Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 03

Головний рабин Хуста жив у квартирі на центральній вулиці. На сходах, хоча й відносно нових, відшаровувалася фарба, вони були брудні й закидані обривками паперу,— євреї рідко завдають собі клопоту щось відремонтувати,— дівчина-прислужниця сказала підніматися до квартири на верхньому поверсі і просто заходити. Я пройшов невеликим коридором, у якому не було ані меблів, ані килима, і далі у великій кімнаті побачив рабина. Тут також не було ані килимів, ні штор і майже ніяких меблів, за винятком хіба двох великих книжкових шаф зі скляними дверцятами, заповнених великими книгами в оправах з червоної шкіри з тисненими назвами на івриті, та стола, що стояв посередині, за яким в одному з двох крісел сидів рабин. На ньому був довгий стьобаний чорний атласний плащ, подібний до нічної сорочки, та круглий чорний велюровий капелюх. (Я відразу пригадав, що євреї не знімають капелюха в приміщенні, тому й не став знімати свого). Не встаючи, рабин запропонував мені сісти в крісло ліворуч від нього. Це був молодий чоловік, і хоча все його обличчя було заросле волоссям настільки, що самого лиця було майже не видно,—в мене склалося враження, що воно мало тонкі риси і сам рабин. напевно, був красивим. Його руки, кістляві й м’які, як риба, були неприємні на дотик, але все одно на вигляд були надзвичайно красивими. делікатними, досить витонченими та звужувалися до кінчиків пальців. У мене було достатньо часу, аби придивитися до нього, оскільки вранці він веде прийом. Якраз коли я зайшов, старий єврей з довгою сивою бородою та вузлуватими руками, довго радився у справах одруження свого внука.

Коли щасливе життя онука було обговорено, я запитав у рабина, які перспективи він бачив для ортодоксальних євреїв у Карпатській Україні.

«Усе, про що ми просимо,—це щоб ситуація надалі не відрізнялася від тієї, яка була туи протягом останніх двадцяти років під чехами. З чехами ми жили дуже щасливо. Декілька останніх місяців також не були поганими для нас,— в будь-якому разі вони були кращі, ніж у Німеччині та інших країнах. Але надіємося, що нічого не зміниться»,—сказав він.

У той час перспективи якихось раптових змін були мінімальними, оскільки єврейській громаді, одній із найкомпактніших та найцікавіших у Європі, вдавалося домінувати в суспільному житті та поки що не конфліктувати з місцевим населенням. Поки більш заможні й освічені члени цієї громади тримали під контролем вищі рівні комерційної діяльності та правосуддя, решта громади тримала міські та сільські магазини, готелі та ресторани, шила одяг, ремонтувала годинники та каналізацію і була, фактично, відповідальною за все,— окрім тих нечисленних підприємств. що потрапили в руки чехам. Певна частина єврейської громади оселилася також і на землі, де вони й жили, як селяни. Усього їх налічувалося тут близько 65 000 душ або десь 13 відсотків від усього населення, у відсотковому відношенні більше, ніж у будь-якій іншій країні Європи.

Євреї досить добре пристосувалися до життя з українцями. Українець — повільна і нерішуча людина, для якої надзвичайно важка систематична робота, і тому він зовсім не заздрить становищу євреїв. Більше того, єврей, поза своїм бізнесом, мало чим іншим цікавиться, крім релігії, тож його життя, регульоване старою юдейською традицією, спокійно тече в штучно збереженому дусі часів середньовіччя. Він майже так само фанатичний, як і його рабин, що живе лише заради вивчення біблійних догм і законів Старого Завіту і нічого не хоче знати про сучасну науку та презавзято виступає проти всіх нових звичаїв або ідей. Навряд чи бодай один з українських євреїв охрестився, а, крім старої ортодоксальної церкви, жодної єврейської організації не існує. Але хоча євреям і було відомо, що на той час жодних антисемітських законів не планувалося, вони все одно чулися неспокійно. Єврей, що торгував обрізками тканин, розповів, що його батько, м’ясник, був мером Солотвина протягом сорока років. Але це було в старі добрі угорські часи; зараз таке було б неможливе. Зміни вже відчувалися в повітрі, і всі вони передчували,— що саме ці зміни принесуть.

Відвідувачів до рабина прийшло багато, але єдиною жінкою, що з’явилася серед них, була його дружина. Вона увійшла з бічних дверей, — масивна повногруда темна жінка в халаті, з густим чорним волоссям і повним обличчям. Хвилин із десять вона постояла в кутку, мовчки дивлячись на нас. а потім погірдливо вийшла з кімнати. Раптом двері різко відчинилися нарозпаш і в кімнату широкими кроками увійшов чоловік з рудою бородою. Він почав оповідати довгу історію про суперечку, яку він мав із сусідом через ціну на віз деревини. Він був у селянському одязі, на голові мав смушкову шапку, та й жестикулював він по-селянськи. Коли чоловік на мить скинув свою шапку, я побачив, що, незважаючи на наявність бороди, голова його була досить чисто поголена; залишилися лише накручені пейси, як того вимагав звичай. Вони були підв’язані стрічками та звисали маленькими прилизаними завитками біля його вух.

Коли цей гість вийшов, рабин підвівся й провів мене до сусідньої кімнати, у якій двічі на день читалися лекції для кандидатів до рабинату. У кімнаті нікого не було. (Одного вечора в іншому містечку я зазирнув у вікно точно такої самої кімнати й побачив, як відбувалося заняття; білолиці хлопці із захопленням та великою зосередженістю читали відкриті томи Талмуда при світлі лише маленьких гасових ламп). На стіні, над прапором з вишитими левами та короною Давида, рабин показав мені два обрамлені списки правил на івриті. Це були правила цієї школи, укладені його батьком і дідом. Посада рабина, як він пояснив мені, є справою більш-менш спадковою, так що, можна сказати, існує щось на зразок касти рабинів. Він був лише третім представником цієї прямої лінії у своїй родині, але деякі родини,—наприклад, Шапіро в Мукачеві, стали справжніми династіями. Коли останній зі Шапіро помер то рабинат було передано його зятеві, молодому рабинові з Галичини. За законом син рабина має завжди висуватися кандидатом на наступництво після смерті батька, тож якщо якихось особливих претензій до нього немає, і він сам нічого не має проти того, щоб стати рабином, то його зазвичай і обирають. Хустський рабин із жалем сказав мені, що, оскільки Господь не благословив його сином, то він твердо вирішив, що, як і Шапіро, видаватиме своїх дочок заміж за рабинів. Я виходив задніми дверима через заболочене подвір’я, щоб один із шпигунів Білея не помітив мене й не позначив чорною міткою рабина за розмову з іноземцем.

Під час інтерв’ю мені особливо хотілося попросити в рабина розказати про обрядове омовення. У кожному містечку Карпатської України, де була синагога, я бачив таку собі досить велику невизначеного вигляду будівлю у слабо вираженому мавританському стилі із символом юдейської віри у вигляді двох зчеплених трикутників. Це, як мені говорили, єврейська лазня, але ніхто не поясняв мені, що саме там відбувається. Нарешті, якось увечері, виходячи з подвір’я, на якому було моє авто, я зіткнувся з євреєм, з яким їхав потягом. Це був міцний молодий чоловік із потужним голосом, який, незважаючи на те, що мав на собі кафтан, не видавався таким, що трактує ритуал, як щось особливо священне, тож завжди з готовністю ділився інформацією. Поки ми прогулювались разом вулицею вперед і назад я, нарешті, довідався про значення обрядової лазні. Омитися необхідно перед молитвою. Правовірний єврей ходить до синагоги тричі на тиждень: на шабат, в понеділок та четверо кожного разу виконуючи перед тим обряд омовення. Інші виконують обряд омовення лише перед шабатом. У лазні є звичайні ванни та обрядова ванна, що має вигляд заглибленого басейну зі сходами до нього. Той, хто омивається, має зайти у воду та повністю зануритися, пильнуючи за тим. щоб все його волосся було повністю покрите. Суворі правила встановлюють глибину води в басейні, і наглядача карають, якщо він ці правила порушує.

Забезпечення такими купальнями, додав молодик,— є одним із обов’язків єврейської «громади».

Ці громади, до яких належать усі, хто визнає юдейську віру, є незалежними організаціями євреїв в рамках звичайної організації міста чи сільської місцевості. Усі члени дають пожертви у спільний фонд, за рахунок якого будуються синагоги, єврейські вечірні школи для вивчення Талмуда та інші суто єврейські установи.

Цей юнак пояснив також, чому в Хусті ми так часто бачили людей з одною куркою чи качкою під пахвою навіть у небазарний день. Кошерні правила стосуються як птиці, так і тварин,— розповідав він,— і це означає, що їх забивають з випусканням крові. Крім того, їх обов’язково слід ретельно оглянути, щоб переконатися в їхній «чистоті»: якщо, наприклад, у курки ніжка зламана нижче коліна,—то курка «чиста», а якщо перелом є вище коліна,—то курка «нечиста». Як забій, так і складна процедура перевірки доручаються спеціальному обрядовому м’ясникові-різникові, який бере чотири пенси за забиття курки та десять пенсів за забиття гуски. Ще одна важлива вимога юдейського обряду — це стан обрядового ножа, яким забивається тварина. Лезо має «сяяти як дзеркало», бути бездоганно гострим і не мати жодних зазубин. Раз на тиждень рабин обов’язково перевіряє ніж на наявність зазубин, проводячи лезом по своєму нігтю.

Такого роду обряди керують усім життям громади. Дотримуються цих правил охоче, тому що написано в псалмах «Господь здійснює бажання праведних», а щоб стати праведником, говорять рабини, слід виконувати всі закони Старого Завіту буквально. Тому жінки голять собі голову напередодні весілля й носять перуку до кінця свого життя, або ж після відсвяткованого за строгим обрядом весілля хлопці можуть танцювати лише з хлопцями, а дівчата — тільки з дівчатами. У суботу юдей не може виконувати ніякої роботи, навіть якщо вона полягає лише в тому, щоб завести автомобіль чи випхати віз, що застряг у болоті; не може їхати потягом чи трамваєм, тому що це означає, що він примушує працювати когось іншого; він не може приймати гроші чи навіть мати гроші в кишені, якщо виходить за межі свого подвір’я. Обряд зобов’язує жінок, що часто ходять до синагоги, сидіти там як істоти нечисті, на балконах за занавісками, а давній звичай, що набув сили обряду, перетворює їхнє повсякденне життя на життя одружених черниць. Вони працюють на свою родину, але нічого не знають ані про зовнішній світ, ні про друзів, навіть про найближчих сусідів, і майже не виходять з дому, якщо не брати до уваги щотижневого походу до синагоги.

Не можна сказати, що ця, найвищого ступеня, увага до зовнішніх проявів релігії не має переваг для єврейського народу, особливо в тяжкі часи, оскільки це відволікає їхні думки від надмірного заглиблення в навколишню реальність. Фактично єдиними євреями, хто насправді перебував у прикрому становищі, були представники невеликого прошарку інтелігенції,— лікарі та правники. які, не маючи можливості виїхати з Карпатської України, страждали від страху за майбутнє, що все наростав.

Кожного дня євреї розпитували мене про правила в’їзду до Англії, в домініони чи колонії, а їхні спроби пристосуватися до життя там в разі отримання візи, хоча, фактично, це давало їм право на візу лише за умови, що в наявності була б вакансія для спеціаліста тієї кваліфікації, яку вони мали. На курси англійської мови був такий попит, що до всіх викладачів вишикувалися довгі черги, а продаж книг англійською мовою був просто феноменальним. Навіть у невеликих містечках я бачив велике розмаїття книжок Г’ю Волпола, Джона Бучана та інших англійських письменників. Ближче до завершення мого перебування ці запаси почали зменшуватися. а через труднощі з іноземною валютою, вони не могли поповнюватися. Коли я зайшов до книгарні в Хусті купити англійську книжку в дорогу, то знайшов там лише «Секс у тюрмі». Цю книжку спеціально замовив один із мешканців Хуста. який потім відмовився від неї. Уже три роки, сказав продавець. з огидою дивлячись на книгу, я пропоную її кожному новому покупцеві.

Одного дня на столику в невеликій кімнаті за кондитерською, що була модним світським закладом — вишуканим і дуже популярним кафе-цукернею,  я знайшов «Початковий курс англійської мови» по- німецьки. Як з’ясувалося, ця книга належала кремезному світловолосому євреєві, який поскаржився мені, що не може знайти викладача і самостійно вивчає мову по чотири години на день. Його біда була типова для багатьох, з ким я зустрічався. Він хотів виїхати до Австралії, де, як він чув. були вакансії для лікарів. Перед цим він працював лікарем у Карлсбаді (Примітка. Зараз Карлові Вари), П’єштянах та на інших спа-курортах і був представником свого брата, що працював лікарем-стоматоло-гом в Хусті. Його швидку англійську второпати було майже неможливо, але це, мабуть, не мало великого значення; нікому не відомий, без підтримки, він мав мало шансів дістати дозвіл на роботу в Австралії.

Одним із найжорстокіших видів шахрайства, яке застосовували до цих нещасних людей, був «продаж» їм британських паспортів. Уперше я почув про таку торгівлю одного разу увечері, повертаючись потягом із Севлюша. Навпроти мене сидів молодий чоловік, який попросив дати йому почитати мою «Таймс». Це був угорський єврей з поважної сім’ї, що працював у страховій компанії в Ужгороді. Коли угорці отримали Ужгород, фірму перевели до Хуста і він переїхав разом із нею. Звичайно, він хотів отримати британське громадянство, що не було б важко, сказав він гірко посміхнувшись, якби він мав гроші. В Ужгороді декілька євреїв-правників та інших фахівців купили британське громадянство, заплативши від 600 до 1000 фунтів стерлінгів. Ніхто з цих людей ніколи не був в Англії та не знав англійської мови. Вони й не збиралися їхати до Англії, просто хотіли залишитися в Ужгороді та працювати далі на своїй теперішній роботі, але вже під захистом британського громадянства. Пізніше я чув велику кількість подібних історій від багатьох інших людей,—і всі вірили в їхню достовірність. Коли я висловлював сумнів щодо правдивості цих історій, незмінною була відповідь: якщо Англія продала недавно шмат іншої країни для га-рантування своєї безпеки,— то чому б вона не могла продавати своє громадянство?

Про всю правду я довідався пізніше від одного з наших офіцерів паспортної служби. Деякі адвокати, як виявилося, знайшли прекрасний і безпечний спосіб заробити гроші. Вони казали багатим євреям, що могли б оформити їм британський паспорт за певну суму грошей. Єврей сплачував гроші, але через деякий час після удаваних переговорів між адвокатом та знайомим у владних структурах потенційному емігрантові повідомлялося, що цього разу адвокат нічого не зміг вдіяти. Простодушна жертва, яка надіялася отримати паспорт, звичайно ж, не могла подати в суд на адвоката і гроші пропадали назавжди. Оскільки англійську валюту доводилося купувати на чорному ринку за курсом, що утричі перевищував офіційний і продавалася вона за таким самим курсом, то для потенційного англійця ця оборудка оберталася дуже погано, зате для адвоката —дуже вдало. Здебільшого адвокати самі були євреями.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 03

 Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 2

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 3. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 5

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 6

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 7

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 02

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *