Ким у СС служив дядько Микити Михалкова

Те, що розповідав про свої подвиги у фашистському тилу Михайло Михалков, не зміг би вигадати навіть його брат, автор “Дяді Стьопи” і гімну СРСР Сергій Михалков.

Ім’я дитячого поета, казкаря і автора трьох версій тексту державного гімну Сергія Михалкова знають у нашій країні всі. Не менш відомі і його сини – кінорежисери Микита Михалков і Андрон Михалков-Кончаловський. Набагато менш знаменитий ще один представник цього творчого сімейства – рідний брат Сергія Володимировича Михайло. Він теж називав себе поетом і під псевдонімом Михайло Андронов написав кілька текстів пісень. Їхній зміст можна легко уявити за назвами: “Партія і Ленін”, “Рота йшла”, “Вічно будемо пам’ятати юного героя (про Валью Котика)”. Один із творів Андронова із завзятою назвою “Пісня про нашу балістичну ракету” 1959 року виконав навіть Червонопрапорний ансамбль пенсії і танцю Радянської армії:

«Держим на вооружении баллистический экспресс.
Это наше достижение, наш технический прогресс.
И заслуженная слава прокатилась, как волна,
И гордимся мы по праву всем, чем Родина сильна!

Эх, ракеточка-ракета, баллистический снаряд!
Облетая всю планету, ты летишь не наугад!
В этом есть большая сила — как того не понимать?
Ведь в любую точку мира можем мы тебя послать!»

Про своє життя автор цього мілітаристичного шедевра розповідав мало. Лише в 1990-х Михайло Михалков написав автобіографічну книгу “Крізь лабіринти смертельного ризику” і почав роздавати інтерв’ю про події своєї бурхливої молодості. Якщо вірити його словам, то порівняно з ним такі розвідники, як кіношний Ісаєв-Штірліц і справжнісінький Микола Кузнєцов, просто відпочивають.

Народився Михайло Володимирович наприкінці 1922 року в старовинній дворянській родині Михалкових. Щоправда, про своє дворянство в ті бурхливі післяреволюційні роки його батьки воліли не згадувати. Сім’я жила скромно. Однак Мішу виховувала няня. За походженням вона була німкенею, і завдяки цьому хлопчик говорив мовою Гете абсолютно вільно. У 18 років він, незважаючи на сумнівні анкетні дані, потрапив до спецшколи прикордонних військ НКВС, яку закінчив якраз перед початком війни.

Прикордонник Михайло Михалков напередодні війни.

У вересні 1941 року під Києвом армія, в якій Михалков служив в особливому відділі, потрапила в оточення. Як він пізніше розповідав, він потрапив у полон під час розвідувального рейду в німецький тил і тут же був засуджений до розстрілу. Розвіднику вдалося оглушити лопатою розстрільну команду і втекти. За словами Михалкова, це була перша з його дванадцяти втеч.

До своїх розвіднику того разу так і не вдалося дістатися – наші війська відступали надто швидко. Михайла кілька разів ловили і поміщали в табори для військовополонених, звідки йому щоразу вдавалося вислизнути. Одного разу з великою групою полонених його все-таки розстріляли, але майбутній поет встиг впасти раніше, ніж засвистіли кулі, прикинувся мертвим, вночі вибрався з-під купи трупів і знову пішов.

Добравшись до окупованого Дніпропетровська, Михалков познайомився з тамтешньою мешканкою Людмилою Цвейс. Вона вирішила допомогти молодому розвіднику і видала його за свого чоловіка, який несподівано повернувся, німця за походженням. Під прізвищем Цвейс Михайло влаштувався на місцеву біржу праці, і, за його словами, тут же встановив тісні зв’язки з підпільниками, яким передавав “відомості про німців та їхніх прислужників”.

Непопильна робота на біржі швидко набридла юнакові з явно авантюрним складом характеру, і він вирішив знову пробитися до своїх. Під Харковом Михайла зупинив патруль і доставив його в штабну роту танкової дивізії СС “Велика Німеччина”. Капітану-есесівцю Михалков чистою німецькою мовою наплів, що він – фольксдойче, який ще в серпні 1941 року в Бресті допомагав постачати німецькі війська продуктами. Офіцер явно зрадів такому цінному кадру і наказав зарахувати нового знайомого в обоз. Як один із хіві, тобто службовець допоміжних частин німецької армії з місцевого населення, Михалков понад рік служив у дивізії СС. Через півстоліття він писав, що кілька разів намагався втекти. Одного разу він вкрав у сплячого шофера пістолет і спробував дістатися до наших. Добу блукав околицями, а вночі заблукав і випадково повернувся у свій обоз. “Обезброєний” ним шофер усе ще спав, і розвідник зі зітханням підкинув йому вкрадений пістолет. Тимчасової втрати особистої зброї німець, мабуть, навіть не помітив.

Солдати дивізії “Велика Німеччина”, 1941.

На початку 1944 року дивізію “Велика Німеччина” навіщось відправили до Румунії. Поза межами СРСР Михалкову все-таки вдалося втекти. Весну і літо 1944 року він поневірявся карпатськими лісами, харчуючись дичиною, вбитою з вкраденого браунінга. Весь час Міхалков намагався знайти місцевих партизан, але безуспішно. Не дивно – адже Румунія в той час була вірною союзницею Німеччини, і партизанський рух серед місцевих жителів особливою популярністю не користувався. З лісових узлісь радянський розвідник, вірний своєму обов’язку, пильно стежив за пересуваннями німецьких частин, і фіксував їх у своїй записній книжечці особливим шифром. Ці цінні відомості він збирався якимось чином переправити своїм. Те, що дані про пересування військ втрачали актуальність уже за кілька днів, Михалкова не бентежило.

Вкравши велику суму в румунських леях, Михайло вирішив перебратися в Угорщину – може, там знайти партизанів буде простіше. Про те, що Угорщина теж була союзницею Рейху він, напевно, не знав. На паровозі він дістався Будапешта й одразу ж потоваришував із франтувато одягненим капітаном угорської армії. Той, який виявився аристократом і сином власника розкішного замку, сам кинувся до закопченого хлопця у формі німецького солдата, щоб попрактикуватися в німецькій мові. Розпізнавши в співрозмовнику інтелігентну людину, угорець запросив Міхалкова до себе додому, надав у його розпорядження ванну й один зі своїх фраків, а також сунув йому в кишеню товсту пачку місцевої валюти: “Бери, не соромся, вони можуть стати тобі в пригоді”.

Будапешт, 1943.
Уже ввечері радянський розвідник несподівано для себе опинився на великосвітському прийомі в старовинному замку. За столом була присутня безліч нацистських генералів і важливих чиновників. Навпроти Михалкова, який назвався Карлом Вінценхаммером, сиділи знаменитий німецький диверсант Отто Скорцені і заступник Геббельса з пропаганди Функ. Не підозрюючи, що його уважно слухає випускник спецшколи НКВС, Функ у застільній бесіді видав кілька військових таємниць Третього Рейху: “Зараз у Німеччині створена надпотужна зброя, і у воєнних діях на Сході ця зброя принесе нам всесвітню перемогу і славу”. Щоправда, ні адмірал Горті, ні сам фюрер на цьому вечорі не з’явилися. Натомість російському розвіднику запропонував одружитися з його прийомною донькою швейцарський мільйонер Мержиль. Він попередив майбутнього зятя, що йому доведеться у справах сімейної фірми багато роз’їжджати Європою. Розуміючи, що у Швейцарії та інших європейських країнах буде простіше зв’язатися з місцевими партизанами або радянською резидентурою, Михайло прийняв пропозицію мільйонера.

На особистому літаку Мержиля Михалков дістався до Женеви, де негайно відбулися заручини з багатою спадкоємицею. Бізнес-справи змусили нового члена багатої сім’ї відвідати Туреччину, Бельгію та Францію. Десь в одній із цих країн Міхалков роздобув надсекретні плани стартових майданчиків ФАУ-2, але не знав, що з ними робити – ні в Стамбулі, ні в Брюсселі, ні в Женеві партизан він так і не знайшов. Йому швидко обридло те, що він не може принести користь соціалістичній батьківщині, і, опинившись у Ризі, він розлучився з Мержилем і повернувся в обоз штабної роти танкової дивізії СС “Велика Німеччина”. Незважаючи на більш ніж піврічну відсутність, хіві-дезертира зустріли там із розпростертими обіймами.

У Латвії Михалков нарешті знайшов партизанів. Розповівши їм про свою багаторічну героїчну діяльність у фашистському тилу, він попросив переправити його через лінію фронту для передачі радянському командуванню цінних даних. Цей прорив не вдався, зате дорогою партизани розгромили обоз дивізії СС “Мертва голова”. Михайло переодягнувся у форму вбитого ним німецького капітана і сміливо попрямував до найближчого штабу. Там його затримали, але він знову втік, щоправда, під час стрибка з горища зламав руку. У госпіталі Кенігсберга Михайлу не тільки поправили здоров’я, а й видали нібито загублені ним документи на ім’я капітана Мюллера. З ними він легко витримав елементарну перевірку, влаштовану йому наївним генералом найближчої танкової частини. Капітану Мюллеру доручили командування танковою ротою.

На цьому захопливому віражі власної біографії, розповіді Міхалкова про неї починають різнитися. У книзі він писав лише про те, як проводив із підлеглими політзаняття з вивчення праць Гітлера. В інтерв’ю 2000 року він додав деякі подробиці: “Коли командував танковою ротою, я вже прекрасно увійшов у роль есесівського офіцера – знав жаргон, субординацію, статут, німецькі пісні та карткові ігри. Але справжній офіцер-танкіст із мене, звісно, не міг вийти. Адже я не проходив спеціальної підготовки, погано знав матчастину, технічну термінологію… Щоб на певний час відвести від себе підозри, я вирішив вислужитися і написав стройову пісню для роти “Де Гітлер – там перемога”. На полігоні солдати цю пісню розучили і, повертаючись у частину, проспівали її під вікнами штабу… Генерал був дуже задоволений, і, таким чином, мені вдалося на якийсь час повернути довіру начальства. Але проколи тривали, я відчув, що мене врешті-решт можуть викрити, і втік. Змінив легенду, документи й опинився в Польщі, у Познанській школі військових перекладачів”.

23 лютого 1945 року Михайлу Михалкову вдалося-таки перейти лінію фронту і потрапити до своїх. Дорогою він закопав у непримітному місці два підсумки з діамантами, зібраними за час поневірянь фашистським тилом. Пізніше йому так і не вдалося знайти власний скарб, про що поет гірко шкодував. У радянському штабі Михалков не зміг говорити російською – мабуть, за довгі роки перебування серед нацистів і мільйонерів він забув рідну мову. Працівникам СМЕРШу довелося допитувати його німецькою. Коли дар рідної мови до Михалкова повернувся, він повідав контррозвідникам про свою одіссею, передав їм “відомості, накопичені в пам’яті та зашифровані в записнику, дані про гітлерівську армію, які по крихтах я збирав за довгі роки перебування у ворожому тилу, – все було взято на облік: моя робота як агітатора пропагандиста, поширення серед населення радянських листівок і зведень Совінформбюро, участь у створенні партизанських груп. Я розповів про звірства фашистів на окупованій території, про розстріли. Навів багато фактів, цифрових даних. Розповів про втечі з фашистських таборів, про те, як використовував знання німецької мови”.

Про подальше Михалков розповідав по-різному. У книзі він писав, що СМЕРШівці йому повірили, що він два місяці допомагав їм перекладати допити спійманих нацистських злочинців, і тільки потім його відправили в Москву. На цьому книга закінчується. У своїх інтерв’ю про роботу перекладачем Михайло Володимирович не згадував. У 2003 році він говорив, що його відправили до столиці, щойно почули, що він є братом автора слів гімну Радянського Союзу. На Луб’янці Михалкова використовували як “квочку”: “Зазвичай мене підсаджували в тюремну камеру до спійманих гітлерівців. Зокрема, до білих генералів-колабораціоністів – Краснова і Шкуро. Я їх “розколював”, викриваючи шпигунів і гестапівців”. Потім Берія, який ставився до сімейства Міхалкових з явною антипатією, особисто розпорядився на чотири роки закрити його в одиночній камері лефортовської в’язниці, а потім відправити в табори на Далекий Схід. Тільки після смерті Сталіна завдяки заступництву брата Сергія Михайлу вдалося повернутися до Москви. У 1956 році його було повністю реабілітовано.

Сергій і Михайло Михалкови.
Усі вищеописані надприродні пригоди Михайла Михалкова в тилу ворога відомі лише з його власних слів. Вірити їм чи ні – справа читачів. Співробітники ФСБ своєму колезі, мабуть, вірять, оскільки інтерв’ю з ним є на офіційному сайті відомства. Можливо, це пов’язано з тим, що і подальша доля Михалкова, за його словами, була пов’язана зі спецслужбами. Через багато років він розповідав, що “курирував” знаменитого гіпнотизера, екстрасенса і віщуна Вольфа Мессінга, а потім займався літературною і пропагандистською діяльністю: “Я почав працювати спочатку в КДБ, потім у Політуправлінні армії та флоту, у Комітеті ветеранів війни. Під псевдонімом Михайло Андронов написав безліч піонерських і патріотичних пісень, кілька книг про розвідників. Читаю лекції від бюро пропаганди Спілки письменників на тему “Розвідка і контррозвідка” в частинах спецпризначення, розвідшколах, прикордонних академіях, у Будинках офіцерів. Що стосується книги “В лабіринтах смертельного ризику”, то її переклали німецькою та французькою мовами і видали за кордоном. У Росії вперше вона вийшла тільки 1991 року, власним коштом я видав п’ять тисяч примірників. Мої племінники Микита Михалков і Андрон Кончаловський хочуть зняти за повістю серіал”.

Треба зазначити, що слідів зарубіжних видань біографії Михалкова в інтернеті знайти не вдалося. Серіал про героїчне життя дядька його племінники так і не зняли. Але й без цього Михайло Володимирович був надзвичайно активний. Він читав лекції про сімейні стосунки, про схуднення, про гіпноз, писав не тільки пісні, а й ораторії з кантатами, які чомусь не видавалися. На схилі років ветеран спецслужб зайнявся поширенням інформації про свої подвиги: “…я знав, що Достоєвський сказав: “Захист Батьківщини – це найвища Істина, і, щоб досягти її, треба зазнати неймовірних мук і страждань”. Що я і зробив, виконуючи свій солдатський обов’язок: побував, як чекіст, у восьми країнах Європи під різним “соусом”, міняючи легенди і псевдоніми, добував для Червоної Армії важливі оперативні відомості…” У кожному новому інтерв’ю кількість неправдоподібних деталей цієї захопливої одіссеї збільшувалася… Помер Михайло Володимирович Міхалков 2006 року.

Джерело

Післямова.  Депутат ВРУ від “Слуги народу” чимось Микола Тищенко щось дуже нагадує “супершпигуна” Михайла Михалкова.