Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 01

Розділ 9

За день до виборів Кляйс зробив мені особливий комплімент тим, що підсів до мого столика, щоб разом поснідати. Він наказав офіціантові поміняти скатертину, яка, за його словами, була страшенно брудна,—вона справді була брудна, тому що чисті — застеляли лише по понеділках, а оскільки гості витирали свої ножі перед тим, як їсти саме скатертиною, то вже до вівторка на них ставало досить багато плям. Це було зроблено зі сміхом, тож я подумав, що все обійдеться мирно. Проте буря не забарилася. Ніздрі його розширилися й затремтіли від гніву, губи, як ніколи, скривилися й він вибухнув шаленою лайкою на адресу звичок іноземних репортерів. Я спитав, чи не зустрічався він із моїм британським колегою.

«Ні, не зустрічався, — кинув він у відповідь,—тому що в нього забракло звичайної ввічливості відрекомендуватися мені. Ті звички англійських, американських і шведських кореспондентів насправді неприпустимі. Невже ніхто з них не має належного виховання? Таке враження, ніби жоден з них не знає, що з елементарної ввічливості новоприбулому слід відрекомендуватися перед тими, хто вже є тут і потиснути руку або надіслати візитівку.»

Я зауважив, що в будь-якому разі англійці терпіти не можуть відрекомендовуватися та висловив думку, що він, можливо, не зустрічався зі шведом.

«Ні, швидше за все не зустрічався. Хоча він таки надіслав візитівку, але як? Бачив, що я сиджу за столом з іншими людьми, але мав нахабство передати її мені й запитати, чи я не підійду до його столика. Нечуване нахабство.»

«Може, це шведський звичай»,—заперечив я.

Його ніздрі затремтіли ще більше.

«Мене менше за все цікавлять шведські звичаї. Люди мають дотримуватися моїх німецьких звичаїв. Найкращим із усіх,—саркастично завершив він,— виявився той молодий американець, що надіслав мені повідомлення через міністра Ревая, що чекатиме на мене в “Короні” о п’ятій годині. Треба бути щонайменше герцогом Кентським, аби так поводитися зі мною.» (на виправдання американця, мушу додати, що Ревай особисто домовлявся про цю зустріч).

Увечері по всій Карпатській Україні відбулися останні мітинги з нагоди виборів. По всіх селах палали феєрверки, лунали промови про осяйне полум’я свободи.

Коли стемніло, в Хусті засяяв освітлений вогнями величезний тризуб,—герб України,— встановлений на замковій горі. З промовою з балкона «Коруни» виступив Комаринський, а ми всі стояли й слухали його під мокрим снігом.

Промова розпочалася зі слів, що українців пригноблювали угорці, що після надій на свободу в 1919 році вони потрапили під гніт чехів. Чеське поневолення не було кращим, усього за кілька тижнів до знаменних днів жовтня чехи зробили ще одну спробу позбавити українців національних рис — через відміну кирилиці. Потім відбулося ухвалення рішень Віденського арбітражу та поділ історичних українських міст. Важкі часи тривали: деякі люди вважали себе росіянами та висловлювали свою прихильність до Росії; інші стверджували, що вони не належать ні до кого, а є просто автохтонними русинами. Але завтра вони покажуть цілому світу, що всі чутки та колишній розбрат не мають жодного значення. Вони покажуть, що є єдиним народом, частиною великої української нації. Кожний, хто не взяв участі у виборах, це зрадник нації. Слава Україні!

Жодного слова про конструктивну політику — лише гітлерівська пишномовність.

Після цього ми пішли довгою колоною до будинку уряду слухати промову міністра Ревая. У вікнах майже кожного будинку горіли святкові свічки, красива свічка горіла навіть в єдиних вікнах найбідніших хат. Сотні цих маленьких палаючих вогників вздовж всієї засніженої вулиці справляли захоплююче враження. В одному місці, коли ми звернули з центральної вулиці, стояла невеличка купка старих пейсатих євреїв, і спостерігала за всією цією забавою. Великі залізні жалюзі, якими були обладнані всі магазини в Карпатській Україні, вже були опущені. У цей момент на вулиці з’явилася колона січовиків. Євреї, як кролики, забігли у приміщення, з гуркотінням закривши за собою останню решітку. Січовики, що вишикувалися під урядовим будинком, цього вечора мали вигляд справжніх лиходіїв — бідно вбраних, брудних, недорослих бандитів з найнижчих верств суспільства. Тут спроба німецького способу режисури була більш помітна, ніж біля «Коруни». На балкон вийшов чоловік, чий силует спочатку вималювався на тлі освітленої кімнати, а потім його фігуру раптово освітив спалах прожектора. Його довго й гучно вітали. Він повідомив, що Ревай затримався в якомусь селі й не може виступити з промовою. Усіх нас попросили спокійно розійтися по домах, дотримуючись порядку. Пересування Ревая завжди були таємними; як нам пояснили, це робилося з міркувань громадської безпеки.

Увечері було влаштовано великий бенкет «для журналістів». Кожен із нас,— окрім німців, — звернув увагу на те, що ми не мали запрошень, тож ми почувалися дещо ображеними. Пізніше ми довідалися, що так трапилося і з усіма іншими журналістами. У результаті ми організували приємну вечірку для самих себе.

Світанок удень виборів випав холодним та сірим від густого туману, що вкрив усю долину. На вулицях Хуста люд юрмився від самого ранку, але мені хотілося побачити, як відбуваються вибори в сільській місцевості, тож я поїхав до сіл на схід від Хуста, що лежать трошки в стороні від головної дороги. Перше село, до якого ми заїхали, видавалося зовсім мертвим. На вулицях нікого не було, і єдиною ознакою життя були зграї гусей, які щось видзьобували в болоті, та пасма диму, що повільно просочувався крізь щілини поміж ґонтом на дахах. Було вивішено лише один прапор. На стіні будинку під прапором було видно вирізьблений православний хрест,— так що, можливо, прапор був радше маленькою спробою страхування, аніж символом лояльності.

Кабіна для голосування була розташована в колишній школі,—невеликій хатині під солом’яною стріхою з щонайкрихітнішими віконцями, які собі тільки можна уявити. Прогнилі стіни хилилися у всі боки. На подвір’ї юрмилися виборці,— селяни різного віку, чоловіки в білих повстяних гунях зі швами, прошитими чорними шнурами та в капелюхах із застромленими гілочками, жінки у ворсистих вовняних пальтах, які носять на рівнинах, і через які вони були подібними на кудлатих овець. Жандарм, зростом був майже як сама хатина, стояв біля дверей, а натовп чоловіків проштовхувався повз нього. У самій хаті селянин у високій білій смушковій шапці перегородив рукою двері кабіни для голосування, пропускаючи виборців групками. Кімната мала нерівну земляну долівку і два низенько розташовані віконця. За розхитаним столом із купою паперів сиділа виборча комісія у складі чотирьох осіб, яка провадила голосування. Бюлетені—листочки паперу з прізвищами тридцяти двох урядових кандидатів,— місцеві адміністрації розіслали виборцям за декілька днів до виборів. Кожного виборця, що приніс свій бюлетень, відмічали в списку комісії і давали йому конверт, у який він вкладав свій бюлетень. Хоча тут і було щось подібне до ширми — у вигляді двох шматків полотна, повішених на шнурку,—мало хто з виборців переймався тим, щоб зайти за цю ширму. Більшість із них просто оглядалися на всіх, хто там зібрався, нервово посміхалися й ніби непомітно клали бюлетень у конверт і кидали його в урну.

Вибори були далеко не вільними, тож вся ця подія була, звичайно, безглуздою. Саме там я зрозумів, наскільки безглуздою.

По-перше, можна було голосувати за уряд, або висловити йому своє незадоволення; не було можливості голосувати за іншу партію, бо існував лише один урядовий список. Але як можна було висловити своє незадоволення? Було два можливі способи. Або виборець не йшов голосувати,— і в такому разі на нього накладався штраф, оскільки в Чехословаччині участь у голосуванні є обов’язковою, або ж він міг зайти в кабіну для голосування і кинути в урну порожній конверт. Але і в цьому разі його могли запримітити, тому що конверти були достатньо прозорими й будь-який спостерігач міг бачити, чи є в ньому бюлетень. Я на власні очі бачив, як декілька порожніх конвертів вкинули в урну. Біля першої кабіни я не помітив, щоб хтось відверто слідкував за виборцями, але в багатьох інших місцях краю та і в самому Хусті спеціальна людина сиділа, спостерігаючи за урною цілісінький день, причому сиділа так зручно, що урна перебувала між спостерігачем та променями світла з вікна. Більше того, не слід забувати, що велика кількість селян неписьменні і не усвідомлюють важливості всієї цієї процедури. При такій кількості неписьменних виборців відкриті вибори, що відбувалися в старі часи, можливо, й мали свої переваги, оскільки в ті часи той, хто голосував, принаймні знав, що від нього вимагалося зробити.

Голова комісії, який раптом зауважив мене позаду, підійшов і попросив показати посвідчення особи. Запинаючись, він прочитав написи чеською мовою і, оглянувши картку з усіх боків, оголосив, що вона недійсна, бо, незважаючи на наявність підпису, вона на мала штампу Міністерства закордонних справ. Підійшов ще один чоловік, який говорив французькою, та запевнив першого, що все було в порядку.

У Данилові все село було прикрашене прапорами. Повсюдно були вивішені знамена блакитної та золотої барви—за винятком будинків двох жандармів, де блакитно-золоті прапори ліниво розвівалися поряд із червоно-біло-синіми,— символами вірності Республіці. Тут голосування відбувалося в сучасній школі, збудованій чехами. Старий селянин, що відчинив двері, тепло привітав мене англійською мовою. Він двадцять років прожив у Чикаго і, здається, знав цілий Середній Захід. Наша розмова, однак, скоро обірвалася, бо підійшов директор школи і заявив, що моя присутність тут є абсолютно незаконною. Він постарався швидко випровадити мене геть,— можливо, з тієї причини, що навіть одного погляду всередину кімнати було достатньо, щоб побачити, що в ній немає навіть натяку на ширму, а урна стоїть під самим носом спостерігача комісії.

У наступному селі мене знову привітали англійською мовою, цього разу — член комісії, що відразу завів мене в кабіну для голосування. Голосування вже майже закінчилося, оскільки ціле село закликали прийти до церкви на восьму годину, і відразу потому іти голосувати всією громадою. На цей час дільниця перетворилася на сільський клуб. Усі селяни стояли довкола, обговорюючи свої справи та нечисленних запізнілих виборців, що ще підходили один за одним. Картина видавалася святковою, бо в кожного хлопця до капелюха була причеплена квітка або, частіше,—довге перо; на чоловіках були закладені у зборки білі полотняні сорочки, прикрашені червоними й синіми скляними гудзиками. Ці злегка приталені сорочки звисали поверх штанів, як короткі спідниці. Всі вони міцно тримали бюлетені. Одна старенька згорблена, зігнута майже удвоє жінка, увійшла і десь із глибин одежі видобула свій бюлетень, що був загорнутий в довгий шматок білого полотна. В одному з кутів кімнати було вертикально встановлено матрац, за який, час до часу, заради пристойності заштовхували чоловіка чи жінку,— хоча мало хто сам вважав це за потрібне. Пізніше я довідався, що 99,5% мешканців цього села проголосували за уряд. Навряд чи це було дивно, оскільки в багатьох випадках, коли виборець підходив до столу, член комісії, замість вручення йому конверта, сам брав у того бюлетень і клав його в конверт.

На вулиці стояв величезний натовп селян. Двоє старших чоловіків гомоніли поміж себе. До цього часу справи йшли добре,— казали вони, була робота,— був хліб; та хтозна, що трапиться завтра? Здавалося, ніхто не мав про це жодного уявлення. Тут надійшов старенький єврей, що зігнувся від старості, опираючись на товсту палицю. «Будеш голосувати за уряд?» — вигукнув хтось. «Звичайно»,— впевнено відповів той. Потім обернувся та з лукавою посмішкою додав: «А якщо я проголосую за уряд, то що ми з того будемо мати?» Натовп добродушно зареготав.

Ближче до полудня на багатьох церковних вежах вже майоріли жадані білі прапори, які означали, що понад 98 відсотків мешканців села проголосували за урядовий список.

Увечері всі зібралися в ресторані «Коруни», щоб довідатися по радіо про результати, що надходили з віддалених сіл. Було випито всі запаси коньяку та інших напоїв.

Біля готелю заарештували двох чоловіків з нарукавними пов’язками січовиків — під тим приводом, що вони, мовляв, були переодягненими польськими шпигунами, а десь близько третьої години вечірка завершилася бійкою. Зненацька зайшли троє досить нетверезих чехів, і один із них почав образливо говорити про українців і німців. Жодних українців у краї нема,— казав він,— це все русини; це чеська земля, а всі заворушення організували німці. На нього відразу ж напосівся цілий натовп на чолі з готельними носильниками, які побили його та вниз головою викинули по сходах на вулицю. Троє поліцейських з’явилися, щоб заарештувати ватажка носильників, але той заховався десь на горищі. Наступного ранку поліцейські повернулися, вже озброєні гвинтівками, але знову пішли геть із порожніми руками. За словами носильника, чехи були боягузливою юрбою,— він не підпустив цих трьох поліцаїв до себе, тримаючи в руках оголене лезо ножа.

Остаточна цифра становила 92% голосів, поданих за уряд. Місцеві офіційні особи тріумфували, а німецький консул, який надіслав до Берліна двадцять телеграм з повідомленнями про хід подій у день ви-борів, оголосив, що Гітлер був би цілком задоволений результатом навіть 65% голосів за уряд.

***

Протягом певного часу перед виборами панували постійні сумніви щодо того, чи буде внесено список від опозиції. На парламентських виборах у Чехословаччині були представлені всі партії. Однак ці партії були розпущені, коли краю була надана автономія (Примітка перекладача. Рішення про розпуск усіх політичних партій на території Підкарпатської Русі було прийнято празьким урядом 26 жовтня 1938 р. з огляду на те, що багатопартійність в постмюнхенський період втратила своє значення і перетворилась на «анархічний чинник». 29 жовтня 1938 р автономний кабінет А. Волошина продублював це рішення Праги у відповідному урядовому декреті. Незважаючи на це, політичні партії в Карпатській Україні продовжували свою діяльність, внаслідок чого 23 грудня 1938 р федеральний уряд у Празі видав повторне розпорядження про заборону всіх політичних партій. 12 січня 1939 р в день, коли стало відомо, що вибори до краєвого Сойму відбудуться через місяць, в черговий раз оголосили розпуск всіх політичних партій (тепер уже остаточно), у тому числі й українських), і, з огляду на нові питання, що були поставлені на кону та йшли врозріз із старими політичними симпатіями, було очевидно, що вони не могли бути відроджені. Єдиною опозиційною партією, яка могла би сформуватися, була би партія, що об’єднувала б на широкій основі усіх людей, які вважали себе русинами і не були готові підписатися під ідеалами українців.

Розгортання подій було затьмарене таємничістю та безпідставними чутками, і лише через декілька днів після виборів я таки зміг скласти в одне ціле ту дивну картину подій, що насправді відбулися в таборі опозиції. Лідери православної церкви та деякі члени колишньої Аграрної партії, що були прибічниками великоруської ідеї, спробували утворити об’єднану опозиційну партію, але, як випливало з чуток, усі вони були запроторені до в’язниці, а звільнили їх аж після неділі 22 січня,— дня оголошення списків кандидатів.

Спочатку православна церква мала намір висунути своїх власних незалежних кандидатів, проте коли 17 січня її провідники звернулися до отця Волошина, їм сказали, що вони запізнилися із цим, оскільки часу на формування партії вже не залишилося. Волошин запропонував їм внести певну кількість своїх представників в урядовий список, але знову ж таки відмовився сказати, скільки саме ( Примітка перекладача. До списку урядової партії УНО увійшло чотири представ-ники православної конфесії: Михайло Тулик (заступник голови Проводу УНО), інженер Леонід Романюк, Михайло Марущак та Василь Щабей). Коссе й Штефан,— колишні очільники Аграрної партії,— запропонували тоді провідникам православної церкви сформувати велику об’єднану партію. 20 січня в штаб-квартирі колишньої Аграрної партії в Хусті шістнадцятеро осіб провели нараду з питання практичного втілення цього плану.

Щойно нарада розпочалася, як у двері увірвалася поліція на чолі з Білеєм. Білей звинуватив присутніх у проведенні зборів без належного дозволу. Коссе наполягав, що це були не збори, а лише неофіційна зустріч друзів на тему ситуації у Празі, і йому дозволили звернутися до Волошина. Волошин підтримав Білея. Після того, як Коссе повернувся до залу, його і п’ятнадцятьох його друзів відвезли до місцевої в’язниці. Це трапилося у п’ятницю вранці, перед виборами, що мали відбутися в неділю (Примітка перекладача. Розповідь автора про події, пов’язані із заснуванням опозиційної партії в Карпатській Україні, подані у хронологічній непослідовності: М. Вінч раптово перескакує з 20 січня до 10 лютого 1939 р і, можливо, автор щось наплутав, оскільки достеменно відомо, що б лютого 1939 р. в Хусті відбулась передвиборна конференція представників православної церкви константинопольського патріархату (савватіївців) за участю 16 священиків, б мирян і 3 православних кандидатів у посли Сойму Карпатської України, на якій прийняли рішення підтримати на краєвих виборах партію УНО. Водночас було підписано відозву до православного населення Карпатської України, яка справила значний вплив на православних вірних, біль-шість з яких (80-85%) 12 лютого 1939 рі проголосувала за УНО. Виняток становило село Іза, у якому основна маса мешканців голосувала проти). Усі шістнадцятеро утримувалися там аж до післяобідньої пори в неділю, а дехто з них — і до понеділка, а то й вівторка.

Ось такі-то справи з ватажками. Уряд тішив себе тим, що досить легко впорався з опозицією. Однак в п’ятницю увечері урядові треба було знову бути насторожі,— і в неділю, не зважаючи ні на що, було представлено два опозиційні списки.

Як тільки стало відомо про п’ятничні арешти, доктор Баторій, який підтримував тісні контакти з різними лідерами, склав другий список. Поліція пронюхала це, й почалася свого роду естафета. Переслідуваний поліцією Баторій, почав метатися з одного місця в інше. Його схопили в неділю вранці в автомобілі в Севлюші. Однак список поліція не знайшла, оскільки Баторій передав його своєму товаришеві на прізвище Василенко рівно за десять хвилин перед арештом. На той момент справи партії, що мала бути сформована, були в стані безладу. Звістки про арешти рознеслися серед православних, як лісова по-жежа,— і населення Ізи, вірне православній церкві ще від тих часів, коли його навернув Кабалюк, саме вирішило скласти список. Це була благородна спроба, але ці люди не мали ніякої форми організації, жодного політичного досвіду і взагалі мало що знали, поза межами свого села. Запевнення офіційних осіб, що селяни внесли у свій список прізвище урядового кандидата,— одного зі своїх запеклих опонентів,—цілком може відповідати дійсності.

Обидва списки було знято. Мешканці Ізи пішли в неділю рано зі своїм списком до будинку уряду й попросили зустрічі зі службовцем, який міг би його зареєструвати. Їх ганяли від кабінету до кабінету, поки вони, нарешті, геть не стуманіли та не впали у відчай. Тоді повернулися до першого посадовця, до якого зверталися вранці.

«Так, я уповноважений приймати списки,— сказав він,— але ви прийшли занадто пізно: зараз маємо чотири хвилини по дванадцятій, а всі списки, як ви знаєте, мали бути подані до дванадцятої».

Василенкові вдалося подати свій список на реєстрацію через товариша. Але і йому було відмовлено — на тій підставі, що за цим списком не стояла партійна організація.

У цій комічній інтерлюдії, що краще підходила для музичної комедії, аніж для серйозної підготовки до виборів, на боці уряду було право. У Карпатській Україні, за законодавством кожна політична партія має бути зареєстрована та визнана владою, перш ніж розпочати своє корпоративне життя чи скористатися

правом брати участь у виборах. До самої п’ятниці, коли лідери потенційної опозиційної партії проводили своє зібрання, вони не спромоглися зробити жодної спроби організувати будь-яку партію, а, за західними стандартами, важко уявити собі, як вони могли б це зробити всього за два дні, що залишалися до виборів. Слабким місцем уряду було те, що він вдавався до силових методів.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 03

 Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 2

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 3. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 5

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 6

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 7

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 02

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *