Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 11, 02
У Богдані кожен хлопчик мріє стати бокорашем. Це, мабуть, і не дивно, оскільки бокораші — це королі лісового світу. Вони не виконують важкої роботи, тягаючи туди – сюди величезні стовбури дерев чи обрубуючи їх. їхня робота — мчати вниз повноводними гірськими потоками, сплавляючи бокори з допомогою величезних дерев’яних весел, а потім повільно плисти пониззям Тиси до першої залізничної станції, або навіть, до самої Угорщини. Усе-таки це важке життя,— кажуть вони,—ця робота вимагає міцних нервів, але вона збуджує, приносить радість — та й оплачується вона краще, ніж будь-яка інша робота в лісі.
Протягом усього часу що ми їхали долиною, то тут то там виднілися чудернацькі невеликі круглі дерев’яні хатки. Це були, як мені сказали, хатки на будень для лісорубів. Коли вони працювали далеко від своїх домів, то були змушені жити в цих хатках від понеділка до суботи, а навідатися до своєї родини могли лише в неділю. Ми не стали зупиняти машину, бо побоювалися, що вона може не завестися на вкритій снігом дорозі, але на зворотному шляху мені дали можливість зайти в одну із них. Хатка, близько семи метрів у діаметрі, наполовину заглиблена в землю і має невеликий отвір у центрі даху. Внутрішня обстановка проста. Соснові гілки, розкладені попід стіною колом там, де накрито дахом, служать великим ліжком, а вся середня частина хатки відведена під вогнище з великих соснових колод. Отвір в даху є поєднанням віконця і димаря. Ні дощ, ні сніг не потрапляють всередину, оскільки випаровуються від жару, що йде від вогнища. Конструкція хатки нагадує мені подібні споруди у Лапландії. Ми під’їхали саме в обід, коли чоловіки в кожухах, почорнілих і засмальцьованих від часу, сидячи або лежачи на гілках, обідали. Один лісоруб старшого віку, з яким я розговорився, їв холодну кукурудзяну кашу з кислим молоком з двох великих дерев’яних горщиків. Як він пояснив, вміст цих горщиків, які він приніс із собою з дому в поне¬ділок, був його їжею на весь тиждень. Я не помітив, щоби в інших чоловіків було в горщиках щось суттєво відмінне; тож мені видається, що це багато говорить про харчову цінність молока та кукурудзи,— якщо людина, яка виконує важку фізичну роботу, могла жити лише на цьому протягом такого тривалого часу.
Нам дали пообідати в їдальні для лісничих у Богдані. До нас приєдналося декілька лісничих та група чеських службовців, що приїхала з якогось віддаленого міста. Лісничий, що супроводжував нас, був одним з наймеланхолійніших і, спочатку, найнелюб’язніших людей, яких мені лиш доводилося зустрічати. Я побоювався, що він був налаштований проти нас. Він і справді не мав причин виявляти мені знаки приязні, оскільки я був представником народу, який, на думку його співвітчизників, зрадив чехів у цілковито незрозумілий спосіб. Щоправда, згодом я довідався, що він переживав через те, що конструктивна і плідна діяльність чехів у Карпатській Україні мала так раптово обірватися — і саме в той момент, коли вона почала приносити плоди. Зі всіх бід, з якими йому доводилося стикатися останнім часом, ця біда була найгірша.
Інший лісничий, більш життєрадісний, розказав мені легенду, пов’язану із горю Піп Іван. Кажуть, що священик (піп), який називався Іваном, пішов раз у гори разом із дружиною. Коли вони підійшли до підніжжя гори, він запитав її, як сильно вона його любить. «Як холодний вітер»,—відповіла вона. Сприйнявши цю відповідь, як брак любові, він вдарив її ножем, а тоді сам піднявся на гору. Коли він видерся на вершину, йому вже стало дуже гаряче,— і холодний вітер, що обдував його, видавався йому чимось найприємнішим у цілому світі. Тут він відразу зрозумів свою дружину. У розкаянні та скорботі він кинувся вниз головою у прірву.
Трохи згодом службовці почали гаряче критикувати тодішню британську політику і поцікавилися, коли Іден і Дафф Купер повернуться на свої пости. Угорці постійно репетували: «Повернути все»,— говорили вони,— а тепер вже чехи те саме репетуватимуть,— з однією лише відмінністю, а саме: репетуватимуть вони ще голосніше. Зараз чехи переживали занепад, але так не буде вічно. «Звичайно, всі службовці тут —чехи,— говорили вони, маючи на увазі Карпатську Україну — але якщо Англія управляє своїми колоніями,— то чому б і нам, чехам, не правити в цьому маленькому куточку світу». Хотів би я почути, як би вони сказали ці слова українцеві! Але річ у тім. що чехи твердо переконані, що українці є простодушним та бездіяльним народом, який не відчуває потреби в розвитку та процвітанні, і все ще потребує настанов. Так, вони йдуть працювати,— говорив лісничий,— і працюватимуть, аж поки в їхніх кишенях не заведуться якісь гроші. Потім повертаються додому — й сидять там, поки гроші не закінчаться.
(Примітка перекладача. Ентоні Іден (1897-1977) — британський державний діяч, консерватор, у 1935-1938 (уряд С.Болдуїна) та у 1940-1945 рр (військовий кабінет В. Черчілля) міністр закордонних справ. 64-й прем’єр-міністр Великої Британії у 1955- 1957 рр.
Дафф Купер (1890-1954) — британський політик-консерватор, у 1937-1938 рр військово-морський міністр в уряді Н. Чсмберлена. Виступав проти політики Н. Чемберлена щодо «умиротворення» Німеччини в Європі, пішов у відставку під час Мюнхенської кризи у вересні 1938 р. Під час Другої світової війни був міністром інформації у військовому кабінеті В. Черчілля. згодом представником Британії в Сінгапурі та зв’язковим із рухом «Вільна Франція» Ш. де Голля у Лондоні, у 1944 -1947 рр британський посол у Парижі.)
Вони не уявляють собі, що таке працювати систематично: шукають роботу лише тоді, коли стає порожньо в їхніх кишенях. «З другого боку,— продовжував він,— німці тут ведуть себе пихато; вони не беруться за некваліфіковану, брудну роботу,— вважають, що таку роботу випадає виконувати лише українцям».
По обіді ми пішли подивитися на один із «жолобів», якими колоди переправляють по нерівній місцевості з місць вирубування до річок. Ця частина дня виявилася найцікавішою для мене. Жолоби бувають трьох типів. Коли рельєф землі має невеликий нахил, то тут потрібен потік води; при більшому нахилі достатньо льоду або замерзлого сніїу; коли ж нахил зовсім крутий, то нічого не потрібно, достатньо самого нахилу.
Жолоб, що нам показали, був крутий і дуже нагадував спуск санної траси довжиною зо три кілометри. Траса була збудована з колод, пролягала над струмочками або приярками, опираючись на береги, як місток. На самому верху двоє чоловіків підсували колоду до жолоба довгими загостреними жердинами, заштовхували її туди,—і колода мчала вниз, набираючи швидкість. У місцях, де вона зупинялася, були робітники, які проштовхували колоду далі.
Коли ми стояли вже біля нижнього кінця жолоба, в долині, то прибуття колоди щоразу знаменувалося вигуками хлопця, що спостерігав, як колоди спускають в жолоб. У розрідженому холодному повітрі його голос було так добре чути, що можна було обійтися без інших хлопців, що передавали цю естафету далі донизу, або старого, що наглядав у маленькій халабуді з гілляк за кінцем жолоба. Та ми й самі могли чути гуркіт колоди з достатньої відстані. Спочатку це був слабкий віддалений шум, потім гуркіт наростав, а коли колода виходила з останнього повороту, то розсікала повітря з гучним свистом. Найцікавішим було те, що ці колоди зовсім не видавалися закляклими і неживими. Вони ніби вигиналися, проходячи поворотами жолоба, їхня поверхня блищала сріблом під променями зимового сонця, а колода, викручуючись з боку на бік, злітаючи донизу прямою трасою, нагадувала екзотичну зміюку. У самому низу, де жолоб закінчувався, вже була купа з декількох сотень колод. Це, однак, не означало, що жолоб закупорювався. Нові колоди, що надходили, граціозно й легко проковзували над цією купою і зупинялися вже трошки далі.
***
Одна з найпривабливіших дерев’яних церков зі шпилем стоїть у селі неподалік від Хуста в східному напрямку. Ми виїхали до цього села одного дня пізно по обіді з молодим американцем, який прибув зовсім недавно. Висока вежа із західної сторони, з одним високим шпилем та чотирма малими, що увінчували її, здавалася вищою та привабливішою у своїй легкості від будь-яких інших із тих, що ми бачили. Ми уважно оглянули цю церкву, але коли підійшов священик, то нам довелося почати все від самого початку.
«Ви говорите латинською мовою?»—таким було перше запитання священика. Ніхто з нас не володів латиною, тож всю розмову нам довелося вести через Ч.
Церква була цікавою з багатьох оглядів. Як нам сказали, вона була побудована в 1706 році взамін старої, також дерев’яної, однак майже всі внутрішні деталі,— включно із повним, до того ж надзвичайної краси, набором фресок на полотні, що покривали весь простір стін і стелі,—були перенесені до нової церкви. Роздивитися їх зараз було дуже важко, та й інтер’єр церкви мав виразно архаїчний вигляд, спричинений, на мою думку, потемнілим деревом та його масивністю, а також щільним нагромадженням великої кількості деталей.
Західні двері були обрамлені декоративною різьбою з розкішним узором основним мотивом якого є виноградне листя. Нічого подібного в горах досі ми не бачили. Як і в словацьких горах цей орнамент був гарним, але його краса має в собі щось від грубого східного варварства. Лише на рівнинах, де природа є м’якшою і пишнішою, можна знайти оце багатство дизайну та філігранність різьби, що свідчать про кращі умови життя. На вівтарі дві жінки розкладали тарелі. На одному було трошки борошна та три яйця, на другому — висушена квасоля; все принесене мало бути освячене.
При виході із церкви ми почули, як дзвонять дзвони, ці звуки долинали крізь туман із сусіднього села, а навколо нас чулося, як весело капає сніг, що почав танути.
До нас підійшли маленькі дівчинка з хлопчиком.
«Дайте їй двадцять геллерів»,—попросив малий.
«Ні, не треба мені ніяких грошей»,— із запалом квапливо сказала дівчинка. Але побачивши, що я тримав у руці п’ятдесят геллерів, вона подивилася на них, як кіт на сало, взяла їх і побігла сільською вулицею геть, аби поділитися радістю зі своєю мамою, подружками та з будь-ким ще, хто був у цей час на вулиці. Я помітив, що на зовнішніх стінах є і православний, і католицький хрести. Ця церква,— пояснив священик,—є однією з тих, що була в руках православних від 1920 до 1925 року. Потім, після празького указу її повернули греко-католикам.
Ми розійшлися зі священиком, коли сіли в машину, а тоді вирішили об’їхати село, і завітати до конкурентів — православної церкви. Коли під’їхали під церкву, до нас ззаду підбіг священик, з яким я їхав зі Сваляви. Він був переповнений радістю від зустрічі з нами й відразу повів до своєї церкви — нової напівзавершеної цегляної базиліки, що мала в плані грецький хрест. Її збудували взамін на ту, яку повернули греко-католикам. Священик розповів нам, що парафіяни, яких налічується близько тисячі двохсот осіб, будували цю церкву власним коштом.
На цю годину вже майже стемніло. Нас провели в дім священика.—невелику хату з двох кімнат при дорозі, де ми посідали довкола печі відкритого типу, на якій нам підсмажили яєчню. Священик виявився життєрадісною людиною з веселими очима та вродливим обличчям, який нічого так не хотів, як відсвіжити свою англійську мову, яку він вивчив, коли служив в православних церквах Нью-Йорка років десь із сімнадцять тому. Він мав твердо сформовані погляди на культуру та політику. Населення Карпатської України,— сказав він,— є однією з багатьох гілок російської раси, й розмовляє воно діалектом російської мови. Цих людей повністю задовольняє життя із чехами, а цікавляться вони Росією,— принаймні зараз,— лише з погляду культури. Тісний союз із Росією — це лише примарна та загальна ідея, яка ні в якому разі не може бути й не буде втілена в життя, доки в Росії існує теперішній режим.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
