Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 15. Закінчення
Наступного ранку, у вівторок (Примітка перекладача. Ідеться про 14 березня 1939 року) о шостій п’ятнадцять я прокинувся від якогось гуркоту на подвір’ї. Спочатку, нічого не підозрюючи, я вирішив, що хтось тріпає килими; Ч. тим часом спав і дивився сон про те, як в дах будинку, спорудження якого завершували його батьки, забиваються останні цвяхи. Потім я почув збуджені крики. Зірвавшись з ліжка я виглянув з вікна, поштурхав Ч., щоб розбудити його, а сам кинувся під своє ліжко. У брамі, що вела на сусідню вулицю, стояв хлопець із револьвером в руці, з якого ще курився дим. Зі всіх напрямків було чути стрілянину з гвинтівок, а з другого боку будинку долинало тарахкотіння кулемета.
Я зрозумів, що чеські жандарми та військові нарешті здійснювали заздалегідь заплановану акцію проти Січі. Так почалися драматичні двадцять чотири години, протягом яких Українська Республіка мала народитися та померти.
Ці двадцять чотири години ми прожили в трьох різних державах. Прокинулися ми в Чехословацькій Республіці. До вечора Карпатська Україна була вільним краєм. Наступного дня увійшли угорці. Німці, що окупували Прагу рано-вранці того дня, як було оголошено, «не були зацікавлені в Карпатській Україні», і таким чином маленька республіка, яку вся Європа вважала зародком Великої України, була задушена при народженні.
Через декілька хвилин після початку стрілянини всі гості зібралися в коридорі, що йшов серединою будівлі. Кулі цокотіли по вікнах та відбивали штукатурку зі стін у кімнатах. Наші січовики відстрілювалися з мансард та інших вигідних позицій, і все це відбувалося дуже жваво. Одного січовика, що зайняв позицію біля маленького віконця туалету, ледь не розірвало вибухом ручної гранати, а одна куля навіть пробила зовнішню стіну кімнати німецького консула та влучила в протилежну стіну в двох метрах над його головою. Двоє січовиків з поголеними головами,—що наводило на думку, що вони тільки-но вийшли з польської в’язниці,—патрулювали коридор із сучкуватими кийками та пістолетами в руках, що могли випадково вистрелити будь-якої миті.
Потім прибули два танки і вже видавалося, що скоро по сходах готелю затупотять жандарми. Мені справді стало страшно, коли подумав, що трапиться, якщо вони почнуть стріляти вздовж коридору, оскільки в нас не було жодної можливості порятуватися.
Швейцар із простягненими руками та з благаннями взяти гостей під свій захист кинувся до німецького консула. Консул, із виразом нудьги заспокійливо повівши рукою, відповів, що не уявляє собі, який захист він може запропонувати гостям, і що, у будь-якому разі, йому треба піти поголитися. Звичайно, навряд чи він міг подати яку-небудь допомогу, бо якщо б він вивісив з вікна прапор зі свастикою, то цим запросив би чехів у їхньому теперішньому настрої стріляти просто в вікно. Пізніше він робив енергійні спроби зателефонувати генералові Прхалі, щоб попросити його принаймні забезпечити можливість вивести гостей з готелю,—але поштове відділення не давало з’єднання, а коли й з’єднували, то відповідь була лише одна, що в ад’ютантів немає часу на розмови.
Раптом почувся страшенний шум розбитого скла й цілий шквал куль зі свистом увірвався через вікно великої кутової кімнати. На цей момент ми всі лежали на підлозі, притиснувшись животами до холодного цементу, але швейцар підповз до дверей та обережно відчинив їх. Усі очі були прикуті до щілини, що по-вільно розширювалася. За порогом було видно дві нерухомі ноги. Мені подумалося, що їхнього власника вбито. Але тут одна нога почала рухатися, і з кімнати виповз чоловік, а за ним—іще двоє. Це були словаки, водії вантажівок, що їздили по сіль у Солотвино, і цілком випадково зупинилися на ніч у цьому готелі. Один з них був настільки шокований, що втратив дар мови і цілих півгодини не міг вимовити ані слова.
Через якихось дві години, коли всі меблі скинули вниз по сходах, щоб зробити барикаду, а стрілянина вже почала по-справжньому діяти на нерви, раптово настало затишшя. Бажаючи довідатися, що відбувається в інших місцях, я зі сходів окликнув жандармів, що перебували внизу, і запитав їх, чи вони мене випустять. їхній начальник відповів, що випустить, якщо я перелізу через барикаду. Січовики, однак, не надто були прихильними до такого рішення; вони сказали, що поки я буду перелазити через крісла та ніжки столів, жандарми наблизяться до барикади, й січовики не зможуть стріляти в них, боячись влучити в мене.
За якихось півгодини після цього від Волошина прибув зв’язковий (Примітка перекладача. Цим зв’язковим був Юрій Перевузник) з наказом січовикам здатися. Він повідомив, що угорці скористалися внутрішніми чварами, щоб відновити свої претензії на цей край, і вже переходили через кордон. Тепер усім треба об’єднатися та не допустити їх. Спочатку січовики не повірили в це. На їхню думку, це просто був привід для чехів, щоб переконати їх здатися. Однак через напіввідкриті двері кімнати консула я побачив, як зв’язковий збуджено вказує йому на якісь ділянки на великій мапі й відразу зрозумів» що все це правда.
Майдан перед готелем все ще був цілковито безлюдним. Усі залізні віконниці були зачинені, і жодного руху не було. Єдиними живими істотами, що потрапили в поле зору, були кінь біля покинутої посеред площі брички, який, очевидно, так і простояв весь час, поки йшла стрілянина, та солдат, що мав дуже комічний вигляд: він присів за бензоколонкою і цілився гвинтівкою у вікно навпроти. Там облаштувалися шестеро січовиків, що відмовлялися залишити місце своєї дислокації. На площу виїхала машина, але коли її пасажири побачили, що тут щось не в порядку, машина розвернулася і поїхала геть за місто. Нерви тих, хто були в готелі, напружились до краю. Невеликий на зріст офіціант знайшов порятунок у випивці. «Чехи—свинські пси, поляки—свинські пси»,—кричав він у бік Ч. Ресторан був розгромлений; жодних меблів, дзеркала потрощені, штори зірвані, стіни вищерблені кулями, всюди розкидані папери й сміття.
Ще понад годину ті шестеро відмовлялися залишити свою схованку. Нарешті все заспокоїлося. Жандарми зайняли всі стратегічні точки міста, січовиків заарештували. На горищі в «Коруні» виявили великий склад боєприпасів.
Життя відразу повернулося в нормальне русло. За кілька хвилин я вже побачив селянина з Апші, що крокував вулицею з оберемком килимів через рамено, потім єврея, що вирушив із куркою під пахвою до ритуального різника. На фасад готелю, весь вищерблений кулями та почорнілий від вибухів гранат, жаль було дивитися, а в казармі січовиків, що була головним об’єктом атаки, не вціліло жодне вікно.
Я усвідомив одне: війна—навдивовижу безлика і безпристрасна штука. Ніхто в готелі під час нападу не виявив будь-яких ознак страху, а в перервах між стріляниною люди з інших будинків вискакували на вулицю подивитися, що відбувається в інших місцях. Пані МакКормік, що була вже немолодою, проте незмінно прикрашала й урізноманітнювала найсіріші й найнужденніші місця Східної Європи своїм виглядом, вбиралась так, ніби йшла на урочистий обід в Мейфері. Навіть загиблі на якийсь час втратили своє значення. Лише наслідки були недобрими; ще багато днів після цього щоразу, почувши постріл, я думав, чи це не в мене.
Причина стрілянини виявилася дуже простою. У понеділок увечері Волошин наказав жандармам передати надлишки зброї січовикам для того, щоб січовики, в разі потреби, змогли ефективніше допомогти захистити кордон від угорців. Як тільки Прхала почув про це, він відразу видав контрнаказ, який зводився до того, щоб зброю не видавати. Але було вже запізно, за півгодини перед тим січовики вже її отримали і майже відразу з новою зброєю в руках пішли маршем до урядового будинку, після чого й почався бій між ними та жандармами. Ширилися чутки, що Прхала (чи то на свій власний розсуд, чи то за наказом з Праги, що був доставлений літаком?) вирішив, що настав момент для рішучих дій, тож наказав жандармам та військовим атакувати казарми січовиків і «Коруну» та зайняти всі стратегічні точки міста. Єдина розбіжність між версіями чехів та українців стосувалася відповідальності за обстріл урядового будинку. Чехи казали, що це січовики навмисно атакували його, а січовики говорили, що це чехи почали розстрілювати мирну демонстрацію.
Чеське правління тривало недовго. О першій годині по радіо повідомили, що Словаччина проголосила свою незалежність. Це означало неминучий кінець Чехословацької держави, а майбутнє Карпатської України залишалося невизначеним. Чи об’єднається вона зі Словаччиною в якусь федерацію, чи стане незалежною? Після обіду Рада міністрів вирішила взяти за взірець Словаччину та проголосити повну незалежність. Отже, загибель сорока людей вранці була цілковито даремною.
А що ж угорці? Чеські офіцери підтвердили, що вони вже увійшли в країну, але на переговори з ними відрядили делегацію. Німці, додали вони, наказали їм затриматися, так що на цю годину вони, наразі, не дійшли ані до Сваляви, аби перерізати сполучення з Прагою, ні до Хуста. Поступово до урядового будинку почали сходитися службовці. Та яка робота, хотів би я знати, може бути в такий день?
Близько пів на сьому вечора всі ми зібралися перед урядовим будинком під снігопадом, щоб почути проголошення незалежності. На площі зібралося лише близько семисот осіб, і це, безперечно, було одне з найдивовижніших проголошень незалежності із тих, що будь-коли мали місце. Прем’єр-міністр отець Волошин, патріотично налаштований письменник Ґренджа-Донський та інші поважні особи виступили з промовами з балкона. Було оголошено про створення нового міністерства на чолі з Юліаном Реваєм як міністром закордонних справ. Однак перед початком цього дійства не було жодних демонстрацій, жодних пісень, навіть жодного патріотичного вигуку на честь нової Республіки. Навіть після цих промов ентузіазму було небагато. Жандарми,—навіть якщо це не були чехи,—мали на собі звичайну чеську уніформу і стояли на варті біля дверей, а чеські вояки в легковиках та на вантажівках, що готувалися до евакуації, безупинно прокладали собі шлях через скупчення людей, проте без жодного ворожого вигуку. Люди, здавалося, були просто приголомшені.
У промовах не було жодної згадки про захист з боку німців. Волошин все ще був переповнений надіями, але до цього часу так і не було відповіді на телеграму, яку надіслали Гітлеру в ніч з понеділка на вівторок, з проханням прийняти Карпатську Україну під повноцінний німецький протекторат. Жодної відповіді взагалі так ніколи і не надійшло. Той факт, що німецький консул подбав про те, щоб виїхати з Хуста на сім годин в другій половині дня, як видається, наводить на думку, що сам він як посередник не розраховував на одержання відповіді.
Єдиним справді щасливим чоловіком був Чапля, шкільний інспектор. Він прийшов, киплячи, пінячись і надуваючись бульбашками, лепечучи про те, що скоро вони матимуть німця-губернатора і що німецька армія, звичайно ж, захистить їх від угорців. Я не міг утриматися від зауваження, що якщо, на його думку. Карпатська Україна мала стати німецьким протекторатом,—то чи варто взагалі було утворювати міністерство? Чапля мені не подобався. Тепер, коли шкоди мені він завдати практично не міг, я відчув, як всередині в мені піднімається вся моя ненависть до нього за його підозри стосовно мене та за його недалекоглядне ставлення до чехів. Мені хотілося сказати йому в простих словах, на яку свободу він тепер міг розраховувати, коли та короткозора політика, за яку він так виступав і яку обстоював разом зі своїми однодумцями, призвела до вигнання чехів. Однак саме тоді оголосили комендантську годину, а Ч. і МакКорміки шуміли і вимагали вечері, так що мені добряче пощастило уникнути можливого скандалу.
Спати ми пішли вже у вільній Україні.
Останнього ранку нашого перебування в Хусті, як і першого, ми прокинулися від шуму маршової ходи січовиків, що йшли вулицею, співаючи патріотичних пісень. їх звільнили з тюрми пізно ввечері напередодні, після чого знов озброїли і вони були покликані взяти на себе охорону громадського порядку та оборону країни. Чехи, що вже не цікавилися Карпатською Україною, повністю відступили. По сходах зносили ящики, меблі, велосипеди, і все це разом із людьми складали у вантажівки. Маленький хлопчик чекав на свою чергу, тримаючи біля себе на мотузку велику білу свиню, прив’язану за задню ногу.
Нарешті українці стали вільним народом. Над кожним будинком майорів синьо-жовтий прапор. Синьо-жовтий колір було видно на кожному лацкані, на кожному коні, на кожному столику в кафе. Перелякані євреї обмальовували синьо-жовтими смугами навіть вітрини своїх магазинів. Засідання парламенту, що так довго відкладалося, мало відбутися по обіді того дня. Крім членів уряду, ми, здається, були єдиними людьми в цілому місті, що знали про наступ угорців. Але де ж були німецькі літаки? Для людей це було тривожним знаком. Люди ходили вулицями, дивлячись то в землю, то в захмарене небо, прислухаючись, чи не чути там гудіння моторів. Небо було тихим. Тільки ми знали про телеграму Гітлерові, на яку так і не надійшло відповіді, тому розуміли, що люди марно дивилися в небо, чекаючи на німецькі літаки.
Оскільки доля країни вже була вирішеною, то подружжя МакКорміків і ми відчували, що залишатися далі в Хусті немає сенсу. Але якою дорогою нам вирушати? Говорили, що угорці знову зупинилися на якийсь час, оскільки тривають переговори між ними та урядом в Хусті. Видавалося цілком можливим, що ми зможемо потрапити відразу в Угорщину. Ми завантажили п’ятнадцять сумок багажу в мій десятифунтовий автомобіль, а МакКорміків, Ч. та ще п’ять сумок ми втиснули в таксі, водієві якого нам довелося дуже добре заплатити, щоб він наважився виїхати зі свого гаража.
Коли опівдні ми виїжджали з міста, то не бачили жодного жандарма. Вулиці патрулювали січовики та німецькі колоністи зі свастиками на пов’язках, яких у великій кількості привезли з німецьких сіл.
Було таке відчуття, неначе ми залишаємо безпомічних маленьких дітей на розтерзання.
У Севлюші, кілометрів десь так за двадцять п’ять на захід від Хуста, ми побачили вже зовсім іншу картину. Тут вже не було жодного прапора; усі магазини були замкнені, віконниці зачинені, вулицями прокрадалися лише поодинокі допитливі індивіди. Я висловив думку, що перед тим, як їхати далі, було б доречно розпитати місцевого начальника про ситуацію на кордоні. Ми увійшли до великого будинку, в якому містився штаб прикордонної варти. Вартового при дверях не було, жодної людини ми не зустріли в коридорах; кабінет коменданта був зовсім порожній та покинутий. Ми вільно походили по приміщеннях. Мабуть, при поспішному від’їзді нікому навіть в голову не прийшло позачиняти двері.
Урешті-решт нам вдалося знайти військового коменданта в невеликому службовому приміщенні через дорогу. Він повідомив, що залишки чеської армії мали евакуюватися з міста протягом десяти хвилин, а угорці були вже на відстані трьох кілометрів від міста.
«Сподіваюся, ми можемо спокійно проїхати?»—запитала його пані МакКормік.
«Звичайно, ви можете робити, що бажаєте,—від¬повів він,—але послухайте!»
З боку дороги чулося безперервне тарахкотіння кулемета.
«Нам доведеться повернутися»,—вирішив я.
«О, ні, все буде в порядку,—заперечила пані Мак¬Кормік,—ми американці, ніхто не стрілятиме в нас».
Цей її вибрик навів мене на думку, що оптимізм МакКорміків, їхній надзвичайний запал, енергія та інтерес до всього, що відбувається навколо, можуть перетворити досить-таки небезпечну авантюру в щось на зразок захопливої розваги.
Урешті-решт ми вирішили повернутися до Хуста, а вже звідти спробувати перебратися в Румунію найближчим мостом через ріку. Уже на виїзді з міста Ч. пригадав, що в Севлюші мало бути польське консульство, і запропонував нам попросити там притулку, поки передові частини не проїдуть далі, і ми, автоматично, не опинимося в Угорщині.
Ми поспішили назад, швиденько в’їхали в садочок консульства, де гостинний консул почастував кавою з лікером, поки з вулиці долинали звуки бою. Шуму було багато, але, вочевидь, нічого серйозного; здається, нікого не вбили. З веранди почувся голос: «Хлопці, вперед!»—і ми побачили перших угорців з «нерегулярних» формувань із гвинтівками, що висіли на мотузках за плечима. Вони перелізали через огорожу в сад консульства. Консульський охоронець захотів помститися чехам та українцям, що відступали, які, за його словами, «гнобили» його двадцять років, та кинути в них з вікна дві ручні гранати, й лише сам консул зміг утримати його від цього.
Потім пішла угорська армія. Більшість з них були вояками старшого віку, деякі з них мали довгі вуса. Вони їхали в старих вантажівках, більшість із яких були тимчасово реквізованими. Основні сили військ просувалися маршрутом, що пролягав трохи далі на захід, з наміром перерізати сполучення між Хустом та Словаччиною. Місцеві, багато з яких були угорцями, нашвидкуруч організували імпровізовану теплу зустріч. Складалося враження, що для цього дня тут ховали більше угорських прапорів, аніж українських у Хусті. Група хлопчаків пройшла вулицею з величезним прапором, прив’язаним до тички. Щоправда, вони повісили його догори ногами, тому він скидався на італійський. Панувала атмосфера теплої зустрічі, як при прийомі футбольної команди в Англії.
Як тільки війська пройшли далі, з будинку навпроти вибіг адвокат і причепив до дверей табличку зі своїм іменем угорською мовою. Він сказав, що вже вп’яте за останніх двадцять років міняє цю табличку.
Після візиту полковника, що зайшов випити келих хересу з консулом, ми поїхали далі. На наших машинах були українські номери, але ніхто не зупиняв нас, навіть не розпитував. Це стало вже чимось
на зразок фарсом війни.
***
Увечері угорці вже були в передмісті Хуста, а наступного дня його захопили. Невелика групка українських лідерів, надії яких були втрачені, розсіялися по всій Європі, полишені на відкуп долі. Більшості з найвідоміших осіб вдалося втекти до Румунії, а вже звідти до Братіслави, Загреба чи інших міст, де слов’яни колись домоглися, чи й зараз ще домагаються привілеїв, і в атмосфері яких вони почувалися як вдома. У горах січовики вели геройську запеклу партизанську боротьбу. Кількасот вбили відразу, двісті втекли до Румунії, але їх повернули назад через кордон, а понад тисячу дісталося до Братіслави і згодом знайшли притулок у німецьких трудових таборах (Примітка перекладача. Насправді у словацьких трудових таборах).
У кінці березня у Братіславі, я зустрів одного з найвищих українських діячів. Це був один із тих, хто емігрував до Карпатської України з інших країв. Отець Волошин зі своїми радниками в Хусті,—сказав він,—до останнього розраховували на підтримку Німеччини. Сам він, за його визнанням, перебуваючи в Німеччині в ті критичні дні та контактуючи з офіційними колами, ще десь за чотири дні знав, що мало відбутися. Коментуючи долю Карпатської України, він сказав:
«Такий поворот подій, звичайно, був для нас ударом. Але Карпатська Україна за своєю суттю ніколи нічого не означала для нас. До самого кінця вона була лише засобом. Ми були зацікавлені лише в ідеї Великої України—і ця ідея все ще жива.»
Закінчення
Початок читайте за посиланням:
