Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 7
Розділ 7
Ворожнеча між українофілами та русофільською православною церквою не є чимось новим. Більше того, ця ворожнеча є однією з найсерйозніших причин, що розколюють цей невеликий край. Історія цієї ворожнечі пов’язана зі всією історією розвитку національної свідомості в Карпатській Україні протягом останніх ста років.
Це довга й складна історія, причому викладається вона в різні способи таким чином, аби відповідати політичним переконанням різних націоналістично налаштованих авторів. Якщо читач все ще невпевнений. в чому полягає відмінність між українцем і русином, то ось вам історія Карпатської України з погляду національної свідомості.
Протягом багатьох століть населення Карпатської України — разом із населенням території, яка тепер претендує називатися Великою Україною — було відоме як малороси або русини (від німецького Ruthener) і вважалося, що воно утворює одну із трьох гілок руської нації: великоросів, малоросів та білорусів. Русини вважалися відсталим народом, що жив на гірських та лісових територіях, відрізаний від своїх єдинокровних братів-русинів на півночі Карпатськими хребтами. Зовнішній світ не звертав на них жодної уваги, оскільки вони фігурували просто як одна з найменш чисельних та найменш важливих груп слов’ян, що проживали в межах величезної та хиткої Австро-Угорської імперії, що вже занепадала.
А тоді росіяни, які завжди мріяли розширити свій вплив на південь аж до Константинополя, побачили в цих русинах можливий важіль для здобуття першого плацдарму за Карпатами, отож у Карпатській Україні і було виплекано панслов’янський рух, кінцевою метою якого було приєднання цієї території до Росії. Перший крок було зроблено в 1843 році коли такий собі М. Погодін здійснив подорож Карпатською Україною та встановив контакти з представниками місцевого населення, що були прихильними до панслов’янської ідеї. Вже перед 1860 роком ми знаходимо штаб цього руху у Відні, де було засновано кілька пропагандистських російськомовних газет, в той час, як по всій області працювали агітатори, пропагуючи зведення до мінімуму відмінностей між малоросами та великоросами, поширюючи інтерес до російської літератури та культури. Патріотичні твори Духновича,— місцевого поета, що став одним із проповідників ідей цього руху,—написані мовою, що взагалі мало чим відрізнялася від чисто російської мови. Потім, ближче до кінця століття, верховний контроль потрапив до рук графа Володимира Бобринського, президента Галицько-руського товариства, великого ентузіаста панслов’янської ідеї але, як пізніше виявилося, людини не надто розважливої. Бобринський був незадоволений розвитком цього руху, який на той час приваблював тільки прихильників з числа студентів та інтелектуалів, і був майже невідомий для селянства. Він вирішив, що єдиним способом пробудити інтерес тисяч неписьменних селян до цього руху було діяти через релігію. Інструмент вже був готовий під рукою у вигляді православної церкви. Оскільки цар був верховним главою православної церкви, то слова «православний» і «російський» часто в розумінні селянина були синонімами, так новонавернутий на православ’я фактично ставав новонавернутим до панслов’янського руху.
Бобринський знайшов такого собі Олексія Кабалюка,—помічника м’ясника,—що мав природну схильність до проповідування; вивчив його та відправив проповідувати православ’я серед місцевого сільського населення. Кабалюк проповідував із надзвичайним успіхом, і цілі села, серед яких особливо спід виділити Ізу, що неподалік від Хуста. переходили від греко-католицької до православної церкви (Примітка автора. Ідея боротьби за лояльність селянства через релігію не є новою для Східної Європи. Протягом усього пізнього середньовіччя поляки й росіяни вели суперечку за нечітко окреслені кордони своїх територій. За Росією стояло православ’я, за Польщею — римо-католицька церква. Як тоді, так і тепер, — оволодіти душею селянина означало оволодіти також і його національною свідомістю. У1563 році полонізація здобула знакову перемогу. Православні єпископи Південно-Східної Польщі в Брест-Литовську підписали Унію з римо-католицькою церквою (автор помиляється: насправді Брест-Литовську (Берестейську) Унію було підписано у 1596 році — перекл.). Православні мали визнати папу та верховенство Риму у всіх питаннях догми. З другого боку вони мали право на збереження власних обрядів, вельми шанованої «старослов’янської» літургії та на свободу в питаннях звичаїв і традицій. Наприклад, віра в Непорочне Зачаття чи непогрішність папи, вважаються догмами, — а питання целібту священиків чи використання певних кольорів для напрестольних покривал є справою традиції. Єпископи та їхні послідовники в подальшому часі стали іменува-тися греко-католиками або римо-католиками східного обряду Росіяни завжди ставилися до них із підозрою, і в 1863 році всі. хто жив у частині Польщі, що була під п’ятою Росії, були «прийняті» або силою змушені пере-йти назад у православ’я).
Уряд Угорщини жорстко відреагував на ці події. Іза та інші села були повністю знищені, а агент – провокатор без особливих труднощів зміг довідатися від говіркого Бобринського про всі деталі стосовно діяльності цієї організації. Результатом став відомий судовий процес у Сигеті Мармороському, що відбувся в 1913 – 1914 роках, за вироком якого Кабалюк і дев’яносто четверо селян були засуджені до тривалих термінів ув’язнення.
***
Український рух в Карпатській Україні зародився порівняно недавно. Він бере свій початок з декларації, яку наприкінці минулого століття оголосили на Віденській конференції М. Барвінський (Примітка перекладача. Очевидно, йдеться про Олександра Барвінського. — відомого політичного діяча, депутата австрійського парламенту у 1891 -1894 роках) та група русинських депутатів зі Східної Галичини. Суть декларації полягає в тому, що вони більше не вважають себе однією з трьох гілок сім’ї руських народів, а є належними до слов’янської раси, до того ж як цілковито окрема нація. Щоб відмежуватися від росіян, члени цієї групи почали називати себе українцями. Цей термін, віддавна придуманий поляками для позначення людей, що живуть «на кордонах» (u granicu) (Примітка перекладача. Авторська інтерпретація не має філологічного підґрун¬тя. Сам термін сУкраїна» згадується ще в Іпатіївському списку 1187 р Найімовірнішою теорією етимології цього терміна можна вважати від слів «країна», «край»). У своїй літературі вони стали використовувати винятково мову Києва як літературну.
Пропаганда Барвінського стала поширюватися по всіх Карпатах, але з південного боку гір, в Карпатській Україні, вона була менш успішною. Угорці намагалися закрити кордон між Східною Галичиною та Карпатською Україною для всіх, хто міг би виявитися агітатором, та придушували всі спроби ідеологічної пропаганди в межах краю як такого. Чернечий орден Василіян спромігся видати певну кількість релігійних книг та шкільних підручників мовою, що була мішаниною церковнослов’янської та нової української мов. але функціонування українських культурних організацій було заборонене. Єдиними газетами, що виходили українською мовою, були «Наука»,—щотижневе видання під редакцією отця Волошина, який на той час був директором духовної семінарії в Ужгороді, та сільськогосподарський вісник. що видався у Будапешті. Не було жодного письменника,— навіть місцевого значення,— який писав би українською мовою.
Українофільський рух в Карпатській Україні,— наскільки зараз можна зрозуміти.—не мав жодної чіткої політичної програми, і безпосередньо перед війною він поступово йшов на спад.
***
Наприкінці війни лідери як русофільського, так і українофільського рухів оголосили, що вони є представниками народу, що населяє цей край. Русофіли створили Національну раду в Пряшеві й виступили за союз із новою державою — Чехословаччиною; українофіли створили Національну раду в Хусті й запропонували об’єднання із Великою Україною; в той же час третя Національна рада — в Ужгороді.— що скла-далася з прихильників угорців, мріяла про те, аби ця територія залишилася в складі Угорщини. У результаті зусиль Г. Жатковича, члена потужної Русинської національної ради в Сполучених Штатах, членів цих трьох рад Карпатської України переконали в необхідності об’єднання в Ужгороді. Там вони 16 травня 1918 року (Примітка перекладача. З’їзд представників трьох Народних рад відбувся 8 травня 1919 р) одностайно проголосували за союз із Чехословаччиною.
Русофіли в Карпатській Україні опинилися в незручному становищі. Ненависний угорський режим зник, а на зміну прийшло чеське правління; епоха Росії старих часів взагалі пішла у небуття. Ця група розкололася на декілька угруповань, але їх спільною політикою була вимога автономії краю в рамках Чехословацької держави та продовження мовного й культурного зближення з Росією. Звичайно ж, їхнє вороже ставлення до українофілів не лише не припинилося, але й навіть посилилося, бо якщо перед війною шанси на утворення Великої України були дуже віддалені, тепер вони стали помітно ближчими.
Українофіли вийшли з війни набагато сильнішими. Мало бракувало, щоб українська держава постала на північ від Карпат, тож цей рух став актуальним.
Чехи,— нові правителі,— на відміну від угорців (як було зазначено у вступі), дотримувалися не так політики придушення, як принципу розділяй і володарюй, підтримуючи то одне, то друге угруповання. Спочатку українофіли здавалися найменш небезпечними; чехи побоювалися зазіхань на цю територію як з боку поляків, так і з боку росіян, а українофіли однозначно ненавиділи як перших, так і других. Українська мова стала мовою навчання в школах, а «Просвіта»,— ново- створене українське культурне товариство, отримувала щедрі субсидії, а також як подарунок одержала розкішний новий театр в Ужгороді. Сам Масарик виділив товариству грант розміром 600000 корун.
Перша важлива зміна в політиці відбулася в 1924 році. Українська мова перестала бути обов’язковою мовою навчання; було запроваджено низку нових положень, за якими окремим вчителям у школах надавалася досить велика самостійність. Чехи, як і угорці перед війною, вирішили плекати місцевий дух, і всюди, де це було можливо, було впроваджено нову граматику, написану отцем Волошиним, що декларувалася як граматика місцевої русинської мови.
Через дванадцять років вирішили, що спроба розбудувати новий регіоналізм приречена на невдачу Потрібні були зміни. На той момент українофіли стали набагато сильнішими, і український рух починав ста-вати загрозливим. У той час Росія, вочевидь, втратила інтерес до Карпатської України.
У 1936 році відбувся плебісцит, в якому перед батьками ставилося питання про мову навчання у школах (Примітка перекладача. Мовний плебісцит Підкарпатській Рyci відбувся 1937 р). Альтернативами були українська та російська мови. За результатами голосування перевагу віддали російській мові. Однак вважалося, що ці результати не відображали справжнього бажання населення. Навіть учителі-чехи признавалися мені, що більшість селян, багато з яких були практично неписьменними, голосували за «руський» (російську мову), думаючи, що вони голосували за «руську» (тобто за місцеву русинську мову).
Усі експерти (?) погодилися, що мовою цього регіону є діалект української мови, майже ідентичний діалектові з північної сторони Карпат, тобто підпольської України.
Православна церква, — опора русофільського руху та архіворог українців, — з часів війни збільшила свій вплив до безпрецедентних масштабів. Після усунення деспотичного правління угорців православ’я здобуло за один місяць більше новонавернутих, ніж за всі роки проповідування Кабалюка. Чеський уряд зі своєю політикою розділяй і володарюй, безумовно, не був зацікавлений у придушенні цього відродження, тож хвиля православ’я, що прокотилася цим краєм, мала свободу рухатися у своєму власному напрямку. Перед війною в Карпатській Україні було лише 12000 вірних православної церкви; тепер же тут налічується близько 150 000 православних.
Здебільшого перехід здійснювався дуже просто. Більшість жителів села заявляла про свій перехід з греко-католицької до православної віри, греко-католицького священика проганяли, а його місце займав інший священик, якого із готовністю призначав православний єпископ. У 1924-1925 роках (у часи, коли чехи починали відвертатися від українців) близько ста сімдесяти сіл пішли саме таким шляхом. Греко-католики заявляють, що цей рух мав повну підтримку чехів, і що в багатьох випадках священиків усували силою. Спеціальні вантажівки приїздили за ними й вивозили їх геть разом із меблями. Ці твердження відображають правдиву картину, але важко сказати, наскільки можна вірити розповідям про насильство.
Піднялася хвиля обурення, і єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії подав до Праги хитромудрий протест. Він заявив, що церковні споруди належать церкві, а не парафіянам,— які не мають права вибирати для себе священика. У січні 1926 року уряд дав відповідь — усі церкви, які змінили свою належність з часів війни, мали бути поступово повернуті греко-католикам. Це рішення було виконано належним чином, і останню з таких церков повернули в 1928 році. Уряд, вірний своїй політиці розділяй і володарюй, виділив православній церкві значні субсидії для спорудження нових церков.
Початок читайте за посиланням:
