На кладовищі молода дівчина сказала мені: “Тамара, здрастуйте. Я коханка вашого чоловіка…”
Тома, пробираючись крізь сніг, йшла до могилки чоловіка. Вона відчинила маленьку огорожу, подивилася на портрет чоловіка. Його очі були сумні, а куточки рота трохи піднесені, ніби ще трохи й він усміхнеться. Радій бачити того, хто прийшов до нього. Але на могилі лежали свіжі гвоздики. Це було дивно, зазвичай батьки чоловіка завжди дзвонять, щоби разом піти на цвинтар. Хоча, може, це були його друзі.
Трохи згодом до могилки підійшла молода дівчина з маленькою дитиною. – Тамара, Здрастуйте. Вибачте за прямоту, але я коханка вашого чоловіка. Ми розлучилися з ним ще до цієї страшної аварії, в якій він загинув. Про дитину він не знав. Це його дитина, звуть також як тата-Костя, йому 2 роки. Повірте, він любив лише вас… – Що … Та як ви собі дозволяєте, що вам взагалі потрібно? – Тамара, Послухайте мене, будь ласка. Заберіть Костю до себе… мені недовго залишилося, лікарі сказали кілька місяців. Я більше не знаю, до кого звернуться.
У мене є ваш номер, я у вашого чоловіка списала, поки він спав. Про всяк випадок, але подумала, що правду повідомити краще. Тамара злякалася, мала змішані почуття. Вона дізналася, що її чоловік зраджував, ще ця дитина, ще й коханка скоро помре. Тому просто втекла з цвинтаря, сіла в машину та поїхала додому. Через місяць її зателефонувала старенька жінка і тремтячим голосом повідомила, що коханка померла. Сама жінка була її матір’ю, і просила тому приїхати за Костиком. Тома подумала, що дитина ні в чому не винна.
Тім більше він зведений брат Серьожі сина її з чоловіком. Буде погано, якщо вона зробить так, що брат її сина опинитися в дитячому будинку. Тома поїхала. Коли вона увійшла до квартири, то помітила, що старенька була зовсім погана, мабуть, і їй трохи лишилося. Зрозуміло, що вона не в змозі встежити за 2-річним малюком. А Костя був просто копією батька. Тома взяла на руки хлопчика, він був спокійним. Вона зібрала його речі, документи та відвезла додому.
Спочатку було важко перебувати поруч із цією дитиною. Він, навіть, перекинув спеціально кашу. Тома вмить розлютилася на Костю, стала кричати. А хлопчик підійшов до неї, з очей закапали сльози. – Не кричи, мамо, – промовив хлопчик. Тома взяла Костика на руки й міцно притиснула до себе. Чужих дітей не має.
