Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 12, 02
Першою метою поляків було ізолювати українців, що мешкали на колишніх підросійських територіях (це Волинь, Полісся та Люблінські землі) від їхньої національно свідомої братії у Східній Галичині (так само перед війною угорці намагалися ізолювати галицьких українців від тих, що жили в Карпатській Україні). Ця політика була зрозумілою, оскільки після закінчення війни багато хто з мешканців цих територій,— хоча фахівці вже й визнали, що вони є українцями,— мали такий низький рівень культури, що навряд, чи взагалі були свідомі своєї національної належності. Ті. що були римо-католиками, завжди визнавали себе поляками, але багато хто з вірних православної церкви вважали себе лише православними, чи, що частіше, просто «місцевими», або «людьми із цього села».
Пропаганда, що мала на меті змусити людей усвідомити себе українцями, незабаром почала просочуватися у ці воєводства із двох джерел. Першим — як би дивно це не виглядало — була Росія. Другим була Східна Галичина. У той час Росія, яка своїх українців тримала жорстко в покорі, використовувала їх як привід для експансіоністської політики. Агітаторів нелегально переправляли через кордон на Полісся та Волинь, де вони намагалися нав’язати селянам усвідомлення, що ті є українцями, що їхнє майбутнє буде краще забезпеченим, якщо вони приєднаються до Росії і стануть частиною «вільної української республіки під російським протекторатом, зі столицею у Києві». Певного успіху вони все ж досягли, оскільки під час перепису населення 1930 року 16% населення визнали себе поляками, 22% все ще залишалися
«місцевими». 46 % вже вважали себе українцями. Аналогічні методи росіяни застосовували до білорусів, які населяли передмістя і околиці Вільна і Новогрудека. Одначе, коли 1928 року польський уряд закінчив спорудження своєї Китайської Стіни з колючого дроту з наглядовими вежами по всій протяжності східного кордону, російська діяльність почала згасати.
Поширення пропаганди зі Східної Галичини, яке постійно зростало, нещодавно перейшло у дуже виразне крещендо. Влада зробила енергійну спробу протидіяти їй шляхом фактичної заборони розповсюдження у цих воєводствах газет із Галичини; зробивши неможливим навчання дітей із цих територій у школах Галичини і, що найважливіше, зруйнувати зв’язки між кооперативами, що виникли у цих воєводствах, і штабом українського кооперативного руху у Львові. Українські кооперативи були зобов’язані об’єднуватися із місцевими польськими організаціями.
Логічним продовженням цієї політики заборон є намагання відрізати потенційно небезпечні контакти між українцями та деякими особами за кордоном, унеможливлюючи для українців отримання паспорта. А для того, щоб знешкодити загрозу, яка йде від Карпатської України, прийняли рішення про придушення всього руху через повернення краю Угорщині.
Уявлення про традиційні методи полонізації, що є доповненням до репресій, можна отримати з українських пропозицій 1935 року, згаданих вище. Найважливіші із них стосувалися освіти та аграрної реформи. Українці нарікають, що вони не мають університету, що є лише чотири державні українські неповні середні школи — на противагу шістдесяти польським; а також, що закон Грабовського 1924 року витісняє українців навіть із початкових шкіл. Цей закон увів режим, за яким державне забезпечення надається лише двомовним школам, у яких викладання ведеться наполовину українською і польською мовами. Цей режим запроваджується за бажанням двадцяти батьків,—незалежно від розміру села і незважаючи на те, чи батьки є поляками, чи мають іншу національність (наприклад, євреї). Офіційні особи з УНДО розповіли мені, що вчителями у цих школах майже завжди є поляки, і що на практиці єдиними предметами, які викладаються українською, є. власне українська мова та гімнастика.
Нарікання стосовно закону про аграрну реформу є серйозними і добре обґрунтованими. Згідно із цим законом певні площі великих маєтків щороку мають бути поділені на частини (розпарцельовані) і надані безземельним селянам, або тим селянам, чиї наділи є надто малими, щоб забезпечити їх засобами для існування. Одначе українцеві отримати землю за цією схемою неможливо. У «прикордонних районах»—смузі землі, що тягнеться на краях Польщі, десь на сорок кілометрів від кордону, але часто розширеній до шістдесяти кілометрів указом, прийнятим на свій розсуд,— за законом землю отримати можуть лише поляки. В інших частинах Польщі ім’я покупця слід надати в керівні органи для погодження — і в разі, якщо ви є українцем, таке погодження можна отримати вкрай рідко. Польський землевласник, що мешкає поблизу Стрия, і який був змушений продавати землю, у березні сказав мені, що він зіткнувся з великою проблемою: знайти покупця, оскільки українцям не дозволено. Як і більшість людей на цих територіях він був змушений продати землю польським селянам, що приїхали з одного із центральних воєводств. Тож нічого протиприродного немає в тому, що новоприбулих українські сусіди просто-таки ненавиділи.
Інші методи полонізації, не згадані в угоді про «нормалізацію», в загальних рисах описав американський експерт, який приїхав до Хуста, згодом цю інформацію мені підтвердили і українці, і поляки. Двоє із них належать до армійського керівного складу. Оскільки кожен п’ятий солдат польської армії є українцем, то армійське керівництво життєво зацікавлене в українському питанні. Загальна спрямованість їхніх думок така: лише людина, що вважає себе поляком може бути відданим солдатом; тож чим швидше буде ліквідована українська національна меншина—тим краще.
Одним із їхніх методів, який набув чималого розголосу в урядовій пресі, було масове навернення людей до римо-католицької віри. Перше із таких масових «добровільних» навернень відбулося влітку 1938 року Спосіб, у який це сталося, напевно, проллє світло, на підхід держави до цих питань. В одному селі в прикордонному районі з адміністративної будівлі скинули польського орла. Командир місцевого прикордонного загону — органу, який є верховним у прикордонних районах,—скликав усіх мешканців села і виголосив перед ними півгодинну промову. «За те, що ви накоїли,— сказав він,— за законом вас слід було би розстріляти». А далі він зазначив, що польський уряд поблажливий, тому покарання не буде.
Зві’сно ж, від селян приймаються знаки і вияви вдячності,— сказав він і запропонував, що таким жестом подяки може бути перехід усіх в лоно римо-католицької церкви.
Задля справедливості варто зазначити, що цей інцидент підняв велику хвилю обурення серед широкої польської громадськості, причому людей з різними політичними уподобаннями. Однак навесні в пресі часто можна було бачити короткі замітки, в яких розповідалося, що ще якесь село перейшло в римо-католицизм. Ці дії, звичайно ж, мають свої аналоги в Карпатській Україні, де в перші роки піс-ля війни чехи — з подібних міркувань — заохочували і сприяли переходу цілих сіл до православ’я. Якби римо-католицька церква.— а не ренегатська хитра вигадка під назвою Римська «Чехословацька» церква, яка навряд, чи кого-небудь приваблювала,— була національною, то безумовно, що чехи натомість намагалися би навертати людей в римо-католицизм. У будь-якому разі, вони були змушені щось робити, щоб відірвати людей від наскрізь просякнутої українством греко-католицької церкви. Таким чином, ми стали свідками дивовижного спектаклю, коли чехи з певних причин прилучають людей до православної церкви, а поляки — з тієї самісінької причини,—їх змушують від неї відступати.
Іншим винахідливим методом полонізації, що до нього прихильно ставилася і, як кажуть, підтримувала армія, було нагадування українським селянам, що вони, насправді, польські шляхтичі. У шістнадцятому чи сімнадцятому століттях, коли Польща була спустошена постійними війнами, королі мали за звичай заселяти вільні землі батальйонами солдатів, які продемонстрували в битві особливу доблесть. Як додаткове заохочення до наділеної землі солдатам надавали шляхетство, що в Польщі означало звільнення від кріпацьких повинностей та право на герб. За цих умов шляхетський статус не приносив відчутних матеріальних прибутків, але це був привілей, який ревно захищали. Уже навіть перед самою війною то тут, то там по віддалених селах Східної Польщі можна було побачити селянина, що виходить в поле орати, а при боці приторочена шляхетська шабля. А зараз розпочався рух, спрямований на відновлення цих шляхтичів, з яких багато хто забув про своє коріння, аби, таким чином, повернути їх назад у польську спільноту. І знову роздаються герби, складаються реєстри, а українське закінчення у багатьох прізвищах на «-ський» змінюється на «-скі». Цей спосіб розв’язання українського питання навряд чи принесе великі результати, бо він не є далекосяжним. Але незвично позитивною його стороною є конструктивність і те, що він приносить певне задоволення тим, до кого його застосовують. Кажуть, що цей спосіб таки результативний. У той час, як українець, який ступив бодай на нижній щабель інтелігентності, для поляків утрачений назавжди, то селянство, на яке і розрахована описана вище схема, цілком навіть охоче приймає полонізацію на таких умовах — як ціну яку треба заплатити за вихід на вищий соціальний рівень та «віднайдення» давньої традиції.
На звинувачення українців поляки зазвичай відповідають грубо. Екстремісти просто говорять, що українців не існує. Інші обґрунтовують відмову в наданні автономії, вказуючи на численні і чисельні групи поляків, що мешкають розкидані на українських територіях. Надання повної територіальної автономії,— говорили вони,— лише призведе до того, що постане нова проблема національної меншини. Більше того, вони завжди стверджували, що абсурдно надавати автономію меншині, у якої навіть найбільш поміркована політична партія проголошує повну незалежність, як кінцеву й основну мету своєї програми.
Восени 1938 року події в Карпатській Україні внесли новий елемент актуальності в це питання. У певних колах настійливо радили, щоб польський уряд задля свого майбутнього порятунку негайно йшов на поступки українцям. Але ніщо не вказувало, що поляки збираються так вчинити. В інших колах добрим вважали план побудови Великої України під польським протекторатом, і була віра в його реалізацію. Цей план в деталях польська керівна верхівка обговорила із герром фон Ріббентропом, міністром закордонних справ Німеччини, коли він приїхав до Біловезької Пущі на полювання в лютому 1938 року. Вважалося, що німці коштом Польщі отримають компенсацію на березі Балтійського моря. (Віра в те, що цей проект і надалі існує, породжувала в Хусті невиразні хвилі страху, що раз по раз накочувалися: а чи не задумали німці всіх просто ошукати?)
Одначе вже на січень 1939 року стало зрозуміло, що польський уряд у новій ситуації збирається покластися на можливе придушення Карпатської України та зайняти ще жорсткішу позицію стосовно українців у своїй власній державі. Поляки мали перед собою приклад чеського уряду який надав автономію Словаччині та Карпатській Україні,— і, таким чином, відкрив шлях для всякого роду закордонних інтриг, спрямованих на повне і остаточне повалення держави. Вони твердо вирішили так не ризикувати. Поляки цілком справедливо вважали, що робити поступки — це грати на руку ворогам.
Після березневих подій, які відчутно зменшили зовнішню загрозу дезінтеграції, а також з огляду на наростання небезпеки вибуху війни в Європі, в яку Польща неминуче буде втягнута, провідні діячі в Польщі усвідомили, що зненацька настав психологічний момент для зміни політики. Але нічого зроблено не було. «Українська проблема—це вибоїна на нашій дорозі, що стає проваллям,— зазначив у розмові зі мною провідний польський урядовий журналіст;— але наше керівництво її ігнорує, чи принаймні намагається не помічати, трошки притрусивши її зверху сіном».
Напевно, найкращою відповіддю на неодноразові запитання тих, хто береться ламати списи з приводу українців як пригнобленої меншини, є та, що її дають багато хто із членів польських опозиційних партій. Вони кажуть, що з українцями як з національною меншиною не так вже і зле поводяться; їхня боротьба — це, в основному,— битва за демократію; у багатьох із тих прав, яких вони добиваються, полякам відмовляють точно так само, як і їм.
***
Може виникнути запитання: а якою є позиція так званих русинів у Польщі — що є, якщо можна так висловитися, нібито відповідниками священика, з яким я познайомився по дорозі зі Сваляви?
У Польщі вони не є сильними, а кількість їх, за їхніми власними оцінками, не перевищує 400 000. Але історія їхня дуже цікава, оскільки український рух був незаконнонародженою і небажаною дитиною русинів.
Рух за автономізацію (можна його назвати українським або русинським, кому як до вподоби) зародився близько 1830 року. Перша книга у Східній Галичині, написана українською мовою —а це була «Русалка Дністрова» Шашкевича, видана 1837 року,— мала значний успіх. Через тринадцять років, у 1848 році, відбулася знаменита Руська Рада. Вона була скликана у монастирі Святого Івана (Примітка перекладача. Правильна назва—Головна руська рада. Перше засідання відбулося у соборі Святого Юра) прилеглому до архікатедрального собору греко-католицької церкви у Львові, де зараз палати митрополита Шептицького. Головна Руська Рада звернулась у Відень з петицією до імператора Фердинанда з обгрунтуванням потреби надання українцям деяких привілеїв. Українці проголошують, що ця Рада ознаменувала собою початок українського руху; в той же час русини обстоюють думку, що це було радше русинське зібрання—тобто людей, які вважали себе, так би мовити, однією з гілок російського народу; до якого вони зараховували великоросів, малоросів і білорусів.—на противагу австрійцям і полякам. Одначе чітка диференціація між ними окреслилась під кінець століття. 1891 року М. Барвінський (Примітка перекладача. Насправді — Олександр Барвінський) разом із невеликою групою симпатиків проголосили у Віденському парламенті, що у них немає нічого спільного з російською нацією і почали замість терміну «русини» вживати визначення «українці». 1900 року відбулася ще одна важлива зміна. Партійний орган — газета «Діло», яка досі виходила етимологічним правописом, перейшла на фонетичний, яким видавалися українські друковані органи у Києві. Це посилювало відмінність між мовою. якою вони друкувались, і російською, яка і далі використовувала етимологічний принцип.
Русинська партія у її нинішній формі існує з 1891 року (Примітка перекладача. Можливо, автор мав на увазі «Русскую народную партию», засновану 1900 р у Львові), і її членами є люди, які залишаються відданими теорії, яка стверджує, що вони одне із відгалужень триєдиного російського народу. В осередках партії, яку очолює доктор Олександр Павенцький, багато портретів Достоєвського, Андреєва, Пушкіна та інших відомих російських письменників і поетів, що дає чітке уявлення щодо нахилів і симпатій партії. Однак доктор Павенцький наполягає, що, незважаючи на те, що партія в культурницькому аспекті спрямувала свої погляди на Росію, вона на нинішньому етапі не має прагнення до політичного союзу з Росією; і хоча дехто із членів партії має комуністичні уподобання, політика партії виразно антикомуністична. Вони мають три безпосередні цілі. За допомогою русинського діалекту мало би вестися викладання в їхніх школах, а російська мова мала би бути предметом вивчення; мала би виділятися земля для парцелювання; повинні виділятися державні кошти для їхніх культурницьких організацій.
«Нам краще живеться при поляках, аніж при австрійцях,—сказав мені нещодавно один із лідерів партії,— до того ж ми воліємо мати тут польську владу, а не українську. Зараз ми маємо небагато переваг, це правда, але в українському автономному краї нас би повністю розчавили.»
На нинішній час русинський рух у Галичині є не надто впливовим. Але у майбутньому ми можемо про нього ще почути. У листопаді 1938 року лідери УНДО побоювалися, що якщо вони не продовжуватимуть електоральної співпраці з урядом, то до нового сейму поляки візьмуть представників від різних груп, що населяють Східну Галичину і запропонують певну кількість місць у списку русинам. Тож якщо партія вижила протягом такого тривалого часу, то, можливо, певний поворот подій у Східній Європі може винести її на значно вище соціальне становище.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
