Якими будуть наступні парламентські вибори в Україні
Під виглядом умовно волонтерських проектів та благодійних ініціатив великого бізнесу в Україні вже зараз відбувається підготовка до перших після війни виборів в ВРУ.
Впливові гравці встановлюють контроль над активами, які допоможуть фінансувати виборчі кампанії. Діюча влада планує зберегти гегемонію у Верховній Раді, тому, згідно з попередніми домовленостями створюються проекти-сателіти з метою переконати виборця підтримати ті сили, які зараз мають найбільший вплив на порядок денний. Проте, з точку зору політології, ні партій, ні політичної ідеології в Україні зараз немає.
Історія парламентських виборів в Україні
На відміну від країн Прибалтики, у нас не було здійснено заходів щодо очищення політичної системи від функціонерів радянських спецслужб, від старих радянських еліт, які зробили кар’єру на “боротьбі з українським націоналізмом” та мали звички вирішувати усі важливі питання після консультацій з Москвою. Традиції сучасного українського парламентаризму було закладено на фундаменті радянської моделі, депутатів ВР першого скликання було обрано ще за часів СРСР. Потім КПРС була заборонена, але комуністичні та комсомольскі бонзи довго зберігали вирішальний вплив на політику та економіку. Зараз у владі їх учні та спадкоємці.
Показово, що жоден склад ВР не наважився реформувати бюджетний кодекс радянського зразка, який налаштований на збір коштів з регіонів з метою подальшого ручного розподілення правлячою елітною групою.
Оскільки економіка грає провідне значення у політиці, де-факто в нас умовно ринкова економіка на радянському движку, а наявна система розподілу державних коштів не передбачає класичної демократії західного зразка. Продукт цього – багаторічне скупчення грошей та влади в руках кількох авторитетних бізнесменів, системна корупція, подвійне тлумачення законодавства в інтересах “еліт”.
Тут цікаво те, що й Уряд, й МВС, й СБУ, й Мінздрав – це юридичні особи. У старому світоустрої світова економічна модель була налаштована таким чином, що головним було отримання прибутку.
Тобто принцип роботи Уряду, податкової, правоохоронців, спецслужб, системної медицини – це надання послуг таким чином, щоб отримати за це більше грошей. Тобто не виробництво якісних услуг, державницьких управлінських рішень та діяльність для покращення життя пересічного громадянина, а прибуток, який акумулюється у бенефіціарів такої системи.
Отже, усі депутати усіх скликань ВР у першу чергу обслуговували потреби такої моделі. Й лише по залишковому принципу іноді робили щось для виборців.
“В новітній історії України ще не було політичних партій, були політичні відділи при олігархічних угрупуваннях”, – каже “Коментарі” політолог Андрій Золотарьов.
Коли у “лихі 90-ті” така Система тільки формувалася та стабілізувалась, відбувався перерозподіл державної власності – мандат депутата був своєрідним захистом від кулі кілера. Депутатів вбивали тільки у разі дуже серйозних конфліктів з Системою або з “авторитетними бізнесменами” — як це сталось з Євгеном Щербанем.
Частіше незручні депутати гинули внаслідок ДТП – як критик Кучми Сергій Драгомарецький, лідер Руху В’ячеслав Чорновіл та кілька інших політиків.
Також для більшості депутатів мандат був імунітетом від правоохоронців, прикриттям для сумнівних, або повністю шахрайських схем. У тому числі для багаторічної традиції спільного бізнесу українських авторитетних бізнесменів та топ-чиновників з російськими бізнесом, криміналітетом та спецслужбами.
Символом тієї епохи є Юхим Звягільский, який до 2019 року був народним депутатом усіх скликань.
Український менталітет, любов нації до свободи не дозволили бажаючим створити жорстку управлінську вертикаль російського зразка.
Поєднані базовими принципами тієї моделі головні фінансово-промислові групи України та їх представники у парламенті все ж іноді доволі жорстко конкурували один з одним. Для цього не шкодували грошей на різноманітні політичні технології. Тому усю новітню історію вибори у ВР в Україні сприймаються багатьма не як подія впливу громадян на політику, а як можливість заробити – від торби гречки за голос до серйозних сум за супроводження інтересів тієї чи іншої групи.
При цьому в Україні часто дійсно існувала конкуренція між різними силами, завдяки чому громадяни іноді на протиріччях між топ-політиками мали можливість вирішувати особисті питання.
Також ще на світанку новітнього парламентаризму створено модель, що партії та політичні лідери заробляли наданням “даху” бізнесменам наступного за олігархами рівня.
Не є таємницею, що одним з головних джерел доходу партій та їх топ-функціонерів був продаж прохідних місць у партійних списках. Наприклад, у 2012 році в кулуарах казали, що гарантований мандат коштував 5 млн доларів.
Часто бувало що президент та парламент представляли різні групи, по різному дивилися на внутрішню та зовнішню політику, внаслідок чого виникали протистояння між гілками влади.
Наприклад, Кравчук, Кучма та Ющенко більшу частину своїх каденцій не мали повністю лояльних ВР та Уряду. Тільки Янукович, Порошенко та Зеленський у якості президентів мали лояльні склади ВР та Уряду. При цьому, це не допомогло ані Януковичу, ані Порошенко зберегти владу.
Найбільш трагічним епізодом в історії ВР усіх скликань була ратифікація т. зв. “Харьківських угод”, внаслідок яких посилилась енергетична залежність України від РФ, а Кремль отримав плацдарм для агресії проти України у вигляді продовження терміну перебування окупаційного Чорноморського флоту в Криму.
Та епоха у житті ВР скінчилась у 2019 році після використання в Україні інформаційної технології “Слуга народу”. На хвилі успіху Володимира Зеленського на останніх на сьогодні виборах в Раду вперше в історії більше половини мандатів отримали представники президентської партії (монобільшість).
Відбувся докорінний злам: якщо раніше депутатами ставали більш менш публічні політики, впливові особи різного рівня, то у 2019 році велику кількість мандатів отримали “нові обличчя”. Колишні весільні фотографи, волонтери, тамади, гравці у КВК, навіть люди з судимістю за зґвалтування.
Звичайно ж, головні українські олігархи продовжили традицію контролю над законодавчою гілкою влади та зберегли можливість лобіювати потрібні рішення.
Масове обрання невідомих широкому загалу діячів у якості депутатів від правлячої партії відбулося з метою впровадити в Україні технократію. Це була спроба побудови жорсткої моделі, де депутати та урядовці — не яскраві політики з власним баченням, не фахівці, а повністю залежні від Системи виконавці рішень без власної думки.
Нові обличчя, перенос парламентських виборів та гроші
Під час війни багато чого забулось, але до війни правляча партія “СН” проводила достатньо своєрідну політику. Спочатку був режим “скаженого принтеру”, щоб скоріше змінити законодавство під модель технократії.
Частина нових законів дуже нагадувала російські аналоги, особливо закон про медіа. З точку зору олігархів, перехід до технократії був їм цікавий як можливість позбутися людського фактору у політиці, збільшити передбачуваність у суспільно-економічних процесах, поставити на охорону своїх привілеїв сучасні технології. Й головне – придушити малий та середній бізнес.
В будь-якій цивілізованій країні малий та середній бізнес, середній клас – це фундамент економіки, демократії та державності в цілому. Але середній клас та олігархічна феодально-компрадорська економіка є не сумісними.
Тому в 2019-2022 роках ВР, здебільшого, займалася підвищенням тиску на малий та середній бізнес. При цьому, це був світовий тренд в рамках провальної спроби переходу до шостого технологічного укладу.
З економічної точки зору, спеціальний захід “карантин ковід-19” в першу чергу вирішував задачі знищення малого та середнього бізнесу, середнього класу, зачистки економічного простору в інтересах великих гравців
. Під галас цього процесу в Україні тривали пограбування державних підприємств, реалізація корупційних схем, російська економічна окупація України, наступ великих корпорацій.
“Відбувався не тільки тиск на малий та середній бізнес, на середній клас. Одночасно ще відбувалась тотальна зачистка інформаційного простору”, – каже “Коментарі” політолог Андрій Золотарьов.
При цьому, технократична модель з початку не є гармонічною, тому у другій половині 2021 року її бенефіціари почали атакувати один одного – конфлікт найбагатшого бізнесмена України Ріната Ахметова з Володимиром Зеленським. Ось все це супроводжувала технократична ВР, де домінувала партія “Слуга народу”.
Щоб упевнитися про збереження вирішального впливу олігархів на діючу владу достатньо згадати, що перед введенням так званого карантину у 2020 році Володимир Зеленський напередодні провів нараду з топ-олігархами.
Також напередодні початку повномасштабної російської агресії 24.02.2022 Зеленський знову радився з олігархами. До речі, попри те, що в нас умовно парламентсько-президентська республіка, Зеленський, як і Янукович, є президентом, який зосередив в своїх руках та у власній адміністрації (ОП) максимум повноважень. Парламент покірно грає відведену роль.
“В нас взагалі суперпрезидентська республіка, – каже “Коментарі” Андрій Золотарьов. –Питання необхідності все ж таки трансформувати Україну у дійсно парламентсько-президентську республіку обов’язково буде дискутуватися під час наступних виборчих перегонів”.
До війни, щоб люди не розуміли, що насправді відбувається, впродовж всього терміну повноважень діючої влади виборців через ЗМІ постійно годували популізмом, розважали суперечками між командами Зеленського та Порошенка, корупційними скандалами, балачками про ЄС та НАТО.
Але в суспільстві поступово з’являлось розуміння, що, по-перше, влада уникає розмов про конкретні плани та конкретні наслідки своїх рішень для пересічних громадян, а по-друге, що всупереч обіцянкам Зеленського зламати олігархічну систему та зробити вчителям президентські зарплати, насправді зміцнювалась існуюча феодально-компрадорська модель.
Тому, напередодні війни, згідно з опитуваннями, шанси “СН” знову отримати більшість у ВР після чергових виборів виглядали примарно.
У лютому 2022 року взагалі опитування показали, що з тих, хто визначився з вибором, на наступних парламентських виборах 22,9% планувало голосувати за “ЄС” Порошенка та лише 16,4% за “Слугу народу” Зеленського, “БЮТ” Тимошенко підтримували 11,5%, вже заборонену “ОПЗЖ” — 10,1%. Також станом на лютий 2022 мали можливість подолати 5% бар’єр вже заборонена партія “Наші” Мураєва, “Розумна політика” екс-спікера Разумкова та “Сила й честь” вихідця з спецслужб Ігора Смешка.
Тобто, у порівнянні з результатами виборів 2019 року, підтримка правлячої партії “СН” за 2,5 роки знизилась майже втричі – з 43,18% до 16,4%, а така сучасна парламентська партія, як “Голос”, взагалі втратила майже усю підтримку.
Більш того, спостерігалась тенденція падіння інтересу суспільства до діючих партій та політиків, оскільки жодна сила не пропонувала громадянам нічого нового та корисного. Третина громадян України не підтримувала нікого з системних політичних сил.
Експерти очікують, що може бути спроба перенести дату виборів з метою зміцнення влади правлячої політичної сили.
“Маю жорстку позицію – ніякої відміни виборів, ніяких позачергових виборів, ніякого відкладення виборів, – каже “Коментарі” директор Інституту соціально-економічної трансформації Ілля Несходовський. – Відомо, що є бажання провести позачергові вибори. На хвилі перемоги у війні, щоб суспільство на емоціях сприймало діючу влади як переможців. У них є бажання зберегти та зміцнити владу. Але демократія не повинна від цього страждати, ми повинні дотримуватися демократичного виборчого процесу та затверджених законодавством графіків”.
Експерт впевнений, що питання недоцільності витрат великих коштів на вибори в умовах необхідності відновлювати країну після війни не буде головним у передвиборчому дискурсі.
“Державне фінансування політичним партіям зараз зрізали, – каже Ілля Несходовський. – Не слід думати, що держава витратить якісь великі кошти на вибори, що призведе до негативних наслідків. Тому що це не співставні суми. Парламентські вибори будуть коштувати бюджету у 2 млрд гривень, а тільки на післявоєнне будівництво по сучасним оцінкам потрібно 70 млрд гривень. Демократичне суспільство важливіше, ніж будівництво 20 км дороги”.
Також наступний виборчий процес повинен бути прозорим та підзвітним суспільству. “Щодо витрачання грошей політичним партіями, то має бути менше реклами та більше конкретних справ, – впевнений Ілля Несходовський. – Потрібні звіти про діяльність партій: як ви діяли раніше, чого досягли, що робили під час війни, що корисного створили. Потрібно, щоб люди орієнтувалися на кількість появ політика на ТБ, не на багатомільйонну рекламу у соцмережах, а на справи. Нехай виборець бачить, хто говорить грошима, а хто справами. Має публікуватися фінансова інформація щодо діяльності партій. Усі гроші повинні бути підзвітні та офіційно проходити через партійні фонди. Щоб виборці бачили, звідки отримали гроші, на що витратили. Щодо питання доцільності витрат великих коштів політиками під час, коли багато грошей потрібно на відновлення – це ж не державні кошти. В нас вільна країна, людина має право витрачати гроші так, як є доцільнішим з її точки зору”.
Інші обличчя та економічні виклики на парламентських виборах
Станом на сьогодні не стихають спроби монополізувати владу, і, як це не парадоксально, саме фактор війни допомагає реалізації цих планів.
“Через війну з РФ під питанням поки що сама можливість проведення парламентських виборів, – каже “Коментарі” голова Центру дослідження політичних цінностей, екс-нардеп Олесь Доній. – Про вибори можемо розмовляти у контексті тиску світової спільноти щодо необхідності перемовин. Але в нас питання відновлення територіальної цінності, до цього моменту будь-які перемовини не в наших інтересах. Проте, вибори є складовою демократичного процесу, Україна не може собі дозволити взагалі скасувати вибори. В нас не постійний воєнний стан. Можливо, що під час тиші на фронті воєнний стан на деякий термін не буде подовжено, і у цей невеликий проміжок часу проведуть парламентські вибори за прискореною процедурою”. Але це буде дуже сумнівне явище, яке може призвести до негативних наслідків. “Зараз спостерігається зменшення політичної активності, – продовжує Олесь Доній. – Відбувається монополізація медійного простору, економічного простору. При цьому йде тиск не тільки на малий та середній бізнес, а й на великий бізнес.
В умовах війни єдиний телемарафон є інструментом протидії ворожої пропаганди, але цей монополізований медійний ресурс можуть використати і проти демократичних процесів.
На цей момент в інших політсилах, окрім владних, немає ресурсів та можливостей готуватися до виборів. Тому нинішній владі навіть може бути вигідно провести позачергові вибори та скористатися тим, що ніхто з конкурентів не готовий. Може бути ребрендінг. Може бути кілька партій, які напряму не будуть пов’язані зі “Слугою народу”, та будуть навіть виглядати як альтернативні проекти один до одного. Та при цьому, усі ці проекти будуть пов’язані з діючою владою медійними та економічними інтересами.
У влади зараз шикарні передумови для наступних виборів”.
“Все частіше у інформаційному просторі з’являються меседжі, що Україні, нібито, потрібно повернутися до системи з закритими партійними списками. – каже Андрій Золотарьов. — Так вивчають відношення суспільства до цієї пропозиції. Тобто, за рік до виборів ще не зрозуміло, за якими правилами парламентські вибори відбудуться. При цьому, жодна зі старих політичних партій немає ідеології та актуальних візіонерських пропозицій українцям. З боку тих сил, які сьогодні мають ресурс для створення нових проектів, також очікувати цього не доводиться.
Зокрема, показово, що жодна політична сила не виступила за вирішення питань забруднення Дніпра, вирубки Карпатських лісів, відновлення природи постраждалих від війни регіонів, розвитку науки та культури. Жодних практичних кроків не робиться для вирішення проблеми подвійного тлумачення законодавства та питання про те, що розрекламована антикорупційна інфраструктура, здебільшого, є сімулякром. Замість цього ми спостерігаємо тотальну модерацію суспільного дискурсу, блокування тем, які влада не хоче обговорювати.
“Майже повністю олігархічними були скликання Верховної Ради до 2014 року. Потім були групи впливу Порошенка.
У 2019 році, коли з’явилась “монобільшість” “СН”, вважалось, що головним бенефіціаром ВР став Коломойський, – каже “Коментарі” експерт ГО “Бюро аналізу політики” Віктор Бобиренко. – А з часом ми почали спостерігати утворення нової еліти, головним джерелом доходів якої був проект “Велике будівництво”. З того моменту більшість депутатів почала обслуговувати не олігархів, а Офіс президента, за що, за інсайдерською інформацією з ВР, отримували щомісяця по 20 тисяч доларів у конвертах”. Виглядає, що війна призупинила цей процес, а може й ні. Експерти прогнозують, що нові “технократи” спробують захопити абсолютну владу.
“Якщо Зеленському на піку популярності вдасться провести парламентські вибори, є вірогідність, що “Слуга народу” отримає конституційну більшість, – міркує Віктор Бобиренко. – У союзники вони візьмуть Сергія Притулу. Змінять конституцію на парламентську республіку, з метою виграти й наступні вибори, після яких Зеленського висунуть у прем’єр-міністри. Щодо перспектив інших політичних гравців, то відсотків 12-15 голосів виборців на парламентських виборах може отримати партія Порошенка, 6-8% візьме партія Юлії Тимошенко. Залишки колишньої ОПЗЖ навряд чи здолають 5% бар’єр”.
“Станом на зараз бачимо, що на наступних парламентських виборах будуть домінувати націоналістичні сили та ті, хто підуть під омофором посольства США – т. зв. “соросята”, – каже Андрій Золотарьов. – Також будуть мати вплив партії під омофором Банкової. Це ті сили, у яких є можливість вести роботу. Інші або поза законом, або втратили ресурсну базу. При цьому, з огляду на непередбачуваність перебігу війни, цілком можливо з’явлення нових самостійних проукраїнських сил. Наприклад, партії міських голів, партії військових. Ніш дуже багато.
Можлива поява соціал-демократичної партії як ідеологічного явища, а не як сімулякра під керівництвом адміністрації президента, як це було за часів Кучми”. “Розклади по виборам будуть актуальні лише після війни, — каже “Коментарі” голова Українського аналітичного центру Олександр Охрименко. –Все йде до того, що єдиною партією в Україні з реальною владою стане “Слуга Народа”.
Ймовірно потрапить до наступного складу ВР Петро Порошенко, але проти нього грає імідж зрадника. Готується Притула, проте, без спонсорів він нічого не зробить. Усі інші – Тимошенко, Гройсман, Разумков грошей на вибори не мають”.
Але при цьому нікуди не зникають системні проблеми та виклики нового часу, запит суспільства на свободу та справедливість.
“З економічної точки зору Зеленський виявився зовсім не Голобородько, – каже Андрій Золотарьов. – Для власного ядерного електорату він був шкільний вчитель. Після того, як значна частина електорату побачила, що Зеленський – не Голобородько, у нього та у “СН” до лютого 2022 року виникли значні електоральні проблеми”.
Є й ключові політичні, економічні та суспільні питання, щодо яких команда Зе! не продемонструвала здібностей виробити ефективні рішення. Наприклад, інтеграція Криму та Донбасу після повернення на кордони 1991 року. Також, серед представників діючої влади не спостерігається фахівців, які зможуть ефективно адмініструвати приєднання до України нових територій через дуже ймовірний розпад РФ.
Залишається відкритим й питання відсутності в країні сил, які б захищали якусь соціальну групу або сучасну ідеологію. Не дивлячись на те, що малий й середній бізнес зіграв вирішальну роль у тріумфі Зеленського та “Слуги народу” у 2019 році, влада не демонструє наміру вирішувати питання пересічних українців та створювати сприятливі умови для МСБ. Навпаки, під виглядом “націоналізації” та “великої приватизації” спостерігаються наміри продовжити вирішувати питання олігархів за рахунок народа.
“Те, що обіцяли Зеленський та “СН”, не могло не сподобатися не тільки середньому класу, а практично й всьому суспільству, — каже “Коментарі” голова асоціації малого та середнього бізнесу Руслан Соболь. Народ повірив та підтримав. Але сподівання не виправдалися. Люди відчувають, шо їх обманювали. А тому, з кожним днем зростає довіра представникам воєнного блоку. Тому, я передбачаю, що у наступному скликанні ВР буде багато від військових”.
Руслан Соболь визнає, що український середній клас зараз не має політичної сили, яка б відстоювала його інтереси. “Є лише поодинокі особистості, які час від часу роблять заяви на захист середнього класу, – продовжує Руслан Соболь. – Якоїсь системної сили немає. Навряд чи вона швидко сформується. На мою думку, пройде чимало часу поки кристалізуються такі лідери. Це будуть представники того самого середнього класу. Люди, які ухвалять рішенні залишити справу свого життя заради того, щоб піти у політику захищати інтереси спільноти. Україні потрібні власні Ганді. Війна сформує таких лідерів”. Підсумовуючи вищезазначене, можна зробити декілька висновків.
По-перше, парламентські вибори, найімовірніше, відбудуться за розкладом, восени наступного року.
По-друге, команда Зе! має усі шанси разом із партнерами отримати конституційну більшість, та повністю монополізувати владу в країні, оскільки яскравих їм альтернатив на сьогодні немає.
