ВОЛОДИМИР ФЕНИЧ, МИХАЙЛО САДОХА. КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ НАРИС СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ГРОМАДИ СЕЛА ДОРОБРАТОВА МУКАЧІВСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ. НАРИС 2, ч. 2
НАРИС 3.
ПАРАФІЯ ТА ПАРОХИ СЕЛА ДОРОБРАТОВА В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД (1946–1991)
З приходом радянської влади розпочалися репресії проти Греко-католицької церкви на Закарпатті, переслідування та арешти священників. Був переслідуваний і о. Євген Уйгелі. Його важко хворого разом із сім’єю було виселено з церковного будинку-фари. Помер отець Євген Уйгелі у 1954 році. Похований на сільському кладовищі в Доробратові.
Зазнали також переслідувань монахи та монахині Чина Святого Василія Вели- кого. Їх спонукали відмовитись від свого сану й перейти в чернецтво до Руської Православної Церкви Московського пат- ріархату. Незважаючи на погрози і обіця- нки різних благ жодна особа з чернечого стану не зрадила своїй вірі, за що більшість з них були репресовані комуністичним режимом. Деякі монастирі закрили, а окремі передали РПЦ. Серед богопосвячених осіб ЧСВВ були й кілька доробратівчан.
Мондик Андрій (о. Антоній) народився 19 січня 1913 року. В 1931 році після закінчення Мукачівської русинської гімназії всту- пив до Мукачівського монастиря ЧСВВ. В Ужгородському монастирі захистив два сту- пені схоластики (релігійна філософія), далі навчався в Богословській семінарії Мукачівської греко-католицької єпархії в Ужгороді, а закінчив теологічні навчання в м. Оломовц (Моравія). У 1943 році Генеральною курією ЧСВВ в Римі о. Антонія Мондика було призначено протоігуменом підкарпатської гілки василіан.
Згідно з каталогом “Провінції Василіанського Ордена Св. Йосафата в Угорщині” у 1944 році вона поділялася на три віце-провінції: угорську, русинську та румунську. Найбільшу частину становили монастирі й монахи русинської гілки (Coetus monasteriorum ruthenorum). До неї належало п’ять монастирів: Боронявський, Імстичівський, Мукачівський, Ужгородський та Малоберезнянський.
Після закриття монастирів, деякі з яких були передані РПЦ, о. Антоній (Андрій Мондик) працював лісорубом в Загатянському лісгоспі. Через деякий час він захворів і важка праця лісоруба стала йому непо- сильною. Довелось знайти легшу роботу у виноградній бригаді колгоспу «Радянське Закарпаття» в с. Доробратово. Там працював до 1973 року. Будучи об’єктом пильного нагляду і контролю з боку місцевого КДБ, він конспіративно проводив підпільну роботу монашого життя на Закарпатті.
Ним була налагоджена також підпільна підготовка кандидатів до чернечого життя та священичого сану. Помер о. Антоній (Мондик Андрій Андрійович) 20 листопада 1989 року. Похований на території церкви в с. Доробратово.
Гелетей Юлія (сестра Теодора). Народи-ась 27 лютого 1913 року. Закінчила Мукачівську русинську гімназію, вчительську гімназію в Ужгороді та нотаріальні курси. Працювала в канцелярії в Гайдудорозькій греко – католицькій єпархії ( Угорщина) настоятелькою будинку для немічних монахинь у м. Бардієві (Чехо-Словаччина). Померла 18 травня 1987 року. Похована в м. Тренчин (Чехо-Словаччина).
Геревич Марія (сестра Ігнатія) народи- лася 1 вересня 1916 року. Після закінчення Мукачівської русинської гімназії вступила до новіціату Ужгородського монастиря ЧСВВ, де й склала довічні обіти. Будучи монахи- нею, закінчила педагогічний інститут у Бра- тиславі. З 1938 до 1948 року (до ліквідації монастиря радянською владою) була ігуме- нею жіночого монастиря в Ужгороді, під опікою якого були всі жіночі монастирі ЧСВВ краю. Була репресована радянською владою. Померла 26 липня 1962 року. Похо- вана у м. Мукачево на міському цвинтарі.
Попович Анна (сестра Віра) народилася 1916 року. Після закінчення Мукачівської ру- синської гімназії вступила до новіціату Ужго- родського монастиря ЧСВВ, де склала довічні обіти. Будучи монахинею, закінчила нотаріальні курси. Була завідувачкою канцелярії жіночого монастиря в Ужгороді з 1938 по 1948 рік (до лік- відації монастиря).
Репресована радянською владою. Померла в 1968 році. Похована в м. Ужгороді на кладовищі
«Барвінок».
Русин Юлія (сестра Миколая) народилась 5.04.1913 р. Після закінчення Мукачівської русинської та Ужгородської вчительської гімназій вступила до новіціату Ужгородсько- го монастиря ЧСВВ, де склала довічні обіти. В монастирі опікувалась дитячими сиротин- цями та будинками немічних людей. Була переслідувана радянською владою. Померла 18.03.1975 р. Похована в Доробратові на сільському кладовищі.
У червні 1949 року радянська комуністи- чна влада відібрала від греко-католицької громади села Доробратова церкву і передала її православній громаді Російської православної церкви. Вона нею розпоряджалася до липня 1990 року.
За цей період в церкві служили дев’ять священників Мукачівсько- Ужгородської єпархії РПЦ Московського патріархату: Рацин Василь, Бутьок Варфоломей, Бобіта Іван, Мінчіч Золтан, Сідак Михайло (монах Юстин), Черній Федір, Симулик Дмитро, Голубка Михайло та Куриця Михайло. Біографія одного з них особливо знакова для тієї епохи.
Сідак Михайло Васильович (о. Юстин). Народився 14 жовтня 1918 року в с. Збини Воловецького округу в комітаті Береґ в родині лісоруба. Закінчив сільську школу в Жденієві та гімназію у Сваляві. Богословьску освіту здобув у 1934–1940 роках в духовній семінарії в м. Сремські Карлови- ці (Югославія). Після навчався один рік на богословському факультеті Белградського університету. З весни 1941 до літа 1942 року жив пос- лушником в монастирі Велика Ремета в Сремських Карловцях. У 1942 році був заарештований німцями і доправлений у сілезьке місто в оку- пованій нацистами Польщі Бреслау (Вроцлав). Восени 1943 року він пробирається до Угорщини, де стає слухачем православного богослов- ського факультету Будапештського університету. У вересні 1944 року М. Сідак повернувся на Підкарпатську Русь. Спочатку працює псало- мщиком у с. Жденієво, а в 1944–1945 роках викладає німецьку мову, історію та Закон Божий в Хустській гімназії. В Свято-Пантелей- монівському скиті в околицях Хуста прийняв чернецтво під іменем Юстин.
У 1945 році радянська влада запропонувала йому посаду директо- ра гімназії за умови вступу в комуністичну партію, але він вибрав шлях служіння Богу й народу. 21 квітня 1945 року, на перший день Воскресіння Христового, на вечірні в церкві с. Щербовець Воловецького округу, монах Юстин (Сідак) заступився за місцевого греко- католицького священика о. Степана Григоровича, на якого напав під час св. Літургії п’яний радянський офіцер.
24 липня 1946 року монах Юстин звернувся з проханням до Му- качівсько-Ужгородського єпископа Нестора (Сидорука) рукоположити його у священицький сан. 21 вересня 1946 року в Іллінській каплиці Липчанського жіночого монастиря єпископ Нестор рукоположив його у сан ієродиякона, а наступного дня, в монастирському храмі Різдва Богородиці, – в сан ієромонаха.
З червня 1947 до 5 квітня 1948 року о. Юстин (Сідак) парохував у с. Чумальово Тячівського округу. У квітні 1948 року він був переведе- ний на пастирське служіння в с. Негрово Іршавського округу. Парале- льно з 31 травня по 4 жовтня 1949 року він обслуговував церковну па- рафію в сусідньому с. Доробратово. Його непокоїли дії влади по пере- слідуванню священиків та вірників Греко-католицької церкви.
Після невдалої спроби продовжити навчання в Московській духо- вній академії (лист до Патріарха Алексія (Сіманського) від 10 вересня 1950 р.), на початку квітня 1951 року життя о. Юстина (Сідака) зміни- лося кардинально.
Внаслідок інциденту, який стався під час св. Літургії в с. Негрові між п’яним землевпорядником Іршавського округу Ржецьким і о. Юсти- ном, 5 квітня 1951 року на загальному зібранні всього православного духовенства Закарпатської області в Мукачівському монастирі отець Юстин (Сідак) публічно засудив репресії та переслідування греко- католиків. Наступного дня він був заарештований. 17–18 липня 1951 року суд звинуватив його в антирадянській та антикомуністичній агіта- ції і пропаганді, закликах до боротьби з атеїзмом, в результаті чого він отримав 10 років таборів з поразкою в правах на 5 років та конфіскацією належного йому майна. Покарання відбував в Унженському таборі на станції Сухобезводна Горьківської області Російської Федерації.
7 червня 1956 року о. Юстин Сідак був звільнений з ув’язнення по амністії і продовжив служіння в різних селах Закарпатської області. Спочатку було с. Білки, потім, з 23 жовтня 1956 року, с. Малий Рако- вець Іршавського району. Але вже на початку 1957 року о. Юстин Сідак перебувавє серед чернечої братії Свято-Преображенського чоловічого монастиря в с. Теребля Тячівського району, а в лютому-березні 1957 року він обслуговує Вознесенський та Покровський храми в місті Хуст. У 1957–1961 роках о. Юстин (Сідак) є настоятелем парафії у с. Ділове з обслуговуванням вірних с. Кобилецька Поляна Рахівського району, а також тимчасовим обслуговуванням храмів у селах Добрянське Тячівського району та Ясіня, Лазещина, Чорна Тиса Рахівського району. У 1958 році він знову пробував продовжити навчаня в Московській духовній академії, але теж без успіху.
14 серпня 1961 року ієро- монаха Юстина (Сідака) було знову призначено настоятелем храмів в с. Негрово та в с. Доробратово Іршавського району. У 1967 року він отримав сан ігумена.
У березні 1978 року церкву св. Миколая-Чудотворця в Доробратові відвідала делегація, до якої входили завідувачі відділа- ми релігії та агітації і пропаганди Закарпатського обкому КПРС, директора Закарпатсько- го обласного музею атеїзму та релігії, секретаря з ідеології Ір- шавського райкому, місцевих партійців та керівництва Мукачівської єпархії МП. Делегація прийняла рекомендації, щоб протягом півроку демонтувати іконостас, престол та казательницю й перевезти їх в Ужгород в Музей атеїзму та релігії, а взамін встановити за кошти громади канонічні в РПЦ іконостас і престол. Ієромонаху Юстину було доручено розпочати збір грошей на новий іконостас і престол. Завдяки зусиллям ієромонаха Юстина (Сідака) виконання рекомендацій комісії спочатку були відкладені на деякий час, так як люди «не бажали «жертвувати кошти на новий іконостас, а пізніше про них «забули».
У 1985 році отець Юстин (Сідак) став емеритом (пенсіонером). Помер 21 жовтня 1992 року. Похований в рідному с. Збини Воловецького району.
Попередні частини читайте:
Далі буде…
