Є на Закарпатті сажотрус, якому при житті поставили пам’ятник (фото)
Про цього легендарного чоловіка я писав і раніше. Але нещодавно зустрів його знову, коли у галереї Ужгородського замку відбувалася виставка відомого фотомайстра Михайла Дороговича. У експозиції художніх портретів «Відомі та цікаві особистості Закарпаття» – і світлина коминаря Берталона Товта. Більш відомого, як Берті-бачі.
Як би там надворі не було і що б не було, але комини-димоходи треба чистити. Особливо тепер, коли велика частина господарів переходить з опалення домівок газом – на дрова та інше тверде паливо.
Тобто, попит на сажотрусів лише зростатиме. Тим паче, що у старовинних і новозведених будинках багатьох міст, селищ і сіл Закарпаття порядні ґазди стежать за цим. Адже нечищений димохід – причаєна небезпека виникнення, не дай Боже, — пожежі. Правда, в Ужгороді, до прикладу, аби навести лад у своєму комині, треба записуватися в чергу. І довго чекати. Мало справжніх майстрів-коминарів. А дещиця тих, що є, — завантажені неабияк. Особливо – у сезон осені-зими.
За словами Берті-бачі, молоді люди не дуже полюбляють копирсатися у сажі й ходити у вічному бруді. «Добра робота та, коли ти ходиш у білих рукавичках, — жартує пан Берталон. – Правда, такої мало… А ми носимо навіть робочий одяг чорний, як сажа!»
З цим чоловіком любо-мило говорити. Жартує, сам по собі простий, але добирає влучні слова, хоча розмовляє вдома по-угорськи. Навіть тембр голосу у нього такий, що вже ледь не інтонація сама промовляє: ось-ось почуєш новий жарт або якусь смішну історію.
Про себе каже, що народився у селі Косино Берегівського району. Жив там до 24-х років. Потім переїхав до Мукачева у 1975-му. Тесть Бейло Бейреш і за чеської влади, і за мадярської, і за радянської працював коминарем. «І мені сподобалося. Мабуть, насамперед ті історії й різні придибенції, про які розповідав тесть, — каже Берталон Берталонович. – Вісім років з 1973-го працювали разом. За той час я цілком достойно пройшов курс молодого коминаря, — посміхається. – І тієї науки вистачило на сорок один рік уже моєї самостійної роботи».
Коли йому виповнилося сімдесят літ, то поважний Берті-бачі вийшов на пенсію. «То було три роки тому, — продовжує майстер. – Уже не ті сили. Та й, як кажуть старі люди – набагато старіші, ніж я, — посміхається, – після сімдесяти уже ганьба працювати…»
Запитую про пам’ятник. Чи сподобався, чи не почуває себе якось ніяково, коли проходить повз нього, чи, може, монумент надає сили?
Відповідає, зітхнувши, що не сприймає цей факт, як щось надзвичайне. Так сталося, мовляв. «Уже дванадцять років минуло, як у центрі Мукачева встановили пам’ятник, але у мене крила не виросли, — знову щира, мов дитяча, посмішка звеселяє обличчя Берталона. – Якщо людям цікаво, то й мені приємно. Діти й онуки, мабуть, гордяться…»
Далі каже, що міська рада вирішила поставити монумент, а створив його народний художник України Іван Бровді. Відлили у Львові. Він став своєрідним символом міста. «Сажотрус виглядає щасливим і веселим, — майже, як у житті. От ще б молоді літа повернути!.. – посмішка враз змінюється задумою. – Але того не буде. Тому треба жити так, як має жити дідусь».
Берталон Берталонович мешкає у власному будинку. Дуже любить свій двір. Навіть знає, що він у довжину аж тридцять метрів, а в ширину – сім. Дім – трикімнатний. Є сарай. Кішки й собака. Поруч – крамниця. Радіє дітям і онукам. Дочка Моніка живе у його рідному селі Косино. Син Берталон разом з батьком — у Мукачеві.
Дід Берталон має двох онучок. Котіку й Кристінку. І мав би радіти життю. Але на душі дуже сумно й тривожно через війну…
На знімках: Берталон Товт – людина і пам’ятник:
