Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 14, ч.02
Продовження розділу 14
Одного вечора приблизно в таку саму пору я побачив з вікна готелю трохи сутулого молодика у верблюжому пальті з книжкою в руці (Джейн Остін). Я відразу впізнав у ньому англійця. Фактично це був перший—і єдиний—турист, що приїхав до Карпатської України. Коли я зустрівся з ним трохи згодом, то довідався, що його батько провадив фінансові переговори з чеським урядом у Празі; а сам він вирішив, повністю ігноруючи політичні перевороти (що характерно для більшості англійців за кордоном), ознайомитися зі Східною Європою. Його приїзд викликав досить великий переполох і метушню в Хусті, через що швейцар блискавкою метнувся до Білея, інспектора поліції. Англієць щойно приїхав просто з Будапешта і сказав, що. напевне, повертатиметься назад наступного дня; Хуст, як він признався, був «не зовсім тим, на що він розраховував». Пізніше ми повечеряли разом у «Словацькому домі», невеликому чеському ресторані. Ресторан був переповнений, тож нам довелося сісти за столик, який принесли спеціально для нас і поставили біля самого оркестру так, що ми ризикували, що замість їжі до рота потрапить смичок від скрипки. На думку цього гостя, все було «прекрасно». Я був надзвичайно вдячний йому; це була єдина людина, якій Хуст здавався так само цікавим, як і мені.
***
Поки всі з нетерпінням чекали на відкриття засідання сойму, яке весь час відкладалося, ми вирішили здійснити давно заплановану поїздку в західну частину Карпатської України. Виїхали ми вранці 6-го березня. Перший день виявився цілком невдалим, труднощі виникали одні за одними. Спочатку не заводилася машина. Потім вона раптом зупинилася на околиці Хуста і вже не хотіла їхати. Урешті-решт ми виїхали з Хуста на три години пізніше, ніж планували.
Дорога на Сваляву. якою ми поїхали, цього разу виявилася цікавою—принаймні про це свідчать мій щоденник. Раніше вона видавалася мені нудною,—очевидно тому, що я бачив її зсередини переповненого та смердючого автобуса. У Довгому ми мали досить часу, щоб оглянути руїни старого замку: чотири високі стіни з вежами на кожному куті, а всередині—великий газон із симпатичним одноповерховим будинком, прикрашеним маленькими пілястрами. Я також роздивився старовинного вигляду ліхтарі, які помітив та запам’ятав ще з першої нашої поїздки в січні; ці гасові ліхтарі були встановлені на самому верху високих, грубо тесаних дерев’яних стовпів.
У Сваляві ми пообідали у приміщенні «Сокола», а потім пішли трохи пофотографувати. Ч. вже зробив кілька знімків, що знайомили глядача з лісовим господарством Карпатської України, а тепер, для повного комплекту, йому треба було сфотографувати велику лісопилку. Але найбільша зі всіх проблем—куди гірша, ніж цього ранку, була ще попереду. Ми спустилися до високого мосту над залізничною колією, з якого відкривався чудовий вид на найбільшу лісопилку в цьому краї. Ч. не став фотографувати. Він сказав, що на його думку, тут поблизу можуть бути військові об’єкти; у будь-якому разі тут були військові. Роздратований цією польською повагою до влади я сказав, що буду фотографувати сам. Отже, я вибіг на міст і почав робити знімки. Потім ми ще сфотографували дерев’яну церкву яку я бачив ще раніше, та приміщення суду—гарний сучасний будинок на центральній вулиці.
Через півгодини, коли ми заправляли машину перед тим, як вирушити далі, Ч. відчув чиюсь руку на своєму рамені.
– Ви фотографували з моста,—запитав жандарм. І нас запровадили до жандармерії. Спочатку нам видавалося, що справи наші кепські, але коли я показав свій паспорт, все ніби стало на місце. Але тут з’ясувалося, що Ч. був не англійцем, а поляком.
«Якубовський! Гарне прізвище для англійця»,—зауважив офіцер.
«Але ж він не англієць,—відповів я настільки спокійно, наскільки лише міг.—Він поляк.»
Старший жандарм дуже розлютився, сказав, що справа тепер стає зрозумілою, і пішов розшукувати місцеве начальство. Вони витягли весь наш багаж і дуже ретельно все перевірили. Жандарми обмацували шви моїх штанів, стискали мою губку для миття, розгорнули пакет Ч. з газети, причому робили це так обережно, ніби могли знайти в ньому бомбу,— а не півгорщика повидла!—і також повідкривали всі конверти з нашими листами. Потім зайшов ще один чоловік та з лукавим виглядом показав декілька фотографій з тілами вбитих польських терористів, сильно понівечених вибухами гранат, —очевидно для того, аби побачити, чи Ч. не викаже ознак знайомства з ними. Ще один чоловік доповів, що ми фотографували також будинок суду і що це серйозне свідчення проти нас. Урешті-решт я вмовив старшого офіцера зателефонувати Рісдорферам, в яких я ночував, і пані Рісдорфер люб’язно підтвердила, що я. наскільки їй відомо, не є пройдисвітом, хоча й міг би бути таким.
Нарешті нас відпустили, причому втратили ми лише одну плівку. Але це коштувало нам двох з половиною годин дорогоцінного часу, тож коли ми доїхали до Перечина на словацькому кордоні, де ми мали переночувати, було вже пізно й темно. В одному місці дорога йшла вгору настільки стрімко, що машина заледве не зупинилася, а по другий бік гори був такий різкий спуск і такі круті повороти, що ми мало не з’їхали в урвище. Після цього ми вже весь час безпечно їхали долиною.
Перечин, що на карті був позначений як велике місто, насправді виявився убогою місциною; велике село, що колись, можливо, стане невеликим містечком. Центром його був хімічний завод. Центральна вулиця—довга і кривуляста, навколо площі стояли кілька сучасних двоповерхових будинків. При заводському ресторані були кімнати, у яких можна було переночувати, але, як виявилося, вони були зайняті солдатами. Так само не було місця і в брудному єврейському заїжджому дворі. Кінець кінцем ми вирішили знайти професора Панькевича—видатного фахівця з питань слов’янської культури, до якого я мав листа.
Сильно сніжило, а розпитування по крамницях, стукання в зашторені вікна та борсання в глибокій грязюці забрало в нас цілу годину, поки ми не знайшли його дім. Нам незмінно радили шукати жовту віллу під червоним дахом, а за таким описом було важко знайти щось у сніжний вечірок.
Нарешті я зустрівся з професором. Він сидів у маленькій кімнаті, де була зібрана велика колекція доброго сучасного українського малярства, здебільшого—імпресіоністські пейзажі. Була восьма тридцять. Професор повідомив, що зараз більшість перечинців вже. без сумніву, сплять, оскільки «була вже пізня ніч», але його колега, вчителька, може дати нам нічліг.
Учителька, приємна маленька жіночка в жалобному одязі з приводу смерті її батька, виявила характерну для Східної Європи надзвичайну гостинність, що завжди дивує, і виділила для нас вітальню своєї двокімнатної квартири. А поки ми безуспішно шукали в Перечині, який вже весь спав, місце, де можна було би щось перекусити,—і якого ми так і не знайшли,—вона підготувала нам і ліжка, і вечерю.
Тільки-но ми зібралися йти спати, як по радіо повідомили про важливі зміни в українському кабінеті міністрів. Невгамовного та античеськи налаштованого Ревая було замінено більш поміркованим і старшим від нього Клочураком, якого я зустрічав у Рісдорферів; а генералові Прхалі були підпорядковані міністерства внутрішніх справ, фінансів та зв’язку.
Українці були у відчаї.
«Ми вже маємо досить тих чехів, аж отак,—сказала вчителька, показуючи на свою шию. Якийсь час вона нарікала і плакала, а потім раптово зірвалася з місця і вигукнула:—Але стривайте, нехай лиш Ревай повернеться з Берліна, тоді все стане на своє місце. він не буде терпіти всього цього!»
Чоловік потягнув її спати, а ми задумалися, чи не слід нам повернутися до Хуста. Вирішили, однак, продовжити нашу поїздку, але скоротити її максимально.
Уже близько дев’ятої години наступного ранку я був свіжий як огірочок, але для Перечина це вже не був ранній час. Чоловік учительки щодня прокидався о п’ятій годині вдосвіта через те, що лише так міг вчасно потрапити до банку, що у Великому Березному—містечку кілометрів за п’ятдесят вгору долиною, де він працював. Після обіду учителька спитала, чи ми не підвеземо її туди, оскільки Березний був нашою наступною зупинкою. Вона помолилася перед тим, як сісти в машину, і далі протягом усієї поїздки безперестанку молилася та хрестилася.
Великий Березний був набагато більшим, ніж Перечин; краще забудованим, з великими будинками офіційних установ навколо невеликої площі, обсадженої деревами та оточеної цілою колонією вілл, в яких жили службовці. Тут були і водогін, і каналізація,—розкіш, якої не було навіть у Хусті. Великий Березний, очевидно, завдячував своїм значенням тим, що був розташований у місцевості, відкритій із заходу, тобто, зі словацької сторони, звідкіля люди приїжджають торгувати та вести інші справи, а Перечин лежав затиснутий з обох боків горами.
Учителька завела нас до банку, в якому працював її чоловік, і там же я познайомився з її братом та адвокатом, якого було запрошено як краєзнавця та людину, обізнану з місцевим фольклором. Ч., який завжди не надто впевнено почувався у присутності українців, вийшов на пошуки готелю.
Адвокат, який агітував селян виготовляти вишиті вироби для продажу їх туристам влітку, мав розкішну колекцію з кількохсот візерунків селянської вишивки. Мабуть, найгарніші з них, походили з Ужка—села на самому кордоні з Польщею, яке ми мали намір відвідати наступного дня: у цих вишивках наявні були квіткові мотиви, але найхарактернішими були узори у вигляді зірки, або, як її ще називають, стилізованої троянди. Урешті-решт адвоката таки умовили поїхати до Ужка зі мною. Це, як видавалося, був прекрасний план, але, подібно до багато чого іншого в Карпатській Україні, він був приречений на провал через національні заздрощі та антипатії. В останню мить адвокат знову запитав мене, що б я хотів побачити найбільше.
«Я міг би показати вам багато чого,—сказав він,—наприклад, те, що було зроблено за останніх двадцять років».
«Мене не дуже цікавить те, що тут зробили чехи,—відповів я,—мене більше цікавить теперішній час та майбутнє».
Я збирався ще додати, що, подорожуючи цим краєм, бачив багато прикладів чеського будівництва, які були настільки прекрасними й численними, що просто вражали уяву. Але я ще не встиг вимовити цього, як він перервав мене, зауваживши, що чехи ніколи не намагалися здійснювати тут «денаціоналізацію». Тоді це видалося досить недоречним зауваженням, але тут всі почали прощатися, і я не звернув на це уваги. Однак пізніше увечері, коли всі ми зустрілися в чеському ресторані, в якому домовилися повечеряти, адвокат просто повідомив, що не може їхати в Ужок, а потім сів за окремий стіл і більше не розмовляв зі мною. Уже потім я довідався, що він був чехом! Усе це трапилося через моє випадкове зауваження, зроблене вдень. Це був малий, але дуже типовий приклад національних антипатій, що обтяжували життя та відносини в Карпатській Україні.
Одним із найкращих місць у Великому Березному був чеський ресторан. Страви були смачні й подавалися насправді знаменито, достойно уваги справжніх поціновувачів. До свинячої домашньої шинки подавалося п’ять невеликих тарілок: картопляне пюре; сочевичне пюре, посилане маленькими шматочками смаженої шинки; квашена капуста, що не була занадто кислою; квашені огірки та узвар з чорносливу. Все це коштувало десять пенсів. Хазяїн мав кругле смагляве обличчя зі зламаним носом та вигляд бульдога. Відімкнувши та розчинивши навстіж двері вбиральні на дворі та широким жестом руки пропонуючи нам скористатися нею, він задер носа догори та вимовив: «Ось ми і в Карпатській Україні; і це єдина з усіх незручностей». Задня частина сидіння, як завжди, була найбільше забрудненою, оскільки переважно місцеві люди не призвичаєні тут до традиційних туалетів, і коли їм треба скористатися ним, вони присідають навпочіпки, видираючись із ногами на сидіння, як присідають у себе вдома на землі.
Хазяїн, як ми довідалися, жодного стосунку до Карпатської України не мав, але належав до тієї дивовижної суміші національностей, що у нас в Англії є цілковито невідомими. Батько його походив з Богемії, а мати була німкенею. Ще перед війною батько служив багато років швейцаром у тодішньому посольстві Австро-Угорщини в Берні, після того працював на залізниці. Потім полишив цю роботу, а згодом став працювати у федеральному управлінні залізниць Швейцарії та оселився у Веве, де і виріс його син. Хлопець там попрацював у «Ґранд Готелі», потім переїхав до Генуї, жив і в інших містах Італії, одружився з італійкою. Було дивно, як доля занесла його після всього цього до Великого Березного, невідомого маленького містечка у Східній Європі. Очевидно, він опинився в Ужгороді в той час, як це місто починало розвиватися, а коли довелося евакуюватися з Ужгорода, переїхав до Великого Березного. Тепер, коли Великий Березний втратив своє тимчасове значення, а маса службовців втратила роботу,—що буде з ним далі?
Єдиний готель, що його зміг знайти Ч., виявився дерев’яною халупою неподалік від залізничної станції. Ця халупа була збудована у вигляді літери Г, двері всіх кімнат виходили на веранду У кімнаті я побачив, що постіль тут не змінювали з часу виїзду останнього гостя,—а гості тут були великою рідкістю. Постіль поміняли лише на вимогу вчителя з Румунії, з яким тут я зустрівся знову, а вчитель той був одним із провідників української громади у Березному. У дерев’яній підлозі були щілини, і взагалі, ця кімната колись правила за конюшню. Проте спали ми як убиті.
Уранці наступного дня, поки Ч., як завжди, здійснював свій щоденний ритуал, вже три чверті години намагаючись урухомити машину, заводячи вручну мотор, прибув учитель. Він їхав із нами до Ужка, тож ми відразу й вирушили. Як завжди, дорога пішла вгору долиною, але цього разу це була широка дорога, її побудували за часів Марії-Терезії для поліпшення сполучення з Галичиною, і до цього часу можна було ще побачити ті перші мости з каменю. У кожному селі стояла дерев’яна церква. У цій долині кожна церква мала свій індивідуальний стиль; це були великі, подібні до стодоли, споруди з вигнутими дахами, які нагадували за формою китайську пагоду.
Церква, яку ми оглянули в Кострині, була виставлена на продаж. Вона мала цікаву історію. Колись вона стояла в Галичині. Але парафія в тому селі розрослася настільки, що в 1761 році селяни вирішили продати цю церкву а натомість збудувати нову, більшу за розміром. Населення Кострина, в якому тоді було близько тридцяти будинків, було дуже бідним, але жити без церкви не могло. От вони й купили її та відіслали свої вози в те село, аби перевезти цю церкву. З того часу Кострино стало центром зустрічей по неділях та по святкових днях, набуло вагомішого статусу та почало розростатися. Тепер вже Кострино стало потребувати більшої церкви і його жителі, як і колись галичани, захотіли продати цю церкву та збудувати собі нову. Ціна була невисока. Продати її можна було фунтів за п’ятсот.
***
Ближче до Волосянки (невеличкого туристично-курортного села, що розташувалося на самому підніжжі перевалу, який веде через гірський хребет до Польщі) дорога стала зовсім засніженою, до того ж у нас закінчувався бензин. Проблема з бензином перетворювала автомобільні мандрівки по Карпатській Україні на затію надзвичайно складну і проблематичну, оскільки за межами найбільших міст знайти бензин було майже неможливо. По селах бензину не було, а у Волосянці, як з’ясувалося, в гуртожитку для туристів бензин продавався лише влітку. В кооперативному магазині бензину також не було, а аптекар, до якого нам порадили звернутися, зміг запропонувати нам лише півлітра бензину в скляній пляшці, що стояла в нього на поличці. Потім нам порадили звернутися до лікаря з надією, що він віділлє трохи бензину зі своєї машини але, на жаль, і в нього самого в баку було не більше, як галон бензину. Урешті-решт ми довідалися, що можна спробувати роздобути бензин на залізничній станції в інспектора, в розпорядженні якого була дрезина. Інспектор, щоправда, був не на місці. Врешті-решт нам довелося безславно телефонувати до Великого Березного та просити, щоб нам залізницею передали три галони бензину.
Верховина—так називається довга смуга гір вздовж польського кордону—це найбідніший округ у цілій провінції. Сільська місцевість тут—а це, головним чином, великі заокруглені пагорби, поцятковані акуратними, як у парку, ялинами та перерізані глибокими долинами з бистрими річками, що течуть із засніжених гір на рівнину—видається розкішною і просто чудовою. Але місцева земля тут неродюча, і хоча ошатні хатки тут мають здалека мальовничий вигляд, насправді вони виявляються нічим іншим, як звичайнісінькими халупами. Ці хатинки чудового медового кольору,—але забудовані вони хаотично, мають надто видовжену форму і наполовину завалені. Солом’яні стріхи, що заміняють тут знайомі дахи з ґонту, як правило, напівгнилі і де-не-де порослі травою. На ґанках, які тягнуться по всій довжині хатин, можна побачити дітей, кіз та доісторичних на вигляд овець із довгою вовною і тонкими гострими носами.
Більшість родин мають від шести до восьми дітей, деякі мають і більше. Старий селянин розповів нам, що у всій Верховині округа Волосянка-Ужок вважається найбіднішою. Сам він був безробітним, оскільки всі роботи в лісі зупинилися через перервані шляхи сполучення. Урожаєм зі свого акра землі він був змушений забезпечувати цілу родину з десяти чоловік. У нього є корова й кінь,—додав він,—але кінь, тут зовсім не є розкішшю, як могло б здаватися, оскільки в нормальні часи він разом із конем наймався працювати в лісництві, і це становило основну частину його заробітку.
На обіді в гуртожитку для туристів до нас приєднався директор місцевої школи. Разом із учителем вони почали про щось перешіптуватися: це була звичка, характерна для мешканців Карпатської України. Ч. і я почулися зобов’язаними і собі також перейти на шепіт, хоча шепотіти нам не було про що, тож протягом якогось часу ми розважалися таким собі змаганням з шепотіння. Чуток навколо було безліч, але ніхто не знав, де і що відбувається. Ми точно чули лише про те, що депутати мали таємну зустріч, щоб вирішити, як відреагувати на автократичне призначення членів нового Кабінету. Уже на сходах учитель тоном, що явно закликав критикувати все, що було чеським, запитав, як нам сподобався обід, і перш, ніж я відповів, сам почав його критикувати.
Як тільки ми отримали бензин, відразу вирушили до Ужка, що лежав на самому перевалі, буквально на кордоні з Польщею. Дорога, що вела в той бік від села, звивалася вгору через сніги великими крутими поворотами, як серпантином. Маленькі хлопчики, стоячи в ажурних санях, запряжених одним-двома конями, гасали вгору і вниз дорогою, здіймаючи хмари снігу. На околиці села ми проїхали повз закинутий старовинний парк, що був місцевим курортом перед тим, як росіяни знищили його в 1914 році. Алеї обсаджені деревами, вели до статуї Геркулеса, що стояла вся в снігу, самотня, покинута й забута. Ми спробували воду з джерела край дороги. Учитель мав зі собою пляшку, щоб набрати води, але в ній виявилося стільки газів, що корок вискакував з неї кожних п’ятнадцять хвилин. Біля підніжжя пагорба видні-лися колії, по яких тягнули з лісу зрубані дерева, але всюди навколо сніг був незайманий,—якщо не брати до уваги слідів, залишених прикордонниками, що видніли ся то тут, то там. Відколи поляки закрили кордон, жодного руху в цьому напрямку не було. Коли машина зупинилася, ми з учителем вирішили прогулятися. Позаду нас відкривався розкішний вид на долину внизу по боках якої-здіймалися високі гори. Спочатку вони були синювато-білими та іскристими, а тепер, коли сонце почало сідати, набули тепло-рожевого кольору троянди.
На самому перевалі ми побачили залізничну станцію, готель, побудований з дерева, та невелику будку-пост для жандармів. Мабуть, улітку в цьому місці юрмилися туристи із засмаглими ногами, та подорожні, що розкуповували листівки в маленьких круглих кіосках і пили нескінченні кухлі пива та чашки кави. Навіть у звичайну зиму тут мали би бути численні лижники, що виходили б і заходили штабами, а навколо не було жодної душі. Навіть прикордонники не з’явилися, аби поцікавитися в нас, хто ми й звідкіля. Лише коли ми зайшли на маленький цвинтар напроти прикордонного поста, до нас підбіг якийсь чоловік. Видається мені, що в нього було більше радості від того, що хтось порушив тут його самотність, аніж ворожості чи підозри.
Цей цвинтар був закладений росіянами в 1914 році після запеклих боїв, що точилися тут. У перші переможні місяці росіяни просунулися через австрійську частину Польщі до самого угорського кордону що пролягав Карпатським хребтом. Саме там їх і зупинили. Хоча саме в цьому місці їм і вдалося ще просунутися трохи вглиб долиною в напрямку до Ужгорода, далі вони вже не пішли.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
