Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 15, ч.01
Розділ 15
Хуст за декілька днів до приходу угорців скидався на божевільню, у якій пацієнтів випустили на волю. У повітрі витали чутки та контрчутки. Кожна людина була потенційним ворогом кожному. Більше того, ми були зовсім відрізані від зовнішнього світу. Газети надходили із запізненням на цілий день, або взагалі не доходили; телефонний та телеграфний зв’язок з іноземними державами було заборонено, а внутрішній зв’язок був настільки поганим, що для того, щоб додзвонитися до Праги, можна було чекати двадцять чотири години; радіоприймачів взагалі майже не було.
В останню п’ятницю (10 березня), наступного дня після нашого повернення з Великого Березного, я мав першу зустріч із генералом Прхалою. Він прийняв мене у кімнаті на першому поверсі при офіцерській їдальні, що тепер слугувала і кабінетом, і спальнею. Під вікном стояв просторий стіл, а за ширмою в кутку—невелике залізне ліжко білого кольору. Генерал—чоловік середнього зросту з вольовим, дещо хитруватим обличчям—мав втомлений і стривожений вигляд. Протягом усієї нашої бесіди, в кімнаті були присутні один жандарм і двоє чоловіків у цивільному, які стояли позаду.
Головна проблема Карпатської України, сказав він, полягає в тому, що люди тут більше воліють говорити про високу політику, ніж працювати, а також в тому, що більшість лідерів приїхали з різних куточків сусідніх країн і жодного безпосереднього відношення до цього краю вони не мають. Необхідно змусити людей працювати, причому працювати багато; він висловив надію, що до наступного тижня, коли мало б розпочатися будівництво дороги, справи підуть на краще. Що стосується емігрантів, то було б негуманно відсилати їх назад,—сказав він,—та їм не слід дозволяти селитися в Карпатській Україні та створювати проблеми для сусідів Чехословаччини. Багато місцевих робітників виїжджало до Німеччини тож, додав він з приємною іронією, там, без сумніву, знайдеться місце для цих українських іммігрантів в одному з батальйонів.
Я запитав його, що він думає про майбутнє цього краю. Він вловив моє запитання і почав відповідати ще до того, як я закінчив речення, але потім надовго замислився. Я помітив, що коли він збентежений, то чудернацько складає руки, змикаючи пальці в замок та перебирає ними вгору-вниз.
«Зрозуміло одне,—промовив він,—Карпатська Україна може дихати як частина Великої України, але сама вона не виживе. Щодо найближчого майбутнього, то є три альтернативи: союз із чехами, поляками або угорцями. Говорять, що Карпатська Україна може стати другою Швейцарією. Але поки її оточують бідні сусіди,—тут він знову повернувся до іронічного тону.—це неможливо. Вона могла б стати другою Швейцарією, якби була оточена такими багатими сусідами, як Франція, Німеччина та Італія, які забезпечували б наплив туристів. Зараз ніхто сюди не приїжджає. окрім авантюристів та диваків.»
«Треба будувати плани з олівцем в руці, а не з фантазіями в голові, та залишатися більш приземленими—ось найкращий шлях».—сказав він. прощаючись зі мною. Не дивно, що українці зі своїми надіями та дитячим ентузіазмом дивилися на нього з ненавистю.
***
Як тільки я вийшов з їдальні, до мене відразу долинули чутки. Минулого понеділка президент, вирішивши дотримуватися політики жорсткої руки в Словаччині та Карпатській Україні, змусив Юліана Ревая піти у відставку та призначив на його місце більш податливого Клочурака (Примітка перекладача. Це сталося б березня 1939 рі унаслідок реорганізації Прагою автономного уряду Карпатської України).
Федір Ревай. голова урядової партії, також був змушений піти у відставку. Тепер говорили, що прем’єр-міністра Волошина також відправили у відставку телеграмою (Примітка перекладача. Насправді цього не сталося), та що такий собі Бращайко. очевидно, стане маріонеткою, призначеною на його місце. У Словаччині, як ми почули, вже сформували маріонетковий уряд.
В офіційних відносинах панував повний безлад. На момент свого призначення Клочурак був у Празі. Без передачі на розгляд в Хуст чехи несподівано повідомили його, що він призначений на посаду міністра Карпатської України. Клочурак негайно зв’язався з отцем Волошиним. «Тепер я один із ваших міністрів,—повідомив він по телефону,—вам що-небудь відомо про це?»
У «Коруні» молоді чоловіки говорили, що не продадуть свої душі чехам, ідучи на домовленості з ними у фінансових та інших питаннях.
«У такому разі, чи вважаєте можливою повну незалежність?»
«Ні».
«Тоді що ж ви збираєтесь робити? Безумовно для вас важливо якимось чином домовитися з чехами, бо якщо цього не станеться, ви залишитеся без грошей.»
«Ми ні на йоту не поступимося своїми принципами. Краще будемо голодувати»,—відповідали вони.
Тут з’явився бармен і, неначе беручи до уваги розвиток подій цього дня, почав знімати зі стіни портрет отця Волошина. Ми вже подумали, що на його місце він повісить портрет Бращайка, але, закріпивши цвях у стіні, бармен повернув портрет Волошина на місце.
Чутки поширювалися із неймовірною швидкістю. Казали, що на початку тижня з відома поліції січовики викрали всі запаси гвинтівок у жандармерії Хуста” (Примітка перекладача. Ідеться про події 11 березня 1939 р.). Назагал цей будинок по ночах охороняли двоє українців та двоє чехів, що мінялися кожні чотири години. Тієї ночі охорону забезпечували троє українців та один чех, вахта яких тривала по шість годин. Цей проміжок часу давав більше можливостей крадіям зробити свою справу та вчасно зникнути. Гвинтівки викрали через невелике віконце та завантажили в машину. Після того, в середу, Рогач,—колишній cтyдент-теолог,—опублікував надзвичайно полум’яну статтю в «Новій Свободі».
«Чеха,—говорилося в статті,—чий вплив може лише завдати шкоди, відрядили до нас,—у край, що не хоче мати нічого спільного з чеськими жебраками. Якби події, що відбуваються тут, мали місце в будь-якій іншій країні, то люди захищали б себе зі зброєю в руках. Ми мовчали, але настане день коли ми всі звернемося до наших Богів, і тоді ніхто не зможе гарантувати, що не проллється кров». За наказом прокурора наклад газети конфіскували, але січовики викрали зі складу сотні примірників та розповсюдили вночі по всьому місту.
Обидві ці події довели ворожнечу між армією та Січчю, що наростала, до критичної точки. Генерал Прхала хотів вжити негайних заходів: заарештувати Рогача та розпустити Січ. Волошин не погоджувався на жодний із цих заходів. Розпуск Січі означав би кровопролиття,—говорив він,—і тому не міг взяти на себе відповідальність за це.
Як ставилися німці до цих подій в Карпатській Україні? Останніми днями це питання посідало в наших головах чільне місце, оскільки нам видавалося, що майбутнє цього краю було радше в руках у німців, аніж в будь-кого іншого.
Вранці я зустрівся з новим німецьким консулом у холі «Коруни». Я вже довший час знав його, і він був визнаним фахівцем у питаннях, пов’язаних із Карпатською Україною. Консул прибув лише два дні тому, коли виїхав його попередник, чия присутність напередодні виборів викликала стільки збудження. Як тільки він одержав телеграмою наказ про переведення, я відразу ж запідозрив, що щось в недалекому майбутньому має трапитися.
Його думка (яку не можна брати на віру), стосовно ситуації в Карпатській Україні, була такою. Німеччина,—сказав він,—наразі не зацікавлена у Східній Європі. Крім того, вона має договір про дружбу з Польщею, тож будь-яке просування ідеї Великої України завдасть шкоди інтересам Польщі. Німеччина, безперечно, не має намірів використовувати Карпатську Україну як плацдарм для створення Великої України. Карпатська Україна сама ще навіть не сформувалася, і вона зовсім ще не визріла для такого плану. Завдання наразі полягає в тому, щоб зберегти саму Карпатську Україну та не дати їй потрапити в руки поляків або угорців. Він підтвердив, що Кляйсу офіційні кола доручили серйозно взятися за це завдання.
***
У суботу вранці я зустрівся з Рогачем. Він торжествував. Минулого вечора,—сказав він,—у нього була зустріч із Волошиним, під час якої він повідомив останнього про те, що Прхала запланував вночі роззброїти Січ. Показавши на другі двері, Волошин сказав, що Прхала, який щойно вийшов, приходив до нього з повідомленням про те, що січовики планують вночі роззброїти армію!
Приїжджі з Праги розказували, що хоча поїзди й ходили ще за розкладом, однак всі станції в Словаччині були під контролем військових, причому всі стратегічні точки прикривалися кулеметами.
В офіційних же колах очікувалося, що заворушення у Словаччині припиняться за декілька днів, і що Словаччина вийде з них незалежною країною під німецьким захистом. У цьому разі,—казали вони,—українці, звичайно ж, зв’яжуть свою долю зі словаками, й дві провінції утворять щось на зразок союзу. Якщо Словаччина не виборе свободу, то Карпатська Україна знайде якийсь інший вихід. Ревай, що перебував на той час у Берліні, мав повернутися за декілька днів, і тоді все мало стати до ладу У сприйнятті українців Ревай став напівбогом, під чиїм контролем ніщо і ніхто не міг схибити.
Того дня я вечеряв з німецьким консулом. По радіо ми почули, що Сівак, чеський маріонетковий прем’єр-міністр Словаччини, пішов у відставку, та що Сідор, популярна на той час постать, виступає з полум’яними промовами перед збудженим натовпом. Він запитав мене, що я думаю з приводу нинішньої ситуації. Я відповів, що, на мій погляд, все тепер залежатиме від розвитку подій у Словаччині. Восени 1938 року Словаччина була, на мою думку, в центрі щонайпильнішої уваги, але як тільки інтереси Німеччини повернулися в бік Карпатської України, Словаччина втратила своє значення. Жодного спеціального рішення для цієї провінції вже не шукалося, оскільки вона стала лише коридором до Карпатської України. Однак тепер, коли Німеччина втратила інтерес до ідеї створення Великої України, вона знову зосередила свою увагу на Словаччині. Я зауважив також, що яку сторону Німеччина підтримає,—чехів чи словаків,—та сторона й переможе, і якщо переможуть словаки, то українці, очевидно, підуть за ними. Він зауважив, що один німецький кореспондент дав йому вчора ввечері ідентичну відповідь, і що, на його думку, все так і є. Але чи піде насправді Карпатська Україна зі Словаччиною,—запитав він мене. Чи не може вона піти до Угорщини на противагу впливу Німеччини, що наростає? Його ставлення до українців, як видавалося, було на межі зневаги; і я твердо впевнився в одному, якщо колись німці прийдуть в Карпатську Україну, то вони дуже швидко покінчать з українцями.
Для невеликої групки іноземців у Хусті завтрашній день залишався під великим знаком питання. Сама навіть думка про те, що чехи могли зайняти таку тверду й рішучу лінію поведінки без згоди німців, була неприпустимою. Але як цей німецький дозвіл узгоджувався з шаленою античеською пропагандою, що розпочалася в пресі та на радіо? Тоді ми ще схилялися до думки, що Німеччина підтримуватиме словаків, але вже не надто вірили в те, що вона допомагатиме Карпатській Україні. Здається, все свідчило про те, що Німеччина втратила інтерес до неї. Ми відчували, що найкраще, на що могла сподіватися Карпатська Україна, був союз із Словаччиною.
Неділя й понеділок були днями чуток, і було очевидно, що напруження між армією та Січчю дедалі більше, хоча позірно нічого не відбувалося. Можна виділити лише дві події. У понеділок вранці Прхала заявив, що, якби він лише захотів, то зміг би роззброїти Січ за півгодини, просто він уникає кровопролиття. Після обіду над Хустом з’явився аероплан.
Це був чеський військовий літак, який, перед тим, як приземлитися на військовому летовищі, тричі облетів місто. Це був перший літак, який ми побачили в Хусті, тож у нас виникли підозри, що він привіз накази з Праги.
Після обіду ми пішли на зустріч із проповідником з Шотландії, паном МакҐрегором з Ренфрю, що, як ми чули, жив у цьому місті. А увечері ми разом з американською оглядачкою МакКормік (Примітка перекладача. Енн О’Гара МакКормік (1880 – 1954) — європейська ко-респондентка американської газети «The New York Times». У 1936 pi стала першою жінкою, яка увійшла до складу редакційної ради «The Times», у 1937 p. її статті з Європи були відзначені Пулітцерівською премією. В умовах на¬ростання кризи в Європі протягом п’яти місяців 1939 р. відвідала 13 країн континенту, в тому числі й Карпатську Україну. Брала інтерв’ю у Беніто Муссоліні, Адольфа № лера, Іосіфа Сталіна, Ф. Д. Рузвельта, Вінстона Черчілля, Пап Римських Пія XI та Пія XII. Її чоловік. Френсіс Мак¬Кормік,—американський бізнесмен) та її чоловіком, що приїхав зовсім недавно, пішли вечеряти. Пані МакКормік наступного дня, у вівторок, виїджала до Будапешта, я ж планував, якщо все буде добре, виїхати до Будапешта в четвер. У доброму настрої ми розійшлися спати, не очікуючи якихось надзвичайних подій.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
