу паузу, від чого в мене потерпло не лише серце у грудях, а й волосся на голові, і додала:

– Купиш мені ціле кіло халви, і я тоді нікому не скажу, що ти мене принуждающе цюлював.

Господіньку солодкий, звідкіля тільки вона це слово видовбала – «принуждающе». Зізнатись, я достоту й не відав істинний смисл цього «принуждающе», але воно до глибокої нудоти мені запахло цвіллю тюремних камер і засяяло сумними квадратиками віконних ґрат.

– А де я гроші візьму на халву? – пробував захищатись. – Я ж не знаю, де гроші заробити.

– О, коли про гроші – ти жебрак, а коли до женщин – великий мастак, – відповіла поетичним шедевром Маня.

О, скисла би ти, ґульо коростава, з тими «женщинами». Мало того, що я був геть приголомшений неправдивою інформацією народної творчості щодо «медових» і всяких інших коханих вуст, то ще й ганьби матиму на всі ближні і далекі околиці.

Діватися, а тим паче ховатись, було нікуди – треба діяти.

Творячи білий світ, Богонько спланував так, аби за найнеймовірніших ситуацій жебрак міг викрутитись і вижити, не забувши ще й облапошити і надути ближнього. Грошей у селах тоді майже не водилось. І нам, сільським босякам, годі було сподіватись на магазинні ласощі за батьківські копійки. Але совєтська власть дуже любила яйця і скуповувала їх через сільські крамниці від населення. Грошей не платили, але можна було придбати крамничний товар.

Ганьба зізнатись, але я став одним із творців і засновників індустрії з очищення від яєць сільських курників, а особливо – сіновалів, де вельми любили гніздитись кури. У цьому ремеслі я не мав рівних. Серед темної ночі, із зав’язаними очима і навіть руками я міг проникнути в будь-який курник, хлів і безгучно зібрати курячі дари. Не було такої висоти, яку б я не подолав, не знайшлося шпаринки, в яку б не проліз. І не трапилося випадку, аби мене не те що зловили на гарячому, а навіть запідозрили. Єдина людина, яка сумнівалась у легальності мого товару, був сільський крамник, мукачівський єврей Пітьо, якому здавав яйця. Коли заходив із черговою торбою громадських яєць для совєтської власті, його дуже починала гризти совість і, аби її якось заспокоїти, виправдовувався сам перед собою: «Дамо власти много плана, буде великий грош у Пітя-пана».

На цей раз, щоб задобрити халвою свою ганьбу і вгамувати «принуждающу женщину», в експедицію за яйцями я відправився до нанашки Кутузовки. Була обідня перерва, погідний день усіх вигнав у поле, і я вельми легко добувся на сіновал, де гніздились і неслися кури. Я, певне, володів якоюсь магією, бо кури, угледівши мене біля гнізд, миттєво німіли і кам’яніли – ні звуку, ні шелеху. Але на цей раз сталося щось неймовірне: видно, всю свою магію я витратив на «принужденіє женщини», бо чари на несучок вже не діяли, і курина громадськість влаштувала протестну акцію.

Першою обурилась жовто-ряба курка. Щойно я засунув руку в її гніздо, вона різко підскочила з місця, вистрибнула на перекладину і голосно почала розвінчувати мої злодійські діяння.

– Ти що – дурна? – мовив я, спокійно кладучи яйця в торбу. – Я ж не кожного дня краду. Сьогодні від вас трохи візьму, завтра інших відвідаю. А потім: я ж не все вигрібаю, а лиш стільки, скільки мені потрібно, – чомусь і далі виправдовувався я.

Праведний гнів жовто-рябої колеги підтримав величезний чорний півень, разюче схожий на есесівця. Він дивився на мене гостро і нещадно, немов на підстреленого партизана, і щось суворо белькотів.

Невеличка ряба курка почала притакувати есесівцю на закарпатському діалекті і весь час дивилась на мене таким поглядом, як податковий інспектор на того, хто прийшов повідомити про своє банкрутство. Найвередливішою виявилась біла несучка. Вона ізсампочатку, тільки-но вліз на хлів, почала на чистій літературній мадярській мові читати мені про мораль. Вона доводила, що красти чужі яйця – не тільки кримінальний злочин, а й неспасенний гріх. При цьому постійно сверлила мене такими холодними і ненависними очищами, що я цілий тиждень мав таке відчуття, ніби по мені повзають слимаки.

…– Ну що, приніс? – запитала звичним тоном Маня наступного дня на пасовищі. І зміряла мене таким зневажливим поглядом, наче я з’явився в роздертих штанах.

– Аякже, приніс, – простягнув їй пакунок із халвою, який виміняв за багатостраждальні яйця в крамниці.

Маня із підозрою, обережно, наче сапер міну-сюрприз, почала розгортати презент і, виявивши, що не брешу, перейшла на діловий тон:

– А хіба тут є ціле кіло? – почала виважувати то лівою, то правою рукою.

– Збігай у магазин до Пітя, хай зважить, – щиро порадив я.

Ага, чого ще захотіла бумбачка торомбата. Аби за яйця, облиті курячими слізьми, і перенесені душевні травми в курнику, я тобі до міліграма все виклав. Звісна річ, половину халви я з’їв і тепер сподівався на Манине милосердя – ачей якусь дещицю вділить і мені. Надії на Манине людинолюбство виявились марними – за якусь хвилину-дві ця бочка без денця смачно все зжерла і не подавилась. Далі витерла рукавом жирні від солодощів губища і цісарським тоном наказала:

– Но, тепер можеш ще цюлювати, – і підняла догори рота.

– Що? Що? – отетеріло запитав я.

– Кажу тобі ясно, можеш мене тепер ще цюлювати!

– Слухай, торомбаньо нечесана, я здуру тебе случай-но цмокнув, то мусів іти яйця красти, аби відкупитись. А попробую ще раз, прийдеться іти по чужих хлівах вже за свинями і коровами! Не пішла би ти, небого, за Дунай воші пасти, – порадив сердечно знахабнілій любасці-самозванці.

– Ой, як перепудився, – скривила торомби Маня. – Не бійся, не злото-срібло прошу, а якоїсь там чоколяди. Ну хоть півкіло. І цюлюй собі на здоровлічко.

– Ого-го-го! Та за півкіло чоколяди я на цариці женюся, а не твої слюняві торомби облизувати! – вигукнув самовпевнено я.

– А вот і не женишся!

– Чому?

– А тому, що коли не принесеш мені чоколяди, то я розкажу нянькові і мамці, що ти мене не лем цюлював, а й лапав за секретні женські місця, – оголосила вирок Маня.

О, небесики святі і гріхи земні! Про що мала відьма деренькотить? Я змалку начувся чимало масних і солоних примовок про жіночі шури-мури. Але ще й про якісь «секретні женські місця»… Це вже було навіть понад мою бурхливу уяву. В очах у мене геть потьмяніло, а в голові стало гаряче, наче у молодого бичка, коли з розгону влупить лобом у залізні ворота колгозної ферми. То ж тільки подумати, лапав за «секретні женські місця». Але ж де ті місця находяться? Не встиг я отямитись від цього страшного повідомлення, як Маня ошелешила вдруге:

– Ти довго не мудруй, якщо не купиш чоколяду – я ще і в школі всім розкажу, що ти е вообще страшний вредитель женщин.

Ну ти диви! У неї всі колеса на возі повідлітали. Треба ж до такого додуматися, «страшний вредитель женщин». Це ж гірше за «враг народу»! Розстріл на місці – без суду і слідства. О, тут мені вже стало не до мудрячок і женитьби на цариці. Тепер я вже ладен був і жабу цілувати й шоколадом обсипати, аби лиш змити із себе тяжкі гріхи за лапання по «бабських секретах» і «женщиновредительство». Якимось термоядерним потом обдало мене й пекуче пронизало кожну клітину. Господіньку солодкий, що зі мною буде? І тут раптом у мені прокинулись противні бунтарські гени нашого роду і рішуче запротестували: пошли ти, дурний Митре, цю малу блудницю в гузицю і свищи на все!

Це я одразу і зробив. Не забарилась і Манина відповідь.

…Наступного дня – а була це неділя – дідо Соломон і наш вірний сусіда пан учитель Фийса сиділи на призьбі і, про щось мудруючи, очікувально-благальними поглядами позиркували на бабу Фіскарошку, чи не роздобриться вона хоча б на чвертку сливовиці. Я сидів під хлівом і примірював відремонтоване колесо до возика. Коли раптом глянув – із долини, тягнучи за собою отару кучерявої пилюки, мчала полуторка Маниного батька.

– Гебельс їде до нас! – вихопилось у мене зі страху.

На моїх це подіяло, наче засторога про татарську навалу. Пан Фийса притьмом зірвався з місця, як сполошений заєць з-під куща, метнув собою за хлів, а далі молодим лошаком полетів через сад і розчинився в гущавині під Ловачкою. Дід Соломон згадав, що йому над рано снилось щось вельми пророче, але хтось помішав, і тепер прудко побіг у хату додивлюватись біля рідної печі останню серію свого сну. Я закрутився, немов повітруля, на місці і, не придумавши нічого мудрішого, навіжено вилетів на хлів, з нього стрибнув на грушу, видряпався на сам вершок і принишк у густому межигіллі серед воронячих гнізд. Одна баба Фіскарошка не втратила бойового духу. Зустрічала ворожу навалу біля воріт, тримаючи під руками на всяк випадок вила. Першим із машини вилетів Гебельс, за ним директор школи на прізвисько Сусанін.

– Де сатана рогата? – запитав Гебельс.

– У пеклі, – спокійно відповіла баба. – Всяка нечисть ізиді в пекло.

– Товариш секретар питають про вашого онука Митра, – поправив директор.

– А, Митро? – розвела руками баба. – Та глядайте, неділя. Десь гуляє, а може, і до церкви пішов.

– О, Єзус, того ще лем у церкві не було, – аж простогнав директор.

– Ви не тягніть коноплі, а кажіть – што сталося? – твердо глянула на гостей Фіскарошка.

– Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! – аж підскочив Гебельс.

– Як збиткувався?

– Ви не знаєте як – штурхав, тягав за волосся, обзивався, – повідомив секретар.

– То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, – підтакнув директор.

– І сесе все? – запитала баба.

– А ще треба більше? – поцікавився Гебельс.

– Та ні, просто, як на нього, то я думала, що найменше когось зарізав, – полегшено зітхнула Фіскарошка.

– Я вас, Марьо, предупреждаю, якшто той збісняк попаде мені до рук – розірву ’го, як жабу! – пригрозив Гебельс.

– І передайте од мене, із нинішнього дня виключаємо його із школи! – різко додав директор.

– Ага… Сесе я вже десь чула, такоє колись було… – почухала потилицю Фіскарошка.

Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз мене з ганьбою виганяли зі школи.

Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогуючих сторін, коли б не партєйна машина. Гальма, видно, ослабли, і вона сама тихенько рушила з місця. І коли Гебельс і Сусанін оглянулись, полуторка вже весело бігла з нашого присілка Небесі в долину. А за нею, йойкаючи і лаючись, помчали і непрохані гості.

У тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки з потерпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» – руками й ногами прикипів, ні – розчинився в дереві і не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною частиною груші, що навіть надчутливі ворони не помічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, відходити і тепліти. Отже, я і не «вредитель женщин», і не «лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався». Ох і фрічка ж ота Маня. Нє, не така вже, виходить, вона і шкодлива, та Манька.

І тут зненацька мені у грудях щось усміхнулося до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше. Я раптом відчув у собі якесь дивне щастя. Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко. І заворушилось оте дивовижне звірятко – все таке тепленьке, миле, світлооке, голубе-голубе і пухнасте звірятко.

«Ото правду дідо Соломон кажуть, найбільше, що може жінка зробити у цьому житті – розбудити в чоловікові звіра», – подумав і щиро усміхнувся я, злізаючи, весь обгаджений воронами, із груші на землю.

Мою чергову відставку з посади учня п’ятого класу сприйняли в родині, як і завше, спокійно й розсудливо: пана з нашого Митрика не буде, міністра – теж… А читати і писати вже навчився. І на сьому дякуємо! Хай ліпше по ґаздівству займається, а то зношує тільки в тій школі взуття й одежу – і все безоплатно.

І в ґаздівстві з мене мало толку вийшло. Ні, я не те що лінувався, навпаки – вельми у всьому старався. Але ж є люди з тяжкою планідою – якась нечиста сила все плутається в них під ногами. От гнав на пасло козу Танкістку. Щоб підрізати шлях, вирішив перейти через потік, а щоб взуття не намочилось, сів верхом на козу. Дурна скотина не дивилась собі під ноги, послизнулась на камені і поламала передню ногу. Баба Фіскарошка через ту дурницю так голосила, що, певен, коли б мене ховали – не було б таких сліз.

Далі, щоб доказати свою майстерність, взявся підремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо призабув – і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла. І посипалось, одне невезіння лізло на друге, менша біда тягла більшу. А край усьому поклав мій невинний, дитячий, сказати б – «глибоко люблячий» синівський жарт.

Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів. Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а в привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не підло, а з любові, яка вщерть наповнювала мене і аж хлюпала через вуха.

Мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі як підкинулись, схопились, мов ошпарений, з ліжка. Але ж нога прив’язана. І кляте ліжко перекинулось, поховавши під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.

Що діялось далі – не розповідатиму. Такі методи виховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:

– Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч… – нянько з, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на мене. – Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел – великий подарок небес, то ним треба ділитись чесно з ближніми. А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!

Мої нянько так і сказали – женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а – нагнати. Ніби я – скотина якась немита, і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.

Наступного ранку мене мили, драїли, принаряджали, вилизували, немов колгозну контору перед приїздом начальства. Наостанок баба дістала жовтенятську зірку із безсмертним ликом юного Леніна і почепила на сорочку. Коли їй нагадав, що нас уже, здається, перевели в піонери, миттю знайшла шмат червоної матерії і пов’язала на шиї галстук.

– На якого фраса мені і ленінську звізду, і піонерський галстук? – запротестував я.

– Нич, нич, Митрику, так ти випозіруєш політичеськи грамотним, – заспокоїла Фіскарошка. – Я думаю, сесе директор школи оцінить.

Почувши бабині роздуми про мій «політичеський імідж», миттю схопився дід Соломон, дістав з-під печі шкатулку і вийняв свій солдатський хрест.

– Почепи лем його, Марько, під Леніном, – простягнув бойову нагороду.

Фіскарошка висловила деякі сумніви щодо дідової пропозиції, мовляв, ленінська звізда і хрест цісаря Франца Йовжки не дуже файно паруються.

– Може, червена звізда й імператорський хрест не любляться межи собою, зато випозірують єден коло другого дуже впечатляюще, – прорік мудро дід Соломон. – Най директор не думає, што ми є якась пуста файта. Про нас знав і пам’ятав даже сам цісар Ференц Йовжка, царствічко йому небесноє! – дід перехрестився.

Повагавшись, баба почепила мені на сорочку під ленінською зіркою цісарський хрест. І я постав у всій красі – такий собі гібрид Совєтського Союзу й Австро-Угорської імперії.

Перед директорськими дверима баба, як істинна християнка, ревно осінилась хрестом, тремтячими руками постукала, і ми увійшли в кабінет. Уздрівши на порозі мене з бабою, директор такими очищами зміряв нас, ніби сповістили, що спалили храм Артеміди.

– Доброго вам здоровлічка, пане директоре! І вашим діткам щастя, і пані директорші многая і благая літ, – затарахкотіла, мов трофейний мотоцикл, Фіскарошка.

І так зігнулась у поклон, що, бачилось, зараз почне здмухувати з директорських черевиків пилюку.

– Які це вітри задули вас до нас? – запитав не вельми ласкаво директор.

– Знаєте, пане директоре, йшли ми з Митьком маленько до куми Гітлєрки, то, думаємо, заєдно провідаємо і вас, здоровлічка пожелаємо, – не кліпнувши, солодко брехала баба.

– О, та дякую! Я саме сиджу, чорти в ребра колють – спасу нема, зараз дух із тіла вилетить. А тут ви мені здоровлячко принесли, – їдко промовив Сусанін.

– Йой, пане професоре, та не сміхуйтеся над худобними людьми, – схилила смиренно голову на праве плече Фіскарошка. – Аби лем вас всьо життя так родні діти любили, як ми честуємо.

– Який я вам у біса професор? – нахмурився директор.

Це була особливість баби Фіскарошки. Вона ніколи не принижувала сильного супротивника. А навпаки – потихеньку вивчала його сильні і вразливі місця, а відтак починала возвеличувати, хвалити і підносити до небесі. Ефект у більшості випадків був вражаючим для баби Фіскарошки. Вона завжди і мене навчала: «Із сильним ворогом ніколи не воюй, а навпаки – хвали на цілий рот». І завжди домагалась свого, а якщо ні – то й не терпіла великої поразки.

– Професор! Для нас ви, пане, ще більший за начальника міліції! – прорекла категорично Фіскарошка. – Бо серце маєте добре, м’яке, як у дитини, а розум твердий, як у начальника комуністичеської партії, – міцно вела своє Фіскарошка.

– Ідіть ви, бабо, до фрасової каріки, – розтанув Сусанін і кутками губ усміхнувся. – Кажіть ліпше, що хочете?

– Візьміть нашого Митька вп’ять до школи. Сеся дитина…

– Ваша дитина дурнувата! – різко перебив директор.

– Йой, пане професоре, то не дитина дурнувата, то наша порода така гуканувата. Ми дуже любознательні, хочеме вшитко і много знати, то все десь своїм носом на сучок напоремося, – сказала винувато Фіскарошка. – Пане професоре!

– Бабо, я вам казав – не називайте мене професором, – почервонів директор.

– Добрі, добрі, пане академіку, більше не буду, лем прийміть Митька вп’ять до школи. Він така добра дитина!

Сусанін безпорадно сплеснув руками і сказав:

– Но, тут маєш! Якщо ваш Митько така добра дитина, то, будьте добрі, розкажіть лиш про його такі ж добрі діла.

Тут уже Фіскарошка такими очиськами подивилась на директора, ніби той домагався в неї вирішення однієї із найскладніших геометричних теорем. Як шалено не вертілись її мислі по древію життя, нічого світлого в моїх діяннях не могла пригадати.

– Айбо він дуже красно співає, – раптом осяйнуло бабу. – Митьку, ану ж лем заспівай панові «Коби не Маруся, я би не женився…».

І тут же почала плескати в долоні, заохочуючи мене до співу.

– О, Господи! – підняв догори молитовно руки щойно висвячений бабою у професора й академіка директор. – Повісьте, бабо, колодицю на писок, бо інакше зараз я повішуся.

Проте баба загорілась, як паровозна кочегарка, й не було вже у світі сили, аби її остудити.

– Пане генерале, якшто не хочете, аби Митько співав… – мовила баба.

– О, щезло би все під камінь, я вже й генерал, – схопився за голову директор.

– Якшто не хочете чути співи, – вела баба далі своєї, – то прийдіть до нас уночі й увидите, який Митько красний і милосердний, коли спить. На мою веру, не спить, а з ангеликами гомонить.

– Но та хай спить! – заричав новоспечений генерал. – Най спить і до самої смерті з ангеликами гомонить. А в школі я не хочу видіти його ноги.

Проте баба не здавалась.

– Но, пане докторе…

– Мамко мої, я вже доктор, – заскиглив Сусанін.

– Ви лем попозерайте, який наш Митько партєйний – буде з нього істинний комунішта! – баба розстібнула піджак, і я постав перед очима Сусаніна із зіркою Леніна, піонерським галстуком і цісарським хрестом.

Директор гепнув собою на стілець, і голова його почала неприродно трястися.

– А лопата де? Питаю, де лопата? – заревів бідака.

– Яка лопата? – хутко витягнула шию Фіскарошка.

– Авби мене в сиру землю закопати! Хрест уже є – лише лопати не вистачає!

Вирячивши очі, директор насилу встав із стільця, підійшов до мене, ткнув пальцем у цісарський хрест і знову повторив:

– Хрест є! А де лопата? Якшто, упаси Боже, хтось увидить вашого Митрика у школі при таких регаліях, то не вам… не вам, а мені будуть хрест і лопата!

– Препання би ’му!.. Што ви так напудилися, пане інспекторе? – щиро здивувалась Фіскарошка.

– Дякую за інспектора, – уже приречено мовив директор.

– Сесе наш дідико малінько на сон захворів. Не міг прийти, то цісарського хреста вмісто себе прислав, – щиро збрехала Фіскарошка. – Я йому на розум казала: хрест, Мішку, тебе не замінить.

Тут з директором почалось щось коїтись – його залихоманило, обличчя ще більше зайнялося і стало густо-рожевим.

Новоспечений пан-професор-академік-генерал-інспектор глибоко ковтнув повітря і став задихатися. Тремтячими руками схопив гранчак, налив води і, як спраглий кінь, прицмокуючи і фиркаючи, потягнув у себе. Баба, видно, зрозумівши, що фортечні стіни з успіхом повалено, кинула останні резерви.

– Ви лем, пане великий учений, попозерайте на сесе ягнятко, на сесі сині, як барвінок, оченята. На мудре личко, на невинні губенята, на красну, як яблучко, голівку, – торохкотіла, як деркач, Фіскарошка, не забуваючи при цьому мене гладити, цмокати, здмухувати з одежі пилинки.

Упродовж усього спектаклю, розіграного бабою Фіскарошкою, я хоч і стояв смиренно, проте був байдужим, як дерев’яна бочка. І школа, і гнів директора, і бабині причитання, і власне сьогодення, і майбутнє мене бентежили в рівній мірі, як гусака, коли у свині нестерпно зуби розболяться. А коли баба почала мене характеризувати, вихваляти зовнішні достоїнства, щось глибоке ворухнулось у єстві. Груди мої навстіж розчинились, з них вилетіла душа, сіла собі на підвіконні і почала роздивлятись. Очима фантомного двійника я вперше побачив себе – такого гарного і водночас нещасного. Я був – одне благородство, всепрощення, милосердя і всепослушність. Мої очі світилися такою невинністю, губенята складені в такій покорі, що певен – ліпшої моделі для створення образу ангела ще жоден художник у світі не знайшов. Навіть здалося, мої плечики починають свербіти і поболювати від того, що на спині виростають крила. І так мені стало себе невимовно-нестерпно жаль, що незчувся, як заридав.

– Но видите, драгоцінніший професоре, як гірко дитина кається за свої гріхи, – сплеснула розлого руками баба. – Так і дома, вдень і вночі лем то і робить – плаче і кається, што більше нигда біди ні у школі, ні поза школою робити не буде.

Пан директор, почувши плач, раптом притих, здивовано глянув на мене, подобрішав і сам незчувся, як і його очі зволожилися.

– Но добре, добре. Не плачте, – мовив, поправляючи комірець. – Я нічого не маю проти, я прощаю. Але щоб по справедливості, хай далі вирішує, як бути, класний керівник Іштван Яношович Фийса.

– Дайте, най вас малінько поцюлюю, – кинулася із розкритими обіймами баба до директора.

Той щасливо встиг відскочити й уникнути полум’яних обіймів і цілунків Фіскарошки.

– Ідіть! Ідіть! Ідіть і більше не грішіть! – загороджував себе руками Сусанін.

– Но та красно дякуємо, пане учителю, – зігнулась у поклоні Фіскарошка.

– Бабо, та будьте мало милосердними, якщо вивели мене з директора у професори, академіки, генерали, то вже не понижуйте до простого вчителя, – сказав жартівливо-образливо директор.

– То вшитко бабині балачки, ви для нас всьо ровно ще більший, як сам імператор Ференц Йовжка, – щиросердо відрізала долонею баба.

Розчулений добропорядністю директора, я теж не хотів лишатися в боргу і запропонував:

– Якщо хочете, я можу хоть тепер допомогти вашій тітці Розалії по ґаздівству – дров нарубати, сад почистити, подвір’я впорядкувати. Ви лем скажіть, що треба зробити!

Сусанін подивився на мене такими очима, ніби я щойно свиснув його гаманець і якось неприродно-лагідно просичав до Фіскарошки:

– Богоньком прошу вас, дорога бабко, хапніть цього гаспида, забийте його в пазуху і так тікайте з ним, авби з-під п’ят іскри летіли. Бо, слава партії, я вже ситий поміччю вашого дорогого онука.

«Тьфі на тебе, яка в нас тверда і зла пам’ять», – подумав з іронією я.

Ця не дуже весела історія трапилася весною. Саме о тій порі я ходив очумілий «цюлюванням» з Манею. Якось несучи черговий раз до Пітя десяток яєць в обмін на чоколяду для неї, біля крамниці здибався з директором.

– О, як добре, Митьку, що зустрів тебе! – невимовно зрадів Сусанін.

– Доброго вам дня! – чемно привітався я.

– Ти дуже зайнятий? – запитав директор.

– А-а-а-а… Роботи, як болота, все повно, – мовив статечно я, підтримуючи в пазусі яйця. – Але коли що – для вас час усе знайдеться.

– Дуже добре. Тоді я би тебе попросив піти в Мукачево до моєї тітки Розалії. Треба город під квіття і зеленину перекопати.

Директор дав адресу: тітка жила неподалік Мукачівського замку. Сусанін пообіцяв під вечір навіть приїхати і привезти мене додому на велосипеді. Окрім того, ще й карбованця гарантував за совісну роботу. У мене од радості аж голова закрутилася, і я так рвонув з місця, що аж паленим запахло.

«Вірте, але щиро вірте – і воздається вам по вірі вашій», – любила завжди повторювати баба Фіскарошка. І я завжди щиро вірив і вірю в Боже Провидіння. Як і в те, про що теж постійно втовкмачувала мені в голову Фіскарошка: кожною людиною керують дві сили – світла і темна. Світла в образі ангела сидить на однім плечі, а темна в рогатій подобі – на другому. Зізнатися чесно, мій ангелик, видно, був дуже добрий, толерантний, всетерпеливий і тому вельми рідко міг протистояти нахабному рогатому нечестивцю. Он і тепер: щойно я увійшов у двір директорської тітки, як ангелик спрямував мій погляд уверх. Під стріхою дерев’яного сараю висів голуб’ятник, на якому, наче ангелики, мирно вуркотіли білосніжні птахи. Через ці символи миру я був завжди у стані війни з навколишнім світом: голубів я обожнював і не пропускав можливості, аби ними не помилуватися, а коли нагода – обміняти, а то… й поцупити.

І ось тепер мій ангелик явив радість, а рогатий за якусь мить висадив на стару яблуню і поволік мене до голуб’ятника. Нечистий настільки збаламутив мій світлий розум, що я навіть геть забув, де знаходжуся і для чого власне прийшов у чужий двір. Птахи на диво мирно спостерігали, як очманіло деруся через крону до них. І тільки-но простягнув руку, аби вхопити розкішного самця, нечистий підломив піді мною гілляку, і я, хапаючись за неї, обдираючи обличчя, полетів донизу і смачно гепнувся об землю. Голуби дружно затріпотіли крильми, хутко злетіли над хатою і, щиро сміючись на всеньке небо, зникли за сусідніми обійстями. Мій рогатий спокуситель теж од чистого черева реготав на верхівці дерева, а бідний ангел плакав на затовченому плечі.

– Божіньку великий, що сталося? – почув над собою переляканий голос.

Наді мною стояла старенька жінка, схожа на божу кульбабку – худенька, із жилавими руками, але акуратно одягнена. Вона мала дуже інтелігентне обличчя і сиву-сиву, проте пишну і дуже модну на той час зачіску. За нашими сільськими мірками, біля мене опинилась велика варошська пані.

– Хлопчику золотий, ти звідки тут узявся? – збентежено питала далі пані, допомагаючи підвестися із землі.

– Мене директор школи прислав до вас, помогти город копати.

– А що сталося? Хто тебе так покалічив?

– Я зайшов у двір і увидів, як кіт крався із стріхи до ваших голубів. Хотів його спудити, поліз на дерево і упав, – щиро збрехав я й одразу повірив у це.

Жаліслива пані, йойкаючи, підвела мене до старовинного крісла, що вже давно непотрібом бовваніло під дровітнею, і обережно посадила. Далі на диво легко помчала до хати, принесла якісь пляшечки і почала протирати й зеленкувати рани і подряпини. За кілька хвилин обличчя стало схожим на велетенську темно-синю волошку.

– А ти, дитинко, напевне, і голодна? – упоравшись із дезінфікацією лиця, спитала пані.

Я сором’язливо опустив голову й ніяково знизав плечима. Пані все зрозуміла і так само притьмом знову забігла до хати.

– Все забуду спитати. Мене звати Розалія… Розалія Дезидеріївна, або просто тітка Розалія. А тебе? – мовила ласкаво пані, ставлячи переді мною тацю з їжею.

– Я – Митро, – мовив, пасучи очиськами наїдки.

Таке могло наснитися тільки голодному котові. На срібному підносі красувався білий хліб із маслом і кружальцями ковбаси. Зверху кілька пишних шматочків випеченої риби, порізані варені яйця, кусні буженини, домашнє печиво і склянка какао з молоком. Мене замлоїло і щось жалібно заскиглило в череві. Боявся поворушитись, бо бачилось: тільки простягну руку за хлібом, не втримаюсь і так почну молотити, що лиш ганьби наберуся. Мудра пані, видно, все зрозуміла.

– Ти поїж… поїж, дитинко, а я доти трішки поможу тобі, – мовила і, взявши у руки заступа, подалася копати город.

За кілька хвилин я облизував пальці й підбирав навіть крихітки. Подібна смакота пробувалась мною хіба що на храмових святах і весіллях.

Найбільше блаженство для простої челядини – повне черево. Тоді стаєш мудрішим, розважливішим, а головне, спокійним і благочестивим. На мій хлопський розум, усі війни починались на голодний шлунок. Бо коли людина насититься до пупка, та ще й такою смакотою, жодна зла думка не зачепиться за її жебрачу голову. Ось із таким настроєм, із сяючим від радості ангеликом на плечі я підійшов до пані Розалії і дуже файно подякував. Окрім того, підмітив, моя благодійниця дуже вправно копає, або, як у нас казали, аршує грядки. І я, звісно за намовою ангелика, не втримався, аби її не похвалити.

– А, дитинко, я все життя цей городик перелопачую, – мовила, витираючи спітніле чоло, пані. – Тепер щось поясниця прихопила.

– Але по вас і не видно, – щиро заспокоїв я.

– Ти ситий, Митрику? – якось знітилась від моєї похвали пані.

– Як бубен! – поплескав задоволено по череву.

– Може, ще хочеш чогось?

І тут сталося неймовірне – рогатий спокусник, що досі гойдався на верхівці яблуні, щез би під камінь, скочив на своє плече і щось шепнув мені на вухо.

– Не похибіло би ще мало пива, – навіть несподівано для себе випалив і одразу почув, як ангел на праведному плечі розпачливо заплакав.

– А не зарано тобі ще пиво?

– Та ви що, паніко: я вже давно і вино, і навіть паліньку поцицькую.

І так мені стало гидко, що, будь воля, сам собі зацідив би поза вуха. Але пані не забарилась і принесла з хати пляшечку «Жигулівського». Подала, здивовано дивлячись на мене, і мовчки пішла далі аршувати.

– Ви ще малінько покопліть, покопліть, а я дораз вас підміню. І все під айн момент перекоплю, – заспокоїв я благодійницю.

А сам із пляшкою пива поважно всівся у старовинне крісло і наче потонув у блаженстві. Ковтнув із пляшечки раз, другий.

Легенький хміль тихенько заповз у мене, мило прошелестів по тілу й усміхнувся у голову. І такий щасливий настрій явився, ніби мене щойно призначили директором шоколадної фабрики. Я ще додав собі з пляшки. І диво – старовинне крісло, в якому сидів, бентежно заскрипіло, і я знову відчув себе… на троні. Але тепер це було вже значно вагоміше відчуття власної персони, як те, що впродовж кількох днів супроводжувало мене у школі. Скриня діда Соломона порівняно із старовинним кріслом була нікчемною трісочкою. І чим більше я додавав собі із пляшки, ця різниця зростала.

Мало-помалу свідомість став огортати солодкуватий пивний туман, і в якусь мить здалося, що крісло потихеньку піднімається зі мною, я виростаю з ним над світом і опиняюся на рівні найвищої вежі Мукачівського замку. А далі переростаю і Ловачку.

О, Божіньку праведний, які простори, які широкі поля діянь знову почали являтися моїй розгарячілій уяві. Я й не зчувся, коли став давати поради пані Розалії, як рівніше і глибше копати, потім – тримати заступа в руці, аби мозолів не натерти… Далі на хвильку навіть узяв від неї лопату і показав, як належить нарізати скиби, аби земля швидше підсихала і ставала пухкішою. Бідна пані Розалія кивала згідливо головою, тяжко дихала і весь час витирала спітніле чоло.

