Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 12, 01

Розділ 12

Під час нашого перебування в Хусті ми часто ставили собі питання: що роблять українці за кордоном, у Східній Галичині? Як вони сприймають події в Карпатській Україні? Чи справді вони вірять, що українська зоря нарешті починає сходити на небосхилі?

З вересня 1939 (Примітка перекладача. Насправді, з вересня 1938)  року кордон був закритим, тож всі звичайні контакти стали на мертвій точці.

Емігранти, що таємно прослизнули через кордон, були звичайними людьми, тому та інформація, яку вони приносили, була не надто ґрунтовною і надійною. Зазвичай вони могли розповісти хіба що про «утиски і переслідування з боку польської влади» у своїх власних селах, але були неспроможними якось змалювати загальну картину подій. Єдиним освіченим українцем, що добрався до Хуста зі Львова, був журналіст—патріот України з двосторонньою візитівкою, на якій його ім’я і кваліфікація були видрукувані кирилицею та латинкою. Він опинився тут волею випадку,—так сталося, що він перебував за кордоном, коли почалися усі заворушення. Однак, за його свідченнями, весь регіон був у стані занепокоєння, говорили, що розпродано всі радіоприймачі, а слухання українських новин із Хуста, а також і з інших радіостанцій, в кожному місті, чи навіть хуторі—по всьому краї—набуло статусу священного обов’язку, як здійснення релігійного обряду; селяни полишали роботу в полі, а на порядку денному були процесії та демонстрації. Згодом ці чутки підтвердилися, і я довідався, що і в самому Львові політичні лідери перебували в такому самому піднесеному стані, як і люди по селах. Це вплинуло навіть на лідерів УНДО—партії (Примітка перекладача. Українське народно-демократичне об’єднання), яка в принципі, підтримувала співпрацю з поляками. Навряд чи вони вірили, що Велика Україна може постати з Карпатської України, яка, як вони відчували, не підходила для тієї ролі, накинутої німцями; однак, беручи до уваги непередбачуваність Гітлера,—хто може знати, що буде далі?

Становище українців у Польщі, з яким я ознайомився декілька років тому, різко контрастувало із ситуацією, у якій перебували їхні брати в Карпатській Україні. У Польщі рух вже мав свою історію, українці обирали своїх депутатів до Галицького Сейму та парламенту Австро-Угорщини ще задовго перед війною. Традиції там якраз настільки давні, щоб виникли розколи вже поміж самими українцями. У Східній Галичині та тих частинах країни, що лежать на північ від неї, національна свідомість була високорозвиненою,—навіть серед селянства. Вони знали, що вони українці, і не потребували ніякої штучно роздутої пропаганди, яка б їм про це розповіла.

Українські території в Польщі складалися із Станіславівського, Тернопільського та Львівського воєводств і сягали аж по річку Сян (усе це—землі підавстрійської Польщі), а також із Волині, частини Полісся та Люблінського воєводства—землі (Примітка. Холмщина), які Польща відвоювала у Росії. Польська офіційна статистика подає загальну кількість українського населення у 4 441 600 осіб. Українці ж оцінюють її у 7 000 000, а німецькі пропагандисти—9 900 000 осіб. В усякому разі чисельність населення польської національності там також відчутно велика. Львів переважно польське місто, а великі польські «острови» розкидані не лише на захід, а й далеко на схід від Львова. Українці в Польщі—це прості люди, але не такі відсталі, як мешканці Карпатської України. Загально визнано, що їхні організаційні здібності, як це продемонструвала діяльність різноманітних сільських кооперативів, набагато вищі, ніж у поляків.

Українці в Польщі поділені на дві основні групи (За станом на липень 1939 року ця класифікація все ще актуальна.— Прим, автора). Одна з них належить до прихильників УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання), яке, в принципі, прихильно ставиться до співпраці з поляками, та союзників УНДО—соціал-радикалів (Примітка перекладача. Українська Соціально-Радикальна Партія (УРСП); інша схиляється до невеликих прогресивних партій, ідеологія яких побудована на засадах фашизму та націоналізму, і які відкрито покладалися на силу для досягнення своїх цілей. Над усіма ними стояв Андрей Шептицький—глава Української греко-католицької церкви, митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янця-Подільського. Він завжди був, у широкому розумінні цього слова, «Батьком» для свого народу, і є одним із найвизначніших людей, пов’язаних з українським визвольним рухом, народжений в аристократичній родині, в якій багато поколінь вважали себе поляками, хрещений в римо – католицькому обряді,— він розпочав свою кар’єру як офіцер кавалерії. Однак ще в молодому віці він навернувся до греко-католицької церкви, вступив до монастиря і проголосив себе українцем,—бо саме від цієї нації, як було сказано, взяв свій початок його рід. Його просування в церковній ієрархії було стрімким,—і з 1922 року він вже був архієпископом Львівським. Його брат і досі вважає себе поляком і є чинним генералом у польській армії. Він одружений з полькою з князівського роду Сап’єг.

Андрей Шептицький

З-поміж спектра політичних партій УНДО традиційно вважається партією української меншини, тож із її розвитком багато чого було пов’язано в історії польсько-українських взаємин. Це була демократична партія і її лідер М. Мудрий (Примітка перекладача. Автор, очевидно, помилився: одним із лідерів УНДО був Василь Мудрий) декілька разів звернув мою увагу на те, що партія є «національною»—як протилежність до «націоналістичної». Поза межами міст партія не мала осередків, оскільки в давні часи—коли УНДО та «український» були, фактично синонімами,—ніяких організацій не було потрібно. Лідери партій впливали на суспільство головно через «Просвіту»—широко розповсюджене культурницьке товариство,—народний дім і читальня якої були в кожному селі: а також через потужні й надзвичайно добре організовані кооперативні спілки,—які були повністю під їхнім контролем,—особливо молочні кооперативи «Маслосоюзу». Протягом багатьох років після 1919 р. (коли українці прагнули до створення вільної Української держави, спільно з українцями в Росії, здолало польське військо під командуванням генерала Еіллера), лідери УНДО, які засідали в польському сеймі, відмовлялися вступати в будь-які переговори з польським урядом. їхні програмні засади передбачали повну територіальну автономію, яку їм обіцяли, коли Рада послів Антанти віддала Східну Галичину Польщі (Примітка перекладача. Це сталося 14 березня 1923 року). План автономії був створений ще 1922 року, але так і не впроваджений в дію.

У 1935 році УНДО та прем’єр-міністр М. Косцялковський досягнули так званої угоди про «нормалізацію». Про автономію у ній вже не йшлося, але уряд погодився на ряд поступок. Зокрема йшлося про заснування у Львові українського університету; відкриття шкіл з українською мовою викладання; надання права українцям обіймати вищі посади на державній службі; угодою також було передбачено, що на українських територіях, поділених за законом про аграрну реформу, землі не будуть надаватися польським селянам; окрім того, на базі трьох воєводств—Тернопільського, Станіславського та Львівського мала утворитися окрема адміністративна територія—як підготовчий захід перед наданням повної автономії. На жаль, М. Косцялковський залишив посаду майже відразу після досягнення домовленостей,—тож їх було тут же покладено під сукно. Планувалося активне просування національної єдності,— і від усього, що, як цей план, могло б образити польських націоналістів, яких надіялися в цей табір заманити, довелося відмовитися. У травні 1938 року Мудрий змінив свою політику і знову став вимагати автономії, хоча й не надто сподівався на успіх.

Василь Мудрий

Перебіг подій у Карпатській Україні поставив Мудрого в надзвичайно незручне становище. Оскільки він так нічого і не домігся своєю політикою співпраці, послідовники вже починали розцінювати його як щось подібне до повітряної кульки, з якої випустили повітря.

«Ми — доброчесні й сумлінні польські громадяни,— сказав Мудрий моєму другові, з яким вони зустрічалися на початку березня,— але, маючи справу з поляками, які не дають нічого, російськими агентами, що працюють на Волині, та німецькими агентами, які діють повсюдно, ми не знаємо, як планувати свої дії — навіть на завтрашній день».

Мудрий та й багато хто з його сподвижників наприкінці березня казали мені, що вони ніколи не вірили в успіх німецьких планів щодо створення Великої України через постання Карпатської України. Карпатська Україна,— казали вони,— надто відстала і надто неорганізована, щоб стати базою для руху ірредентистів (Примітка перекладача. Ірредентизм—прагнення до возз’єднання народу в одній державі); і в той же час вона настільки оточена ворогами, що навіть німцям годі було сподіватися на те, що вона виживе. У дещо м’якшій та реалістичнішій атмосфері Львова, де націоналізм не був нічим новим, така оцінка була можливою. А далі Мудрий, який був переконаним демократом, а отже — не схильним сприймати все, що йде від німців, за щиру правду, висловив тверду впевненість, що українцям не варто чекати чогось доброго від німців, коли ті прийдуть до влади. Однак навіть серед тих його послідовників, які номінально залишалися відданими йому,— а вони становили більшість у партії,— безсумнівно навесні 1939 року було багато таких, хто потаємно мріяв про той день, коли небесно-блакитні однострої січовиків, пліч-о-пліч із землисто-сірими німецькими уніформами можна буде побачити на кордонах Польщі.

Єдиною альтернативою відданості УНДО була співпраця з однією із декількох войовничих націоналістичних партій. Усі ці партії стрімко зростали у своїй чисельності, але ще стрімкіше — у впливовості (Липень: ці партії і надалі міцнішають. Після 15 березня був короткий період розчарування і втрати ілюзій. Од-наче з того часу багато людей бачили, що від поляків і далі немає на що сподіватися, тож знову звернули свої погляди до націоналістичних угруповань і щиро вірять, що їхні мрії можуть здійснитися лише завдяки допомозі ззовні. Вони вважають, що така пропозиція про подання допомоги найшвидше надійде в разі, коли між Польщею та Німеччиною вибухне війна.— Прим, автора). Найславетнішою була ОУН (Організація українських націоналістів), таємна позапарламентська організація, діяльність якої координувалася з Берліна (Примітка перекладача. Теза про координацію діяльності ОУН з Берліна у 1930-х рр. активно поширювалась польською владою з метою компрометації цієї організації в очах міжнародної спільноти). ОУН, яка працює для того, щоб постала Велика Україна, є пострахом не лише для польського, але й для чеського, румунського та російського урядів. Вони застосовують терористичні методи. Це саме та організація, що була відповідальною за вбивство генерала Пєрацького, польського міністра внутрішніх справ, на одній із головних вулиць Варшави в 1932 році (Примітка перекладача. Броніслава Пєрацького вбили 15 червня 1934 року). А згодом лідера ОУН, полковника Коновальця. убив російський агент у Роттердамі (Примітка перекладача. Євгена Коновальця убив у Роттердамі співробітник НКВД Павєл Судоплатов. 23 травня 1938 р.). Членство в організації старанно законспіроване, але, видається, багато хто з членів інших партій свого часу мали з ними більш чи менш тісні контакти.

Ще однією націоналістичною партією була жіноча партія—можливо, це єдина політична партія у світі, що зарезервована винятково для жінок. Партія постала на руїнах Ліги жінок (Примітка перекладача. Так автор називає Союз українок), національно-культурницької організації, яку польська влада заборонила в липні 1938 року за публікацію низки статей на політичну тематику, що було потрактовано як діяльність, не передбачену статутом організації,— а отже, відповідно до польського законодавства, ця діяльність уважалася незаконною. Керівник організації пані Рудницька—широко відома постать на міжнародних жіночих форумах і конференціях—вирішила, що за цих обставин найпростішим виходом буде створення політичної партії, для якої ніякий статут не буде потрібний. Кількість членів партії трималася у секреті, але незалежні оглядачі робили висновок, що вплив партії далеко не порівняний з її чисельністю. Сама пані Рудницька палала ентузіазмом, який, на противагу українцям у Хусті. був конструктивним, і який всім, крім її політичних опонентів, видавався дуже навіть милим. Націоналістичні впливи тримали у своїх руках також і деякі особи духовного сану. Вони не були згуртовані і жодним чином не підтримувалися митрополитом Шептицьким, стрижневою ідеєю якого було, що українці —це єдина паства; проте їхні міркування виголошені на проповідях, справляли сильне враження на простого і релігійного селянина.

Зрештою, для тих, хто не схвалював ні терористичної діяльності ОУН, ані демократичних принципів пані Рудницької, була «фашистська» партія національної єдності під проводом Паліїва (Примітка перекладача. Правильна назва — Фронт Національної Єдності (ФНЄ). Сам Паліїв визначав свою партію не як фашистську а як партію «легалістичних націоналістів»).

Паліїв, за його власним визнанням, свого часу був і членом УНДО, і співпрацював з ОУН. Він заснував свою власну партію 1933 року, коли залишив ряди УНДО через тертя з його лідерами. їх він звинуватив у «політиці опортунізму, яка полягала у плазуванні перед поляками». Партія, яка пишалася всіма атрибутами фашистської організації, окрім бійців, одягнених в однострої, налічувала лише десять тисяч зареєстрованих членів; та й сам Паліїв не справляв враження якоїсь виняткової людини. На початках своєї діяльності партія не зробила великого прогресу, але останнім часом, у зв’язку із зниженням популярності лідерів УНДО, а також через поворот подій на українській сцені в цілому, вони привернули до себе відчутну увагу. Паліїв — це те ім’я, яке може легко вийти на передній план, тож воно варте уваги.

І лідери, і рядові члени цих націоналістичних партій не роблять таємниці зі своєї ненависті до поляків та росіян; ця ненависть є такою ж лютою, як і та, яка спостерігається з боку владної верхівки в Хусті до чехів. Не приховують вони і своєї надії на допомогу німців. Вони бачать Велику Україну вже у найближчій перспективі, тож висловити припущення,—  чи й натякнути комусь із них,— що німецька допомога, на яку вони розраховують, може виявитися мечем, гострим з обох боків,— буде трактуватися як святотатство. У більшості з них ненависть до поляків була традиційною, але у декого — головно, у тих, хто раніше був членом УНДО,— вона була породжена відчаєм. «Поляки,—сказав мені один із лідерів під час свого таємного візиту в Карпатську Україну в лютому,—ніколи не вживуть заходів, щоб виправити наше становище, навіть тоді, коли німці вже будуть гримати їм у ворота. Тож як ви можете розглядати саму навіть можливість якоїсь угоди між нами і ними?»

Навряд чи польське ставлення до українців змінилося. У той час, як чехи практикували політику «розділяй та владарюй», підгримуючи спершу українців, а потім їхніх ворогів — русинів,— поляки, як і угорці в Карпатській Україні перед війною, здійснювали політику репресій у поєднанні з полонізацією. Русинське чи проросійське угруповання — бо таке існувало в Східній Галичині так само, як і в Карпатській Україні,—поводилися порівняно тихо. Зате українці не мовчали. Однак кожне звернення щодо поступок чи пільг натикалося на глуху стіну мовчання, або ж клалося під сукно — і жодного разу не було ніяких зустрічних пропозицій.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Вступ та розділ 1, 03

 Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 2

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 3. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 5

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 6

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 7

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 9, 03

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 10, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 10, 02

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 11, 01

Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 11, 02

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *