Нікому не довіряйте і не перебільшуйте дурість ворогів і вірність друзів
Не поспішайте довірятися і щедро роздавати своє майно людям, які змусять вас страждати; у кращому разі, від своєї байдужості до ваших бід, у гіршому – від лиха, яке вони самі вам і заподіють.
ДЖЕК ЛОНДОН
Письменник Джек Лондон наклав на себе руки. За іншими відомостями, він помер від передозування наркотику, але, власне кажучи, це майже одне й те саме – під кінець життя (а було йому лише 39 років) він страждав від найжорстокіших депресій, багато пив і втратив інтерес до всього навколишнього.
Але ж був він, що називається, мачо, справжній чоловік: і в “золотій лихоманці” брав участь, і військовим кореспондентом працював; смілива, відважна людина, найбільш високооплачуваний письменник у свої часи. Щодня він писав тисячу слів, його романи й оповідання розходилися величезними накладами, по всьому світу в нього були мільйони шанувальників. Довели його до смерті, як це не банально, так. Пам’ятаєте, у школі, коли ми були дітьми, вчителі часто говорили про когось: “це не друзі, а дружки!”. Ось для цих самих дружків романтичний письменник збудував справжній палац з особливого червоного каменю (до речі, вогнетривкого).
Назвав його “Дім вовка” і почав запрошувати до себе жити письменників, поетів і якихось підозрілих “бродячих філософів”; годував їх, напував, постачав кишеньковими грошима.
Одного чудового дня будинок запалахкотів.
Його підпалили зсередини, причому одразу в кількох місцях – інакше грандіозна споруда не змогла б згоріти дотла, залишивши письменника з багатотисячними боргами. Тобто, саме дружки будинок і спалили. Джек Лондон, намагаючись знайти вихід, взявся писати ще більше, борючись із нападами депресії та небажанням жити – потрясіння було занадто сильним. Тут він почув, як один його друг говорив іншим: “Джеку занадто легко дістаються грошики. Треба допомогти йому їх витратити!”. Відраза до людей опанувала нещасного Джека Лондона. Він уже нічого не писав, тільки пив дедалі більше й більше, а врешті-решт слуга-японець знайшов його помираючим, а поруч із ним аркуш паперу, на якому нещасний довірливий письменник вираховував смертельну дозу опіуму. Друзі, напевно, прийшли на похорон, обговорили ситуацію, вдосталь попліткували, попліткували, на славу почастувалися і розійшлися геть, точніше, розповзлися, подібно до глистів-паразитів, щоб скоріше знайти нову жертву.
ЄСЕНІН І ВИСОЦЬКИЙ
Дружки Єсеніна і Висоцького – це хрестоматійний приклад. Вони пили і їли коштом великих людей, споювали їх, втравлювали в скандали і бійки, а потім писали сумні і “правдиві” спогади про загублених ними поетів. Утім, правда іноді прозирає між рядків: друг Єсеніна, з яким вони разом купили кімнату, під час поїздки поета за кордон, поселив у цій кімнаті свою дружину і малолітню дитину, тож Єсеніну просто стало ніде жити.
Він, як личить справжньому чоловікові, пішов і поневірявся по знайомих, ночував, де доведеться, природно, алкогольна залежність розвивалася стрімко, адже всюди на нього чекали інші друзі.
Друг Висоцького згадує, як одного разу він опинився в гостях у знаменитого барда. “Вип’ємо, Володя!” – запропонував друг поетові, який уже гинув від наркоманії та алкоголізму. “Та в мене вдома ні краплі немає”, – взявся виправдовуватися нещасний Висоцький, але друг пише далі так: “У мене, звісно, опинилася із собою пляшка коньяку, якою я і пригостив поета”. Молодець, що тут скажеш! Випивши зі знаменитістю, він поїхав до себе додому, а хворий Висоцький взявся шукати “дозу” – алкоголь уже потрапив у його організм, що гине. П’яні, Єсенін і Висоцький роздаровували своїм друзям дорогі речі; на ранок шкодували, але повернути взяте нікому й на думку не спадало.
Ледве в Радянську Росію приїхала танцівниця Айседора Дункан, як і в неї з’явилася маса друзів. Вони дуже полюбили ходити в гості в особняк на Пречистенці, особливо – у дні видачі пайків. Добра Айседора виставляла на стіл весь свій пайок; всі їли, хвалили, потім розходилися по домам, а танцівниця місяць потім жила на одній мерзлій картоплі. Позаочі друзі величали її “Дунькою”, писали кумедні коломийки про неї і про Єсеніна, і з нетерпінням чекали дня видачі спецпайка, щоб знову веселою компанією завалитися в гості.
ЕДІТ ПІАФ
Зграя друзів-нахлібників оточувала, мабуть, майже всіх великих людей. Едіт Піаф годувала і поїла цілу банду нероб. Вона не була дурна, прекрасно розуміючи, що всі ці так звані друзі – звичайнісінькі паразити і дармоїди, яким, по суті, немає до неї жодного діла. Одного разу вони галасливим натовпом прийшли до ресторану, щоб чудово повечеряти за рахунок зірки. Піаф раптом уважно подивилася на обличчя добрих друзів і замовила тільки одну картоплю.
Усе, більше нічого. Друзі вдавано сміялися над примхами співачки – адже вони розраховували на дещо інше частування.
Наступного разу Піаф зібрала всі свої коштовності, показала їх друзям. І під жадібними поглядами, взяла і спустила все золото і діаманти в унітаз. Дика витівка, але якось вона зрозуміла, коли людина, яка помирає від цирозу і всю свою юність провела в голоді та злиднях, проникливо дивиться на обличчя милих друзів і бачить їхні душі.
Утім і самі творчі особистості іноді виступали в ролі так званих друзів.
Поет Велимир Хлєбніков у страшні роки громадянської війни опинився в голому степу зі своїм другом, теж поетом. Поет цей тяжко захворів, чи то на дизентерію, чи то на холеру, знесилів і йти вже не міг. Тоді Хлєбніков зібрав припаси і рушив у дорогу один… “Не залишай мене помирати, Велімире”, – хрипів супутник, що помирав, своєму другові, а той обернувся і відповідає так поетично: “Степ тебе відспіває!”
Екклезіаст у біблії розповідає похмуро, що все життя шукав він серед тисяч людей друга і жінку. Друга ніби як знайшов, але песимістичний і похмурий тон його філософських міркувань змушує в цьому засумніватися.
На думку психологів, до сорока років у людини може бути тільки один друг, і то – не завжди. І це не тому, що падає потреба в спілкуванні, емоційність тощо – просто низка розчарувань і гіркий життєвий досвід змушують нас ставати обережнішими і замкненішими.
“Мені легше знести ножовий удар ворога, ніж шпильковий укол від друга”, – писав Гюго, на долю якого, мабуть, випало чимало цих шпилькових уколів. На ворожнечу чужих людей ми справді реагуємо легше, ніж на підлість тих близьких, кому ми довірилися.
ЗРАДНИЦТВО
Професор Литвак пише про те, що в аудиторії він поставив просте запитання:
“А вас коли-небудь зраджували? Якщо так, підніміть руки!”. Руки підняли практично всі. Але ж ідеться про юних студентів, які тільки-тільки вступили в життя.
У цьому світлі верхом дурості здаються мені поради деяких психологів:
“Встаньте, мовляв, на місце людини, яка вас зрадила, – зрозумійте її і тоді зможете пробачити”. Або – “вона не варта вашої уваги і ваших переживань, – відпустіть ситуацію”.
Такі поради дуже гарні в умоглядному сенсі. Встаньте, наприклад, на місце педофіла. Або грабіжника. Або вбивці. Зрозумійте його і пробачте. Це добре, коли справа стосується інших людей. Я завжди наводжу простий приклад: “А давайте, я вам палець дверима прищемлю. І поки я буду тиснути на двері, зрозумійте мене. Відчуйте мої внутрішні мотиви. І пробачте”.
Думаю, коли на багатті згорала віддана Карлом Сьомим Жанна д’Арк, їй було дуже боляче. Чисто фізично. Їй було всього дев’ятнадцять років, вона відвойовувала французькі землі на славу корони цього самого Карла, а він оголосив її відьмою і засудив за допомогою інквізиції до спалення.
Бізнесмен бере для друга кредит, який потім виплачує сам протягом кількох років.
Жінка втішає самотню нещасну подругу, яка потім дзвонить її чоловікові і намагається вступити з ним у зв’язок – іноді небезуспішно.
Дівчина довіряє свої таємниці задушевній подрузі, яка тут же біжить ділитися ними з іншими людьми, зловтішаючись і регочучи.
До слова, саме так вчинив знаменитий композитор Вагнер, чию войовничу і величну музику так любив Гітлер. Він дружив із філософом Ніцше, а потім усім розповів, що Ніцше лікувався в психіатричній лікарні.
Потрясіння від зради завжди буває жахливим: не випадково за шкалою стресів зрада (у широкому сенсі слова) переживається людиною важче, ніж смерть.
Вже на що жорстокий і лютий був цар Іван Грозний, і той до кінця життя надсилав листи з прокльонами колишньому другові, що втік від нього, – князю Курбському. Навіть душа кровопивці-царя не змогла змиритися з втечею близької людини; все строчив він довгі послання, в яких “паще кала гній” було найм’якшим виразом.
А Юлія Цезаря друзі взагалі зрадницьки зарізали. Людина він був виняткового розуму і багатого життєвого досвіду, а тут немов осліп і оглух, не слухаючи ніяких застережень. Дружина Кальпурнія благала його не ходити в сенат у фатальний день убивства, але Цезар її не послухав. Хтось передав йому дорогою записку з попередженням про змову – Цезар її не прочитав.
До речі, цікаво, що дружини часто бувають набагато далекогляднішими за чоловіків, застерігаючи їх від спілкування з тією чи іншою людиною. Але чоловіки, подібно до Юлія Цезаря, нехтують попередженнями – і опиняються в положенні відданих. І знову і знову повторюють свою помилку: “Як ти можеш так про нього говорити? Це мій друг, він чудовий мужик!” – у скількох сім’ях звучать ці слова, коли ви читаєте ці рядки. “Тобі всі не подобаються!” – ще одна поширена фраза.
Тільки потім відбувається звичайний сценарій – “чудовий мужик або кидає свого довірливого і щедрого друга, або ще якимось чином платить злом за добро.
Сто років тому ще Зигмунд Фрейд звернув увагу на сценарій, що повторюється: дехто виступає в ролі благодійника, робить для когось добро, жертвує собою і своїм майном, а потім знову і знову опиняється в положенні відданого. Не встигає зарубцюватися одна рана, як людина дозволяє завдати собі іншу.
Уся справа в горезвісній проекції – прагненні приписувати іншим людям ті якості, які притаманні нам самим. Нездатні на підлість і зраду, як правило, не чекають цього і від інших, тому найчесніші, найсміливіші та найблагородніші опиняються в становищі жертви.
І то сказати: граф Каліостро прожив зі своєю дружиною Лоренцою двадцять років; разом вони то шахраювали, то насправді займалися магією, то злітали на вершину слави, то рятувалися втечею, то пророчествовали, то брехали, а потім Лоренца видала графа інквізиції, дала на нього, як то кажуть, свідчення.
Тим і страшна зрада, що від неї неможливо вберегтися і врятуватися – адже виходить вона від найближчих людей, яких ми любимо і яким ми довіряємо.
Тому-то Данте в “Божественній комедії” помістив зрадників у найстрашніше коло пекла – мабуть, теж із кимось товаришував і комусь абсолютно марно довіряв.
СПРАВЖНІ ДРУЗІ
Утім, бувають на світі й справжні друзі. Приклади можна перерахувати на пальцях, але вони вражають своєю величчю.
Коли фашисти прийшли до влади, Зигмунд Фрейд був тяжкохворим старезним старим. Євреєм, до речі. Двох його сестер відправили в табір смерті, Освенцим, і там убили. Хотіли відправити і Фрейда, але його пацієнтка і вірна подруга, правнучка Наполеона, приїхала до фашистського командування і стала просити відпустити старого вченого (а вже щосили палили його книжки, збираючись взятися і за нього самого).
“А ви, фройлян, віддайте два своїх замки, – сказав партайгеноссе аристократці. – Ось ми вашого дідуся і відпустимо”. Можна було подумати – старий і так хворіє на останню стадію раку, він дуже старий, йому так і так помирати. Але пані віддала два своїх замки, врятувала Фрейда, а коли він приїхав до Англії, вона наказала розстелити на пероні червону оксамитову доріжку, якою колись простував сам Наполеон Бонапарт. І ще подарувала вченому квіти. Тому що вони були друзями.
І ще один приклад теж належить до років Другої світової війни з усіма її жахами.
Педагог Януш Корчак був гуманістом; він написав безліч книжок про виховання дітей. Цими книжками зачитувалася вся Європа – ще б пак, адже це було нове слово в педагогічній науці, яка раніше пропонувала тільки одне – лупити і карати, дресирувати і муштрувати.
Настала війна, і єврейських дітей, вихованців Януша Корчака, відправили в концтабір. Педагогу кілька разів пропонували свободу – багато фашистів знали його книги і захоплювалися його розумом і талантом. Можна було залишитися і мирно писати свої педагогічні опуси, займатися педагогікою як наукою, адже дітей ще багато навколо залишалося. Але Януш Корчак не покинув своїх вихованців, поїхав разом із ними до табору смерті, а потім разом із ними увійшов до газової камери, щоб дітям було не так страшно помирати. Бо вони були друзями.
“Друг пізнається в біді”, – це ще римська мудрість, а до римлян, імовірно, її знали ще давніші народи. Не поспішайте довірятися і щедро роздавати своє майно людям, які змусять вас страждати; у кращому разі, від своєї байдужості до ваших бід, у гіршому – від лиха, яке вони самі вам і заподіють…
*****************
Шановні добродії, дорогі українці, долучайтесь до допомоги ЗСУ. За ваші кошти БФ “Полонія” придбає для наших ЗСУ автомобілі та іншу необхідну техніку і матеріали. Вся інформація про використання Ваших коштів буде публікуватись на сайті fenixslovo.com:
Одержувач: БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ “БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД “ПОЛОНІЯ”
Код Одержувача: 45182991
Банк Одержувача: АТ «ОТП БАНК» в м. Київ
МФО 300528
Рахунок № UA743005280000026000000034874
Для допомоги ЗСУ.
РАЗОМ МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!!
Контактні дані для зв’язку:
stepansikora@gmail.com, fenixslovo@ukr.net, +380501657803, telegram, Viber, WhatsApp
