Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 11, 01
Розділ 11
Одним із головних занять німців з Рейху в Карпатській Україні було вирішення питання німецької меншини. Згідно з чеськими даними ця меншина становить десь 7000 осіб, хоча самі німці оцінюють їхню чисельність десь у 14 000 осіб і заявляють, що є ще 14000, котрі не визнають себе німцями, і яким треба «нагадати про їхнє коріння». Всі вони походять від колоністів, що прибували в цей край ще з середніх віків. Як французи та англійці колонізували землі за морями, так німці колонізували землі на величезних територіях у Східній Європі. Цих колоністів можна знайти не лише в Карпатській Україні. Вони розкидані на південному сході Польщі, а також у Південній Росії, в Угорщині, Румунії та Словаччині. Окрім тих, що заснували численні невеличкі німецькі містечка в Словаччині та працювали в срібних і свинцевих копальнях, майже всі вони займаються сільським господарством. Правителі, що мали великі незаселені території, спустошені турками чи іншими загарбниками, або ліси, як в Карпатській Україні, які треба було загосподарювати та розвивати на науковій основі, завпеди із задоволенням приймали німецьких поселенців, і навіть щедро заохочували німців переселятися, бо вони були надзвичайно працелюбними. Перші німецькі поселенці в Карпатській Україні з’явилися незабаром після татарської навали 1241 року. Татари на чолі з Батиєм прорвалися через Яблунецький та Верецький гірські перевали, пронеслися далі аж до самої річки Слана, а потім, коли дізналися про смерть Чінгісхана, повернули назад додому так само раптово, як і прийшли, захопивши зі собою в рабство двадцять або тридцять тисяч місцевих селян. Король Угорщини Бейла IV, який був змушений втекти в Далмацію, після повернення застав майже безлюдні землі,—тож кажуть, що перших німців запросив приїжджати саме він.
Питання, до якої точно раси належало не дуже численне та розкидане населення цієї території перед навалою Батия, є темою серйозної дискусії. Дехто каже, що воно було українським; інші твердять, що воно було автохтонним і не належало до якоїсь визначеної сім’ї. Останні вважають, що першими українцями на цій території були ті, що прибули з Поділля разом із Федором Корятовичем у 1360 році. Федір ворогував зі своїм дядьком Вітольдом, Великим Князем Литовським, та попросив дозволу в короля Угорщини оселитися на південь від Карпат. Король дав йому такий дозвіл, присвоїв титул Князя Подільського та Пана Мукачівської домінії (Dux Podoliae et GubernatorCastri Munkaci), також організував шлюб між його донькою Анною та місцевим принцем Палатіном. Хай там як, а цієї весни тут ширилися чутки,що деякі розтривожені особи висловлювали припущення, що саме німці,— на тій підставі, що вони ще за сто років до Корятовича прибули до Карпатської України,— були насправді першими поселенцями, та що українці були «новоприбулими». В офіційних німецьких колах, звичайно ж, із цього припущення сміялися, але я не помітив, щоб українці, які були особливо чутливими в цих питаннях і зовсім не мали впевненості стосовно остаточних цілей німців, були схильні ставитися до цього з легкістю.
Набагато потужніший наплив німецьких поселенців був значно пізніше, в другій половині вісімнадцятого століття. Марія-Терезія, енергійна зверхниця Австро-Угорщини, хотіла розвивати величезні обшири непрохідних державних лісів, що на той час вкривали майже всю територію регіону, і для втілення своїх планів запросила за контрактами велику кількість лісничих з Німеччини та Австрії. Місцеві горяни,—гуцули,— чия назва, дана їм румунами, що селилися по долинах, означає «мандрівники», очевидно, не дуже підходили для роботи лісничими. Головним чином їх цікавили лише їхні отари, а дерева вони лише вирубували, і то тих порід, які їм були потрібні для будівництва чи для опалення.
Деякі німецькі села, такі, як Німецька Мокра, зберегли своє обличчя в абсолютно недоторканому вигляді: все тут виглядає так само, як і в тій частині Німеччини, з якої прибули перші поселенці. Інші села, в яких з тієї чи іншої причини відбулося значне проникнення чужих елементів, мали тенденцію до мадяризації.
(Примітка перекладача. Етимологія слова «гуцул» на сьогодні остаточно не встановлена. Вірогідною є версія, яка виводить походження назви «гуцул» від прізвиська.)
Двадцять років чеського правління принесли на диво мало змін для німецької меншини, хоча її становище було дещо ускладнене запровадженням чеської мови як офіційної. Змішаний склад населення і різноманіття мов виразно продемонстрував залізничник, який заскочив до мого таксі, коли одного вечора я від’їжджав від вокзалу в Хусті. Він говорив німецькою,— бо мав батька німця, угорською — бо його мати була угоркою, чеською — тому що жив у Чехословаччині, а тепер ще й українською,— оскільки працював на залізниці!
Після жовтня 1938 року всі німці розкошували, як вареники у сметані. Українці, щойно виборовши свою власну автономію, вважали справою честі надати аналогічні привілеї німецькій громаді. Німці отримали все, що бажали: державного секретаря, уповноваженого у справах німців; дозвіл сформувати організацію націонал-соціалістичної партії, що повністю дотримувалася націонал-соціалістичної ідеології, а також всі допоміжні організації; школи з німецькою мовою навчання, збудовані та утримувані державою; свою власну шкільну інспекцію, що мала бути допоміжним підрозділом партійної організації. Особливий інтерес, який ця невелика німецька меншина викликала в широких колах Німеччини,
(Примітка перекладача. Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Карпатської України від 2 лютого 1939 р. усім німцям на території краю дозволили організовуватись у німецькій партії на націонал-соціалістичних засадах із правом використання партійних відзнак, включно зі свастикою. (ДАЗО.—Ф.З.—Оп.2.—Спр 32.—Арк. 1)
був спричинений тим фактом, що нові лідери за походженням не були місцевими німцями, а були імпортованими із Судетської області. Герр Олдофреді, державний секретар, походив з околиці Еґера, а його заступники — з Південної Богемії. Інші також мали бути імпортовані із завданням створення «СА» та жіночих організацій.
Ціпзерай було першим німецьким селом, в якому ми побували. Воно розташоване на відстані якихось трьох кілометрів від Рахова вище за течією річки, тож одного засніженого дня пополудні ми вирішили піти туди.
Це село, яке складалося з довгої вулиці, що тягнулася вздовж річки, відразу ж вражає своєю відмінністю від сусідніх сіл. Будинки, хоча й побудовані з дерева, були акуратно обтиньковані, прикрашені пілястрами та красивою ліпниною, і кожний стояв посеред невеликого добре доглянутого чепурного садочка. Найбільшою відмінністю була сама атмосфера. При в’їзді до села стояла величезна тріумфальна арка з дерева, прибрана зеленими гілками, щедро прикрашена численними свастиками та з написом «Гайль Гітлер». Неподалік стояла школа,—невелика дерев’яна хатина з однією великою кімнатою. Я увійшов і відрекомендувався вчителю — молодому чоловікові зі звичайним німецьким прізвищем Мюллері Він розказав, що живе тут всього два місяці й не дуже добре обізнаний з історією села. Сумніву в тому, що він наскрізь просякнутий ідеями нацизму, не було. Коли ми увійшли до класу, усі діти, як один, підвелися, підняли праві руки в нацистському привітанні та хором вигукнули: «Хайль Гітлер». На стінах були численні
свастики та гасла, на зразок «один за всіх—і всі за одного», або «Наш вождь наказує,—ми виконуємо». У кутку я помітив колекцію листівок, наклеєних на великому листі картону з написом «Фатерлянд». Досить дивно було усвідомлювати, що вони походять не з німецьких міст, а з Карпатської України! Мюллер розповів, що, оскільки тут були зібрані всі німецькі діти, які мали б навчатися в паралельних класах сусідніх шкіл, то місця тут не вистачало. Він мав викладати одночасно в трьох класах вранці, й одночасно в трьох класах по обіді. Система ця погана, оскільки він міг приділити кожному класу всього по півгодини як учитель, а два інші класи в той час чекали. Однак скоро він матиме помічника; а зараз сподівається, що український уряд збудує їм нову школу. Живеться йому, мабуть, важко, оскільки вечорами, як сказав мені вчитель, він завжди зайнятий, намагаючись «відвоювати втрачених німців» для різноманітних культурницьких та інших німецьких організацій. Коли я виходив, діти знову підвелися та на все горло хором вигукнули «Хайль Гітлер».
У верхній частині вулиці був сільський магазин, який тримав німець із прізвищем Богданський. Звучить це прізвище більше як слов’янське, аніж німецьке, так що його предки, мабуть, належали до тих німецьких поселенців, що в той чи інший час забрели на південь від Карпат. На другому боці вулиці жив його дід, що, як говорили, був знавцем місцевої історії. Ми перейшли вулицю до його будинку. На дверях його майстерні була маленька табличка: «Прошу витирати ноги». Нам здалося, що ми раптом опинилися в Німеччині — таку табличку й уявити собі було неможливо на дверях українського селянина, всередині дім геть не був подібним до місцевих. Він був більшим і демонстрував зовсім інший стандарт жит¬тя. На вікнах були штори, в «парадній» кімнаті стояли добрі міцні ліжка з червоного дерева та серванти; навіть кухня мала солідні меблі з повним набором великих і малих тарелів, ножів та виделок. Тут ніхто не їв би з горщика, як у Попадюків.
Дід, що був дуже старий та вже погано бачив і чув, увійшов до вітальні, а тоді з допомогою дочки прочитав історію села з листка паперу. Перші поселенці,—двадцять одна родина,—прибули в 1790 році зі Спишу,—місцевості поблизу Татр у Словаччині, заселеної німцями ще з середньовіччя. Вони отримали ділянки землі та достатньо деревини для спорудження будинків. Платили їм, головним чином, натурою —зерном, кукурудзою, цукром тощо — і все це зберігалося у великому складі, подібному до того, що я бачив у Ясіні. Перші два покоління, як зазначив дід, залишалися чисто німецькими. Однак село було розташоване на історично головному шляху сполучення, тому наступні покоління одружувалися з місцевими.
Усі мешканці села працювали в державних лісництвах, тому кожен зустрічний чоловік тримав під пахвою або сокиру, або пилу.
Влітку Богдан,— розповів старий лісничий,— це чудове село, розташоване в місці, де сходяться п’ять долин та чотири потоки на широких соковитих луках в оточенні темно-зелених лісів. Тоді все ще стояла зима, і лісничий повіз нас в гори автомобілем за шістнадцять кілометрів від Рахова. Авто належало адміністрації, і його наскрізь продувало. Це було перше місце, яке ми відвідали за нашим давно укладеним планом, що став, нарешті, можливим, коли сніг вже достатньо затвердів.
Навіть узимку, коли глибокий сніг майже повністю вкриває огорожі та товстим шаром лежить на дахах будинків, Богдан має привабливий вигляд. Вдалині виблискували в променях сонця білі схили гори Піп Іван, село видавалося чистим, чепурним і заможним,— бо майже всі чоловіки були на постійній роботі в лісництві,— тому місцеве життя видавалося повнокровним. З пилами та сокирами чоловіки йшли до лісу, звідки долітали вигуки та гуркіт, що супроводжував роботу лісорубів.
План, що його склав для нас директор, був так само детальним, як і ті списки, які він дав мені з нагоди мого вечірнього візиту, і ми відразу ж зрозуміли, що шансів на повне виконання цього плану було дуже мало. Однак завдяки мудрому вибору лісничого нам вдалося отримати досить цілісне уявлення про виконувані роботи. Як і більшість чехів, це був скрупульозний чоловік. Спочатку він показав нам розсадник. Восени саджанці мали обережно пересадити, хоча ще не так давно, перед самою війною,— у багатьох місцях застосовувався набагато примітивніший метод садіння. Спочатку ділянку густо посипали насінням, а потім на цю ділянку випускали стадо свиней, які своїми рилами розпушували грунт і так присипали насіння землею.
3 розсадника ми поїхали вище в гори однією з долин до самого підніжжя гори Піп Іван, щоб оглянути одну з гребель. Ці греблі відіграють в лісах важливу роль та мають історичну цінність. Вони призначені для того, щоб утримувати воду, яка набігає від талого снігу, а потім нею наповнювати гірські річки для лісосплаву. В інші пори року вони не використовуються. Води, що випускається з будь-якої греблі, достатньо для того, щоб річка була повноводною протягом одного дня. Потім, залежно від кількості снігу, гребля має закриватися десь на половину доби, поки не набереться нового запасу води. Цей час використовується для підготовки нових бокорів. Гребля, яку нам показали, як і всі решта, була цілком побудована з дерева. Кажуть, що така гребля служить зазвичай п’ятдесят років, після чого її треба повністю перебудувати; одну таку греблю показують з особливою гордістю через те, що вона має конструкцію часів Марії-Терезії.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
