Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.4

На Кримської конференції,  яка відбулася в лютому 1945 року, глави великих держав, Англії, США і СРСР, прийняли рішення про створення Організації Об’єднаних Націй і затвердили проект її Статуту. Це для Радянського Союзу стало серйозною перешкодою в здійсненні планів нарощування своєї території за рахунок країн Центральної Європи. У тому числі за рахунок території, що історично склалася національною територією русинів Підкарпатської Русі в складі суверенної і дружньої Чехословаччини.

Проект Статуту ООН узаконював пропозицію колишнього президента США Вільсона про рівність великих і малих націй.

Стаття 6 проекту Статуту ООН узаконювала право націй, що мають свою національну територію, на самовизначення і розглядала історично сформовану національну територію невід’ємною ознакою терміну «нація».

Таким чином, як і передбачено Сен-Жерменським мирним договором, за русинської нацією зберігалося право утворити на своїй національній території, яка історично склалася,  автономну або суверенну державу. Сталін вирішив скористатися статтею 6 Статуту ООН в своїх планах щодо приєднання Підкарпатської Русі – Карпатської України до Радянської України шляхом «волевиявлення» її громадян. При активній допомозі з боку Радянської України, це «волевиявлення» належало організувати місцевим комуністам на чолі з І. Туряницею.

Бригадний генерал чехословацької армії А.Гасал-Ніжборский, який на звільненій території Чехословаччини був головнокомандувачем чехословацьких військ, вів щоденник. У ньому він записував і дії командування 4-го Українського фронту, які перешкодали адміністрації уряду Чехословаччини відновлювати влада на звільненій території Чехословаччини.

Так, 5 листопада 1944 року він написав, що військовий комендант 4-го Українського фронту в Хустському окрузі майор Круцьких зажадав від Ф. Немеца передавати йому на цензуру матеріали, підготовлені до публікації.  9 листопада А. Гасал-Ніжборский записав: «На всій території Підкарпатської Русі віддано розпорядження про набір добровольців в радянську армію, що викликає хаос і перешкоджає діяльності чехословацьких органів». У тому числі по мобілізації громадян Чехословаччини в чехословацьку армію. Тому Е. Бенеш розпорядився, щоб генерал Л.Свобода поїхав в Підкарпатську Русь і спільно з Ф. Немецем провів переговори з командуванням 4-го Українського фронту. Ці переговори відбулися 12 листопада 1944 року.

Гасав-Ніжборский в щоденнику про це записав, що генерал І. Петров просив дозволити мобілізацію до Червоної армії громадян Підкарпатської Русі. Гасав-Ніжборский відповів, що ні він, ні Ф. Немец, «не можуть дати своєї згоди на мобілізацію до лав радянської армії» громадян Чехословаччини. Конституція Чехословаччини надає таке право лише Президенту і то тільки по відношенню до кожного окремо взятого громадянина Чехословаччини. Розчарувавшись цими переговорами, Гасан-Ніжборский далі в щоденнику 12 листопада написав: «Немає ніякого порядку. Скрізь грабують, на місцеву міліцію сподіватися не можна, так як вона сама бере участь в грабунках».

Гасав-Ніжборский в щоденнику про це записав, що генерал І. Петров просив дозволити мобілізацію до Червоної армії громадян Підкарпатської Русі. Гасав-Ніжборский відповів, що ні він, ні Ф. Немец, «не можуть дати своєї згоди на мобілізацію до лав радянської армії» громадян Чехословаччини. Конституція Чехословаччини надає таке право лише Президенту і то тільки по відношенню до кожного окремо взятого громадянина Чехословаччини. Розчарувавшись цими переговорами, Гасан-Ніжборский далі в щоденнику 12 листопада написав: «Немає ніякого порядку. Скрізь грабують, на місцеву міліцію сподіватися не можна, так як вона сама бере участь в грабунках».

У розташування навчального полку 1-го Чехословацького армійського корпусу, який дислокувався в місті Севлюші (нині – Виноградів), 15 листопада 1944 року прийшли офіцери Червоної армії забирати воїнів цього чехословацького полку в якості «добровольців» в Червону армію. В результаті між командиром чехословацького навчального полку полковником К. Стржелкою і прибулими в розташування цього полку офіцерами Червоної армії виник конфлікт, який закінчився в такий спосіб: всі воїни чехословацького навчального полку з числа громадян Підкарпатської Русі були відправлені на передову 4-го Українського фронту в якості «добровольців», а решта, в тому числі і полковник К.Стржелка, були видворені в розпорядження штабу 1-го Чехословацького армійського корпусу.

У газеті ЦК КПЗУ «Закарпатської Правди» про цей інцидент повідомлялося, що чехословацькі офіцери нібито виступили проти воїнів Червоної армії зі зброєю в руках, а тому їх видворили із Закарпатської України до Словаччини.

У зв’язку з цими подіями генерал Г. Пнка, представник чехословацької військової місії в СРСР, 18 листопада 1944 року шифротелеграмою відправив в Лондон доповідну Міністру закордонних справ Чехословаччини Я. Масарику і Міністру національної оборони С. Інгре. У ній було сказано, що З. Фірлінгер, чехословацький посол в Москві, в зв’язку з мобілізацією «добровольців» з числа підкарпатських русинів, не подав жодної ноти радянського уряду. У зв’язку з цим Е. Бенеш відвідав посла Радянського Союзу в Лондоні В. Лебедєва і зробив заяву про невдоволення діями командування 4-го Українського фронту, яке перешкоджає мобілізації в Підкарпатської Русі громадян Чехословаччини в чехословацьку армію, а також про незаконні набори «добровольців» з числа громадян Чехословаччини в Червону армію.

На вимогу міністра закордонних справ СРСР В. Молотова, посол СРСР в Англії В. Лебедєв 14 листопада просив Е. Бенеша відмовитися від своєї заяви. Натякнув на те, що Словаччина без допомоги Радянського Союзу не возз’єднається з Чехією. Тому Е. Бенеш вже 23 листопада 1944 року в директиві пропонував послу З. Фірлінгеру натякнути уряду Радянського Союзу про те, що уряд Чехословаччини міг би примиритися з мобілізацією в Підкарпатській Русі «добровольців» за умови, що подібного не буде відбуватися в Словаччині з русинами Пряшівської Русі.

Процес приєднання Підкарпатської Русі – Карпатської України до Радянської України набирав обертів.

За день-два до наміченого на 26 листопада 1944 року Першого з’їзду делегатів Народних комітетів Політуправління 4-го Українського фронту почало звозити в місто Мукачево відібраних ним же делегатів з’їзду.

Виконуючи постанову Військової Ради 4-го Українського фронту від 13 листопада 1944 року № 0036, за день-два до початку цього з’їзду тилові війська НКВД активізували вилов чоловічого населення Підкарпатської Русі – Карпатської України. Практично одночасно з одними і тими же дорогами, під охороною військ НКВС СРСР, йшли пішим порядком або їхали громадяни Підкарпатської Русі: одні – в спішно створені під відкритим небом збірні пункти для військовополонених, а інші – в святково прибраний і освітлений кінотеатр міста Мукачева для голосування за написаний в Москві Маніфест про приєднання Підкарпатської Русі – Карпатської України до Радянської України.

Конвоювання безвинних громадян на збірні пункти для військовополонених (далі – ЗПВ) було навмисним психологічним тиском на делегатів з’їзду Народних комітетів: якщо вони не проголосують за запропонований ним Маніфест, то вони також будуть відправлені з святкового залу на ЗПВ. Про це було написано і в Маніфесті: «Або возз’єднання з Радянською Україною (…) або приниження, безправ’я і поступове вимирання народу Закарпатської України».

Вчений історик Іван Поп, головний редактор (1988 – 1992 рр.) журналу «Советское славяноведение», який видавався в Москві, знайшов в архіві ЦК КПРС перший екземпляр Маніфесту, видрукуваний на друкарській машинці російською мовою. У цьому  тексті є правки з почерком Лева Мехліса. Потім свої позитивні резолюції на цьому ж оригіналі Маніфесту поставили В. Молотов і Г. Димитров.

З’їзд відкрив голова Мукачівського міського Народного комітету М. Драгула, він же директор Мукачівської русинської гімназії. Згідно сценарію, який був  написаний в Політуправлінні 4-го Українського фронту, спочатку з’їзду делегатів Народних комітетів належало проголосувати за узгоджений зі Сталіним склад парламенту суверенної республіки під назвою Закарпатська Україна, а потім – за Маніфест.

Всього на з’їзд зібрали 663 делегата. З них 258 були селянами, а 178 – робітниками. Кількість делегатів від округів визначалося в залежності від того, наскільки вони були благонадійні до Радянського Союзу. Так, від Мукачівського округу їх було 128, Іршавського – 86, Севлюшське – 80 делегатів, а від Великоберезнянського, Воловського та Перечинського округів було тільки від 6 до 11 делегатів.

У числі делегатів з’їзду було багато одягнених під партизан штатних працівників партійно-радянських органів Радянської України. У їх числі Михайло Калинів, Володимир Попов, Йосип Бакманов, Юрій Бойко, Олександр Леонов, В.Коровский. Делегатом з’їзду був Іван Одовінчук, який проживав в русинському місті Мараморош-Сігет сусідньої Румунії.

На з’їзді були присутні 116 гостей з числа командування Червоної армії і штабів партизанських загонів Радянської України. У їх числі були генерал-лейтенант М. Пронін, начальник Політичного управління 4-го Українського фронту; полковники С .Тюльпанов і Л. Брежнєв – начальники політичних управлінь відповідно 1-й і 18-й армій; полковник А. Тканко, майор І. Стендер і інші представники командування радянської армії і партизанських загонів. Гостями з’їзду були також дезертирири з 1-го Чехословацького армійського корпусу І. Ваш, В. Русин, П. Попович та інші. Делегатами або гостями з’їзду були функціонери підкарпаторусинського крайового комітету компартії Чехословаччини, що  повернулися з Радянського Союзу:  Н. Климпотюк, Д. Тарахонич та інші. Вони, як і «партизани», задовго до початку з’їзду і в день його проведення переконували делегатів в тому, що нібито Чехословаччина відмовляється від Підкарпатської Русі, а тому немає іншого вибору, як просити Радянський Союз про приєднання Підкарпатської Русі до Радянської України.

Делегат цього з’їзду В. Маркуш (нині – Маркусь, академік Національної Академії Наук України), зараз проживає в даний час в США, в своїй роботі «Приєднання Закарпатської України до Радянської України» написав, що деякі делегати ще до відкриття з’їзду «в дуже делікатній формі пропонували провести плебісцит, оскільки, говорили вони, 600 осіб не мають права вирішити долю держави. Дізнавшись про цю ініціативу, організатори з’їзду стали погрожувати в’язницею цим делегатам в тому випадку, якщо вони наважаться виступити з подібною пропозицією».

У згадуваній в попередньому розділі Доповідній генерал-лейтенанта М.Пронина написано, що Політуправлінням 4-го Українського фронту була «добре продумана робота з’їзду і навіть розміщення людей в залі. У кожній делегації перебували «партизани», які працювали з підготовки з’їзду, диригували – кому з делегатів виступати, і які забезпечували одноголосне голосування … Біля кожного делегата з’їзду, який міг голосувати або виступати проти возз’єднання, по обидва боки підсаджувалися «партизани» і делегати-ініціатори возз’єднання, і «Одноголосно» в виступах і голосуванні була забезпечено».

Коли головуючий на з’їзді Д. Тарахонич оголошував: «Хто за дану пропозицію?», «партизани» кричали: «Всі!». Це «Всі!» приймалося як одноголосне голосування, – сказано в Доповідній М. Проніна (далі – Доповідній).

Щоб спочатку «розкріпачити» незнайомих один одному делегатів з’їзду, а потім обдурити їх, делегатам було запропоновано проголосувати за головний в усі часи питання про землю.

Тому першим питанням на порядку денному з’їзду було обговорення та прийняття Постанови під назвою «Про наділення селян, робітників і службовців Закарпатської України землею і лісом». Не зупиняючись на типовій для тих часів преамбулі цієї Постанови, викладеній в стилі більшовицької пропаганди і словоблудства, відзначимо, що закінчувалося воно наступними словами: «З метою ліквідації земельного голоду і надання допомоги сільському і міському населенню землею і лісом, Перший З’їзд Народних Комітетів Закарпатської України постановляє:

1. Конфіскувати всі землі й маєтки, які належали угорським і німецьким поміщикам і ворогам народу, які втекли разом з німецько-угорськими загарбниками.
2. Народній Раді Закарпатської України розробити практичні заходи і передати безкоштовно через місцеві Народні Комітети конфісковані землі в особисту власність безземельних і малоземельних селян. Наділити також земельними ділянками під власні городи робітників і службовців міст, встановивши розміри цих ділянок.
3. Народній Раді Закарпатської України виділити безкоштовно в розпорядження міських і сільських Народних Комітетів лісові ділянки для забезпечення дровами повсякденних потреб населення і надання йому допомоги в будівельних матеріалах».

Зрозуміло, проти безкоштовного надання населенню землі і ліси ніхто з делегатів з’їзду не голосував. Однак правом безкоштовного надання землі та лісу наділялися Народні Комітети неіснуючої Закарпатської України. Тому з’їзду потрібно було  перейменувати Підкарпатську Русь – Карпатську Україну в Закарпатську Україну і обрати її Народну Раду, як парламенту. Тому другим питанням порядку денного з’їзду було обрання Народної Ради, яка була обрана вигуками «Всі!» По зачитаному делегатам списку, а не персонально.

В результаті в парламент Закарпатської України під назвою Народна Рада були обрані: Іван Ваш, Самуїл Вайс, Степан Борецький, Сара Борканюк, Георгій Івашко, Ілля Керечанин, Іван Керча, Іван Кополович, Петро Лінтур, Михайло Молдавчук, Гаврило Русин, Петро Сова, Дмитро Тарахонич, Василь Теслович, Іван Туряниця, Микола Цуперяк і Фома Чекан.

Третім питанням порядку денного цього з’їзду було голосування за написаний в Москві [в іноземному відділі ЦК ВКП (б)] Маніфест, який в Києві був переведений на українську мову. Його зачитав Дмитро Тарахонич. У преамбулі Маніфесту викладені перекручені факти історії Підкарпатської Русі. Наприклад: «За допомогою героїчної Червоної Армії скинуто німецько-угорське ярмо. Покладено край багатовіковому панування угорців і всіх чужинців на споконвічно українських землях Закарпатської України» та інше. Але земля Підкарпатської Русі – Закарпатской України ніколи не входила в Київську Русь і тому не може бути споконвічно українськими. Під словами «всіх чужинців» слід розуміти і чехів, які не панували, а допомагали русинам і на їх же прохання створили автономну республіку Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини. Вражає відверте словоблуддя в абзаці, що передує резолютивній частині Маніфесту: «Спираючись на непохитну волю всього народу, висловлену в петиції і постановах робітників, селян, інтелігенції і духовенства всіх міст і сіл Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, перший з’їзд Народних комітетів всієї Закарпатської України

Постановляє:

1. Возз’єднати Закарпатську Україну зі своєю Великої матір’ю Радянською Україною і вийти зі складу Чехословаччини.
2. Просити Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки включити Закарпатську Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
3. Обрати Народну Раду Закарпатської України, як єдину центральну владу, що діє з волі народу на території Закарпатської України.
4. Уповноважити і зобов’язати Народну Раду Закарпатської України виконати рішення з’їзду про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною».

Далі буде

Петро Годьмаш

Початок читайте за посиланням:

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч. 1

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.2

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.3