Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.13

Після закінчення війни в Європі військові фронти Червоної армії були реорганізовані у військові округи. 4-й Український фронт 9 липня 1945 року був реорганізований в Прикарпатський військовий округ (ПрикВО), штаб якого розміщувався у Львові. Генерал армії Л. Мехліс став членом Військової ради цього округу, а гість 1-го з’їзду делегатів Народних комітетів Л. Брежнєв став начальником Політичного управління ПрикВО.

Територія ПрикВО охоплювала Вінницьку, Чернівецьку, Івано-Франківську та Львівську області. Не чекаючи на ратифікацію Договору «Про Закарпатську Україну», територія суверенної республіки Закарпатська Україна також була включена в ПрикВО. Тому що дислокувані в період війни на території суверенної Закарпатської України підрозділи Червоної армії були поповнені військовими частинами ПрикВО, які повернулися з фронту.

У місті Ужгороді, з населенням 35 тис. чоловік,  розташувався штаб армійського механізованого корпусу, а також його танковий, механізований, залізничний полки і різні батальйони обслуговування.

У місті Мукачево, з населенням в 26 тис. чоловік, розташувалися стрілецька і авіаційна дивізії, загін прикордонників і батальйони обслуговування.

У місті Берегово зупинився механізований полк, в місті Виноградів – саперний полк, в селищі Перечин – артилерійський полк,  в селищі  Волове  – гірськострілецький полк, в селищі Великий Березний – батальйон і застава прикордонників. І так у всіх окружних центрах Закарпатської України, ще не входила до складу Радянського Союзу.

Отже, командування ПрикВО і його Політичне управління безпосередньо під керівництвом Л. Мехліса і Л .Брежнєва продовжило встановлювати в Закарпатській Україні радянські порядки і завершувати процес приєднання її до Радянської України. Паралельно продовжилася українізація учнів русинської національності. У всіх школах з русинською мовою навчання було введено викладання українською або російською мовою.

Оскільки вчителі колишніх русинських шкіл не знали ні російської, ні української мов, то їм слід було їх вивчити.

10 липня 1945 року в газеті ЦК КПЗУ «Закарпатська Україна» був опублікований заклик до всіх вчителів русинських шкіл – записуватися на курси з вивчення української або російської мов.

Щоб учні скоріше забули русинську мову і минуле своїх предків, все книги зі шкіл і бібліотек, в тому числі з бібліотек просвітницьких громадських організацій, які були видані не російською чи українською мовами, частково вивезли до Москви, Ленінграда і Києва. Оскільки таких книг було багато, то їх відправляли як макулатуру на Рахівської картонну фабрику для переробки в картон. Ось і вийшло так, як було задумано Сталіним, творцем єдиної нації «радянський народ»: молоде покоління русинів позбулося можливості вивчати історію, літературу і духовне минуле своїх предків, поступово асимілюючись в українців.

Першими масово і організовано відреагували на радянський волюнтаризм бійці 1-го Чехословацького армійського корпусу з числа громадян Підкарпатської Русі. Вони відмовилися повернутися на свою Батьківщину, що стала для них чужою, і запросили свої сім’ї до себе в Чехословаччину. Делеговані в органи міліції Закарпатської України фахівці з України всіляко перешкоджали цьому.

Проте 26 червня 1945 року був прийнятий Статут Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Пункт 6 статті 2 Статуту ООН викладено так: «Не може бути вільна людина, народу якого відмовляють у праві на свободу визначення своєї долі».

Він був написаний з метою надання громадянам права на об’єднання сімей, члени яких після війни опинилися в різних державах. Тому Радянський Союз Постановою № 61 від 24 серпня 1945 року дозволив виїзд до Чехословаччини членам сімей воїнів 1-го Чехословацького армійського корпусу, отримавши натомість від Чехословаччини згоду, що вона буде приймати громадян, яким відмовлено в наданні громадянства Закарпатської України.

Ніхто не міг передбачити, що ця Постанова направлено проти тих громадян Закарпатської України, які проживають в містах і окружних центрах в своїх особняках або шикарних квартирах. Саме їм відмовляли в наданні громадянства Закарпатської України, а заодно вимагали покинути Закарпатську Україну в лічені дні. Як тільки позбавлені громадянства своєї країни з валізами в руках залишали будинок або квартиру, туди вселялися радники, консультанти і фахівці, які прибули з Радянської України. Вони і ставали господарями не тільки будинків і квартир, але і залишеного в них майна. Особливо після того, як суверенна Закарпатська Україна стала Закарпатською областю України.

Проте, правом возз’єднання сімей скористалося 33106 громадян Закарпатської України, які виїхали до Чехословаччини.

Після розвалу в 1991 році Радянського Союзу 5171 громадян Чехії та Словаччини звернулися до вищих органів влади з заявами допомогти їм в отриманні від України компенсації за залишене в Закарпатській області нерухоме майно.

Дружня Чехословаччина дозволила залізничним військам Червоної армії і після війни користуватися своєю залізницею з Ужгорода до залізничного вузла і самим вузлом Чоп, які були прокладені на чехословацькій стороні уздовж утвореного державного кордону Чехословаччини і Закарпатської України. Оскільки цей відрізок залізниці і залізничний вузол мали для Радянського Союзу стратегічне значення, то в Кремлі вирішили силовим методом заволодіти не тільки залізницею і станцією Чоп, а й автомобільною дорогою Ужгород – Чоп, яка проходила вздовж залізниці по території Словаччини.

У ніч на 8 вересня 1945 року бійці залізничних військ Червоної армії видворили з залізничного вузла Чоп залізничників Чехословаччини. Вранці того ж дня вони розігнали органи місцевого самоврядування в селі Чоп і окупували його. Потім в Чопі було проведено мітинг, на якому «обрали» новий орган влади – Чопскій Народний комітет Ужгородської окружного комітету Закарпатської України. Так залізнична станція і селище Чоп 8 вересня 1945 року виявилися в складі Закарпатської України. В цей же день наказом Міністерства зовнішньої торгівлі Радянського Союзу в Чопі була створена Чопська прикордонна митниця Радянського Союзу в чужій країні.

Залізнична колія і автомобільна дорога Ужгород – Чоп проходили через ряд населених пунктів Чехословаччини: Ашвані, Батва, Галоч, Комарівці, Лекаровце, Малі Ратівці, Малі Селменці, Паладь, Сюрте, Шоломоново, Тийглаш і Великі Ратівці. Тому в Москві було прийнято рішення ввести в ці населені пункти підрозділи Червоної армії і оголосити їх жителям, що згадані населені пункти приєднані до Закарпатської України.

Таким чином, разом із залізною та автомобільної дорогами Ужгород – Чоп Радянський Союз уже в мирний час захопив частину території Чехословаччини з рядом її населених пунктів.

Потім на мітингах в захоплених населених пунктах були «обрані» сільські Народні комітети Ужгородського окружного Народного комітету Закарпатської України. Через цю післявоєнну загарбницьку акцію Радянського Союзу, Чехословаччина тільки 8 травня 1946 року підписала з Радянським Союзом протокол до договору «Про Закарпатську Україну» з описом спільного державного кордону ЧСР і СРСР.

Для зміцнення позицій Радянської України в Закарпатську область масово направлялися на постійне проживання демобілізовані бійці Червоної армії, які поверталися з Європи. Охочих виявилося багато тому, що їхні будинки або квартири в ході війни були зруйновані. Нагадаємо, що тільки в місті Мукачево більше 20% житлофонду виявилися «безхазяйними». Ось як про це оприбуткування «безхазяйного» житла засвідчив в інтерв’ю газеті «Карпатська Україна» (23.09.1993 р) учасник цих подій Ю. Млавець, який в той час був першим секретарем Мукачівської міської організації комуністичної партії Закарпатської України: «Закінчилася війна. Мукачево заполонили радянські війська, які поверталися із західних країн. Дивізія за дивізією. Тут їх розформовували і відправляли додому. (Бо залізничну колію тільки від станції Мукачево в сторону Львова незаконно полонені закарпатці встигли розширити до радянського стандарту – авт.). Але не всім хотілося повертатися в рідні краї. Багато залишалися в місті Мукачево та Мукачівському окрузі, вимагали квартир і роботи. Політичні працівники приглядали собі партійну роботу. Деякі ставали секретарями або інструкторами міських або районних комуністичних організацій, інші влаштовувалися на заводах і фабриках секретарями комуністичних організацій. Де комуністичних організацій не було, їх негайно організовували. А була якась приватна майстерня – створювали з неї артіль, а в ній, само собою – посаду голови артілі і секретаря комуністичної організації. Не всім вистачило квартир в місті Мукачево, і такі самовільно вселялися в будиночки на приватних виноградних ділянках, що оточували Мукачево, а потім штурмували міський виконавчий комітет і комітет комуністичної партії, вимагаючи квартиру і роботу. Ті, що осіли в Мукачево, запрошували сюди родичів, друзів, знайомих. Прижившись, ці теж вимагали житла і роботи».

Словами Ю. Млавця говоримо також про те, яким способом форсувався процес радянізації Закарпатської області і бурхливе зростання лав комуністичної партії, як здійснювалася розстановка керівних кадрів: «Політика Центрального комітету комуністичної партії України була підступною (…).  Кадрами з Радянської України Закарпатті поповнювалося з кожним роком більше, а місцевих кадрів на відповідальних посадах залишалося все менше. У Хусті першим серетарём окружного комітету компартії був «східняк» Смирнов, а другим – місцевий М. Мацканюк, випускник Харківського комуністичного університету. Смирнов жорстоко ненавидів місцеві кадри, а Мацканюк їх захищав. Дійшло до того, що секретарі в кабінеті в бійці застосували стільці. Обласний комітет компартії став на бік Смирнова, а Мацканюка перевели директором автопарку», – сказав в цьому ж інтерв’ю Ю.Млавець.

Щоб знати про те, що собою являє населення Закарпатської України, і своєчасно виявити серед нього «ворогів народу», ще до приєднання, в жовтні 1945 року, за вказівкою з Києва в Закарпатській Україні був проведений перепис населення. Щоб цим підтвердити українство її титульної нації. У містах вона була проведена швидше, ніж в сільських округах, до того ж розташованих в Карпатах. Жителів цих регіонів, тобто які проживають у гірських річок і між вершинами Карпат, закарпатці називають верховинцями, тобто горцями. Першими були повідомлені до Києва результати перепису в місті Мукачево, що з 25.603 його жителів 508 записалися українцями за національністю. Це викликало невдоволення в Києві, і тому результати перепису в Ужгороді вже представили так, що з 35.178 його жителів 4.625 назвали себе українцями за національністю. Хоча ця цифра про українців була явно завищена, але і вона викликала гнів у Києві. Тому про результати перепису в Ужгородському окрузі було в Київ повідомлено, що з шістьдесят одна тисячі сімсот сорок вісім його мешканців нібито 36044, що більше половини, назвали себе українцями за національністю.

Переконавшись, що цієї переписом не можна довести того, що русини усвідомлюють себе українцями за національністю, з Києва надійшла вказівка ​​припинити не доведену до кінця перепис населення Закарпатської України. Тому до Києва було повідомлено тільки про приблизний кількості населення в Закарпатській Україні з застереженням, що українці становлять в ній більшість.

Комуністи Радянського Союзу, які  осіли в Закарпатській Україні, не бажали миритися з тим, що не вони, як члени ВКП(б), а члени комуністичної партії Закарпатської України «правлять балом». Відряджені в Закарпатську Україну фахівці, радники і консультанти закидали Москву листами про те, що комуністична партія Закарпатської України «сильно засмічена чужими елементами – вихідцями з ворожих партій, торговцями і навіть служителями релігійних культів». У цих листах вони просили Сталіна підпорядкувати комуністичну партію Закарпатської України Центральному комітету Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) Радянського Союзу. Щоб укомплектувати ЦК компартії Закарпатської України і її органи на місцях перевіреними і відданими кадрами, ЦК ВКП (б) України 30 жовтня 1945 року прийняв постанову про створення в Ужгороді, столиці суверенної Закарпатської України, школи з підготовки партійних кадрів з місцевих комуністів.

Однак в Москві порахували це недостатнім і ЦК ВКП (б) Радянського Союзу 15 грудня 1945 року прийняв рішення про перетворення комуністичної партії суверенної Закарпатської України в Закарпатську обласну організацію Всеросійської комуністичної партії більшовиків [ВКП(б)]. Заодно ЦК ВКП(б) затвердив склад Закарпатського обласного комітету ВКП (б), в основному з «східняків» – Г. Пінчук, М. Куц, Д. Бондаренко та інші.

Слід зазначити, що ОУН і її УПА після війни продовжили непримиренну і кровопролитну війну з польським населенням лише на споконвічних землях України. У цій боротьбі чимало діставалося євреям і лемко-русинам через їх нейтралітет в цьому протистоянні. У той же час ОУН і її УПА не вели такий війни з русинами і євреями на території Підкарпатської Русі – Закарпатської області, оскільки не вважали ці землі українськими.

Щоб припинити українсько-польську національну війну, в Москві прийняли рішення про переселення українців з Польщі – в Україну, а поляків з України – в Польщу. Попутно переселяли в Україну і лемко-русинів Польщі, а євреїв, які проживали в Галичині, переселити в Польщу. Переселення лемко-русинів в Україні було ініціативою Польщі по раніше згаданій причині.

Нагадаємо, 1 березня 1945 генерал М. Селивановський створив з активних лемко-русинів Тимчасовий комітет по приєднанню польської Лемківщини до Закарпатської України. Цей Тимчасовий комітет прийняв рішення про це приєднання і затвердив відповідне звернення до Сталіна. Щоб у Сталіна не було підстав коли-небудь задовольнити це прохання лемко-русинів, уряд Польщі вирішив виселити лемко-русинів з Польщі в Україну.

9 вересня 1944 року Україна підписала з Польщею договір про евакуацію громадян української, російської та русинської національностей  Польщі в Україну. Однак русини Лемківщини заявили, що  східні хорвати, які є їхніми предками, споконвіку жили на території Лемківщини. Тому лемко-русини не бажають переселятися на національну територію українців.

В результаті комуністичний уряд Польщі розробив спеціальний план «Вісла» по переселенню русинів Лемківщини в північно-західну частину Польщі, тобто Пруссію, що дісталася Польщі від Німеччини за підсумками 1-ої світової війни.

Петро Годьмаш

Початок читайте за посиланням:

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч. 1

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.2

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.3

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.4

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.5

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.6

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.7

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.8

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.9

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.10

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.11

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.12

Постскриптуп.  Ми закінчили серію публікацій під загальною назвою “Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР” написана адвокатом, краєзнавцем Петром Годьмашом