Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 10, 02
***
Поки ми обідали й чаювали в ресторані гуртожитку, туди увійшли Кляйс, його дружина та їхній друг з Німеччини, тут вони каталися в горах. Коли ми з Кляйсом незабаром заглибилися в політичну дискусію, фрау Кляйс захвилювалася та спробувала змінити тему. Вона знала свого чоловіка набагато краще, ніж ми,— і справді, дуже скоро він розлютився і його мова стала більш повчальна, аніж тактовна.
Кляйс сказав, що ми з ним ніколи не погоджувалися. Я зауважив, що тоді, як я особисто нічого не маю ані проти Німеччини, ані проти нього, він, вочевидь, не може сказати мені те саме. Відповіді на це не було. Далі він вдався до аналізу позицій наших двох країн. Німеччина та Італія,— казав він,— були «правими» державами; Англія, Франція та Америка — «лівими». Ці терміни втратили своє первинне значення, і права країна була такою, що думала про майбутнє, в той час. як ліва країна чіплялася за минуле. Усі країни, додав він, мали періоди підйому, період піку та період занепаду, Англія, вочевидь, переживає період занепаду. Є ще одна,— продовжував він,—важлива різниця між Англією та Німеччиною, а саме та, що Англія багатша, ніж заслуговує на це своїм положенням та здобутками, а Німеччина — бідніша. Однак за двадцять років усе зміниться; Англія більше не займатиме місця, на якому вона перебуває сьогодні. Дуже добре,— сказав він. повертаючись до свого попереднього твердження, що Англія ліва країна, інакше Німеччина ніколи не змогла б піднятися до становища країни, що домінує у світі. Але що б там не говорили про Англію, вона все ще могутня, і якщо б Англія,— навіть зараз,— зосередилася на майбутньому, а не на минулому, вона стала б нездоланною перешкодою на шляху Німеччини.
Їхній німецький друг запитав мене про мою політичну орієнтацію в Англії. Я відповів, що мої симпатії мали б вважатися правими, але ступінь моєї політичної орієнтації не був достатнім, щоб я встав і задекларував, як це роблять нацисти, що мої ідеї непомильні. Я не міг би бути членом партії та неупередженим суддею одночасно.
«А що б трапилося, якби армією командували за такими ж принципами?»,— запитав Кляйс.
«Але ані німецький, ані будь-який інший народ не можуть вважатися армією»,— відповів я.
Кляйс почав викладати правила гри. «Лише поводячись із народом, як із армією, можна забезпечити одностайність та досягти єдності щодо напрямку руху: тільки в цьому разі німецький народ може надіятися на те, що підніметься до панування у світі»,— завершив він голосно й чітко, карбуючи кожне слово.
Фрау Кляйс, що вже зовсім рознервувалася, а очі її неспокійно забігали по сторонах, погладжувала руку чоловіка. «Ти, звичайно, маєш на увазі панування у своїй країні; вже двадцять років з нами поводяться як із паріями, тепер ми хочемо бути вільними»,— вимовила вона. Але було цілком очевидно, що він не це мав на увазі.
Англія повинна визнати претензії Німеччини на колонії,— продовжував Кляйс, — Вона завжди все визнавала занадто пізно. Візьміть Іспанію; чому вона визнала Франко лише в останній момент і, таким чином, знайшла собі ще одного ворога?
«Тому що не можна визнавати заколотників,— зауважив я,— поки законний уряд не повалений оста-точно».
«Інші народи,— сказав він, зиркнувши скоса,— визнали те, що мало відбутися ще давним-давно і знали, як отримати з цього вигоду. Але не має значення, що Англія зараз робить зі своїми колоніями, бо через двадцять років вона так чи інакше всіх їх втратить.»
Фрау Кляйс була вже зовсім налякана. Однак їй не варто було хвилюватися. Кляйс виглядав так комічно у своєму гніві, що я міг лише розсміятися; більше того,— мені хотілося почути, що ще він хоче сказати.
Німеччині,— продовжував Кляйс,— потрібні колонії, щоб забезпечити все її надлишкове населення,— і він назвав цифри, що ілюстрували щільність населення на квадратний кілометр у різних європейських країнах. Сміючись, я зауважив, що в разі перенаселення було б краще, якби Гітлер нагороджував золотими медалями жінок, які взагалі не мали дітей, а не тих, хто мав восьмеро, а то й більше. Тут несподівано втрутився Ч.. який до цього часу сидів мовчки.
«Хіба не проявляють німці свою нелогічність?— прямо запитав він,—вони проповідують расові ідеї,— мовляв, Німеччина для німців, Польща для поляків, кожна нація є компактною однорідною расовою групою, але при цьому вони хочуть загарбати нашу Галіцію та заморські території, де немає жодного німця.»
Тут і почалася буча. Репетували всі. Кляйс доводив, що аргументи Ч. були дитячими і заявив, що він не бажає обговорювати такі теми з будь-ким, хто розмовляє з «польською зарозумілістю і зухвальством». «Тут говорять такі речі, які я як німець не можу дозволити вимовляти в моїй присутності»,— кричав він.
На той час вже всі присутні дивилися на нас. Мені вдалося змусити Ч. замовкнути, а Кляйс підвівся й пішов геть, не потиснувши руки. Лише сказав, що на нього чекає його машина, й вони мусять повертатися до Хуста. Уже з вулиці я почув його репліку про мене, що я демократ, який «все ще вірить у моральні принципи».
«Його» машина, як я помітив, була приватною автівкою Волошина, яку той прислав за ними. Машину їм давали, як тільки вони мали бажання здійснити яку-небудь невелику подорож. Це, однак, була їхня остання поїздка, оскільки за декілька днів Кляйса відкликали за вказівкою з Вільгельмштрассе, як мені пізніше сказали інші німці. Він грав за Велику Україну, говорили вони, здійснюючи дипломатичні акції цілком самостійно (ймовірно, що спільно з віденською групою), причому ідеї, які він пропонував, не були ідеями німецьких офіційних кіл.
Відкликання Кляйса, здається, підтвердило, що на його батьківщині брав гору офіційний погляд, за якого Німеччина відкладала українське питання на турецький Великдень.
***
У недільну хурделицю, через тиждень після виборів, я поїхав до Ясіні. Я не пішов до деревообробної школи, оскільки прибув новий директор-українець і цю школу повністю реорганізували. Реорганізація здійснювалася задля перетворення цієї школи в професійно-ремісниче училище, в якому українці мали би змогу опановувати різноманітні професії, в яких тоді зазвичай домінували євреї. Ідея ця була конструктивною, але на практиці не спрацьовувала. На першому етапі було започатковано курс для підготовки чинбарів; проте тринадцять із п’ятнадцяти хлопців, що записалися туди, виявилися євреями, а решта двоє — німцем та угорцем. Адміністрація, хоча й проти бажання, мусила прийняти хлопців, тому що їй були конче потрібні гроші.
Місцеві чехи були в стані глибокого занепокоєння. У повітрі витало безліч чуток про їхній завтрашній день. Дві речі були безсумнівними: двом з п’яти тисяч чехів – службовців, які досі ще залишалися в Карпатській Україні, до першого березня мали вручити повідомлення про звільнення, а вибір тих, хто мав виїхати з Ясіні, залишався за Васьком, сільським греко-католицьким священиком, що був членом секретного комітету Волошина. Васько відкрито говорив
у кабінетах місцевого уряду в Рахові: «залишаться ті, кого я хочу залишити, поїдуть ті, кого я не хочу залишати». Цей секретний комітет, що збирався раз на тиждень в Хусті, був найстрашнішою організацією в краї. Його члени, кожен з яких представляв один район, подавали звіти про загальну атмосферу та місцеві події, загострюючи особливу увагу на поведінці чехів та представників інших меншин (Примітка перекладача. Автор помиляється: у період існування Карпатської України жодного таємного комітету в оточенні А. Волошина не існувало. Можливо, йдеться про Першу українську центральну народну раду (ПУЦНР) — головне позапартійне об’єднання українофільського руху в Підкарпатській Русі в міжвоєнний період, що мало свої осередки у кожному окрузі краю).
Назагал, становище чехів у ту пору видавалося кращим. З часу виборів ситуація стабілізувалася, оскільки українці почувалися більш упевнено на своїх позиціях, тож не мали потреби в античеській пропаганді, метою якої було вплинути на волевиявлення. Сам Волошин та,— що, напевно, важливіше, німці, здається, були налаштовані на заспокоєння ситуації. За кілька днів перед цим новий німецький консул (Примітка перекладача. Гамількар Гофман), що представляв офіційну політику Вільгельмштрассе, сказав знайомій мені в Хусті впливовій людині, що всіх чехів не можна було позбутися нараз. Вони були конче потрібними для належного управління справами в країні, й будуть необхідними ще років зо п’ять або й більше, їх можна витісняти лише поступово, в міру того, як українці будуть підготовані, щоб зайняти їхні місця. Якщо будуть потрібні фахівці, то їх можна буде найняти в Німеччині.
Нібито з метою втілення в життя такої політики Волошин заявив у закритому циркулярі для офіційних кіл, що вся античеська агітація має бути припинена, та що всі, хто провокує поширення будь-якої агітації, каратимуться ув’язненням на п’ятдесят днів (Примітка перекладача. Ідеться про розпорядження Міністерства внутрішніх справ Карпатської України від 3 лютого 1939 р. із забороною проводити античеську пропаганду на території автономного краю. У документі, зокрема, зазначалось: «Треба знати, що значна часть чеського урядництва хоче дістатися назад у т. зв. історичні краї. У нас залишаються лише ті, які зв’язані з Карпатською Україною родинними або іншими обставинами і зрослися по довголітній службі з нашим краєм і народом або яких ми самі не можемо дати до диспозиції, бо є фахівцями, яких у скорому часі не можна заступити тутешнім урядництвом» (Державний архів Закарпатської області (ДЛЗО).— Ф. 19.—Оп. 3.—Спр. 64.—Арк. 2)
Підготовка до першого засідання парламенту була в розпалі. Група лідерів прибула до Рахова та вже накреслювала плани. Засідання мало відбутися в Рахові, оскільки, з огляду на пов’язаність цього міста з повстанням в Ясіні, воно вважалося тісніше поєднаним з українським рухом, аніж Хуст. Оскільки іншого придатного приміщення не було, вирішили пристосувати для цієї потреби відпочинковий зал чеського готелю для туристів.
Одного вечора я пішов на зустріч із директором лісового господарства. Він жив у квартирі на першому поверсі прекрасного будинку, що стояв посеред відлюдного саду. Коли я зайшов, він сидів біля радіоприймача разом зі своїм молодшим братом, приємним молодиком, якому, очевидно, подобалося носити невелику пишну чорну бороду, що випиналася на кінчику підборіддя. Директор, на вигляд, як Муссоліні в мініатюрі, моментально вразив мене чудернацькою сумішшю практичності та відсутності здорового глузду. Його батько був простим лісорубом при маєтку Шенборнів. Сам він був єдиним українцем зі всього штату Рахівського лісництва, тому вагомість посади, на яку його було призначено недавно, давала йому велике задоволення. Твердо посадивши мене посеред кімнати-їдальні, він сповістив, що дасть мені фундаментальне уявлення про тамтешні ліси. Молодший брат приніс пляшку густого солодкого вина й залишив нас із посмішкою на обличчі — мабуть, він знав, що чекало на мене.
Фундаментальне уявлення, запропоноване директором, складалося, по-перше, з детального переліку районів, на які розділено Рахівський округ; далі йшли детальні списки штатних працівників у кожному з цих районів; тут персонал складався з трьох конторських працівників, двох інспекторів, інженера, відповідального за греблі, санітарного інспектора, там — з двох конторських працівників, двох інженерів, і так далі, і так далі. Кількість районів та працівників видавалася безконечною, і мені вже стало цікаво, чи то я буду змушений у повному обсязі вислуховувати докладний звіт про кількість лісників та інших робітників. Потім він зненацька перейшов до опису головної адміністрації в Рахові та завершив, б’ючи себе в широко розпростані вузькі груди, словами: «І на чолі цієї величезної організації, наділений повним контролем над усіма працівниками, яких я вам перелічив, стоїть генеральний директор,- тобто — я». Він замовк на кілька хвилин, але й це ще було не все. Я мав ще витерпіти перелік дерев, що росли в кожному з районів, перелік ґрунтів, та реєстр транспортних засобів.
Все це мало що значило для мене, але директор мав такий запас ентузіазму, що щезнути мені було досить важко. Тож людині, що чекала на мене в кафе, довелося чекати дуже довго. Нарешті я крізь заметіль пішов додому на апетитний омлет, що подавався з чорницями. І чи то таке незвичайне поєднання, чи то вино так погано подіяло на мій шлунок,— але я був змушений сісти на голодну дієту на три наступні дні.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