– Ви не ганьбіться, паніко, – заспокоював я. – Коли щось не знаєте, звідайте, я тутки, коло вас, – мовив і знову сів на тронне місце.

– Та дякую, Митрику, – відказала пані. – Але, може, і ти би взявся уже.

– Я ще мало спочину. Часу маємо, – заспокійливо махнув рукою.

– Може, тобі ще…

– О, сигаретки би не похибіло, – наввипередки сказав я.

На мою селянську макітру, бачилося, нічого такого незвичайного чи надзвичайного і не попросив. Проте пані Розалія розпачливо підняла вгору голову і голосом, повним страждання, запитала в небес:

– Божіньку великий, за яку кару ти мені прислав таку поміч?

Далі, тримаючись за лопату, тихенько опустилася на землю і сіла знеможено під молоду черешню. Вкотре витерла спітніле чоло. На цей раз мокрою від землі долонею, і геть забруднила обличчя. Тяжко дихаючи, пані Розалія сиділа під цією черешнею і тепер уже воістину нагадувала відцвілу, стражденну кульбабку, забризкану дорожньою грязюкою.

– Но, пора би і мені вже честь знати й братися до роботи, – встиг подумати я.

І дійсно, тільки встиг подумати, раптом дістав такого запотиличника, що притьмом випорхнув із тронного крісла.

– А-а-а-а! Пив би ти гарячу смолу, шалений мацуре! – раптом пролунав голос директора школи. – Та я тебе сюди для чого посилав?

Виявляється, пан директор приїхав скоріше домовленого, тихенько зайшов у двір, сховався за колодязем і трішки спостерігав, як я навчав пані Розалію мистецтва копання грядок. З його боку, звичайно, це було не вельми педагогічно, хоча і я трішки був не правий…

Коли моя персона черговий раз ганебно вилетіла з трону та ще й дістала гарячий привіт у потилицю, пані Розалія, немов пір’їнка, злетіла з-під яблуні і кинулася мене захищати.

– Павлику, май Богонька в серці! – заволала, заступаючи мене своїм худеньким кульбабковим тілом. – Як ти смієш на чужу дитину руку підняти?

– Тітко, та я ж його послав копати, а він заставив вас мозолити руки? – гнівався директор.

– Неправда! – наїжачилась пані. – Митрик хотів, але я сама порадила йому маленько спочити. А потім він би і сам…

– Як сам, коли город уже скопаний, – рявкнув директор.

І справді, я оглянувся довкола – всі грядки уже парували свіжоскопаною землею. Яка молодець оця пані Розалія! Божа кульбабка, божа кульбабка, а в руках ще сили ого-го! Сама ж пані Розалія якось безпорадно оглядалася і, певне, теж дивувалась, як ото вона справилась із тяжкими трудами.

– І ви, тітко, хочете сказати, що він теж, – тикнув у мій бік пан директор і рішуче попрямував до мене.

Я миттю, наче мені на ногах виросли крила, підбіг до огорожі, перелетів через неї і помчав берегом Латориці до пішохідного моста. В той час він був ще дерев’яним, стареньким. Від постійної ходи по ньому сердешний міст скрипів кістками і скаржливо бурмотів. Але для мене цей старезний дерев’яний міст був дуже людяним і милим, як мій дідико Соломон. Я сів скраєчку на колоду і роззувся – гумові чоботи дуже парили, особливо після бігу.

Що казати? Чесно? Якось мулько і мілко на душі. Можливо, я щось і не так зробив, але наміри, прагнення, душевні пориви в мене були щирими, од усього серця. Хотів же я тільки добре! І зробив би одразу. Але що я вдію, коли Богонько сотворив нас із двома однаковими плечима, а на кожне посадив різні опозиційні сили. Хоча пан Фийса всіх гаряче запевняє, що в мене на обидвох плечах сидить по рогатому – і один зліший за іншого. Мій дорогий наставник неправий. Я ще раз повторюю – ангелик маленький, слабенький, а рогатий – щез би у провалля – злий і ядучий, як мадярський перець, і все штовхає мене на діла неправі. Звісно, я буду щиро молитись, аби мій ангелик окріп, став незламним борцем за справедливість і переміг рогатого спокусника, що заважає мені бути чесним, добрим і вселюблячим. Від цих думок прояснилось і стало легко, наче крізь мене протекли латоричні води і змили весь душевний намул.

У тому щасливому пориві я згадав про Маню. У ту ж мить у грудях тепленько заворушилося голубе звірятко і своїми очима обдало все навкруги. Мені здалося, що і я теж почав дивитися сяйвоокими очима звірятка, бо навколишній світ почав перетворюватися на казкове видіння.

Далі буде…

Початок читайте:

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9

Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10