Право на утилізацію

— Ось, будь ласка, ваш талон на утилізацію, — дівчина-андроїд з посмішкою простягла пластикову картку. — Чекаємо на вас через три дні.

— Тут якась помилка, — заперечила я, ховаючи руки за спину, начебто якщо від талона відмовитись, комп’ютер змінить рішення.

— Ні, все так, — доброзичливо підтвердив робот. — Коштів на вашому рахунку вистачить на оплату оренди за три ночі та мінімальний набір продуктів. Далі ваше існування нерентабельне.

– Я можу пожити у подруги! — випалила я перше, що спало на думку.

— Якщо у вас є кровні родичі або інші особи, які можуть гарантувати оплату рахунків за ваші потреби, ви повинні повідомити їхні координати. Коли прийде підтвердження про спонсорування, рішення буде переглянуто.

Я з ненавистю глянула на доброзичливу пластикову маску. Звичайно, зловтіха мені привиділася, звідки ця лялька знає, що рідних у мене немає, а останню подругу утилізували рік тому.

Я протрималася довго, але від долі не втечеш. Тобто від служби контролю населення бігати неможливо. Щомісяця слід відмічатися, щоб вони оцінили, чи здатний громадянин сплатити ресурси, які споживає.

А з п’ятдесяти років щотижня.

Що ж, колись цей день мав настати. Мені шістдесят. Має виповнитися за тиждень.

Вже не відзначу цей ювілей.

— Ви маєте право вибрати форму утилізації, — підсолодила пігулку андроїд. — Газ, ін’єкція чи фізична дія на тіло.

– Нехай мені відрубають голову! – нервово реготнула я.

– Ця форма не передбачена, це не гуманно, – після паузи заявила ця байдужа лялька.

— Якщо важко вибрати зараз, можете повідомити про своє рішення безпосередньо перед операцією.

— Тільки не кажіть «смерть від старості», бо вона зависне. Це найпростіша модель, – застеріг голос у мене за спиною. — Прийдеться чекати, поки перезавантажиться, а я хотіла б до полудня встигнути додому.

Я обернулася, надто вже бадьоро і позитивно звучав голос. Зазвичай всі веселощі залишають за порогом цього залу. Навіть ті, хто здатні сплатити собі ще місяць-другий, перебувають у похмурих настроях. Слідом за мною в черзі на контроль стояла усміхнена дама років на десять старша за мене.

Вона не намагалася маскувати вік і навіть волосся не фарбувала. Дивовижно! Напевно, може дозволити собі не працювати. Адже якщо ти молодо не виглядаєш — роботи не отримати. Напевно, цій старій пощастило зі спонсорами. Найімовірніше, діти.

Ех, казали мені свого часу: народжуй, якщо хочеш жити довше. Коли не зможеш працювати, діти подбають.

Втім, це як пощастить. Одна моя приятелька трьох народила, ресурсів на них безліч витратили і вона, і батько. А коли дохід перестали отримувати, жоден із нащадків не захотів взяти батьків на спонсорство.

Відмова оплачувати чужі ресурси – це законне право. Приятельку років п’ять тому утилізували, чоловіка її трохи згодом.

У чоловіків планка рівня доходу нижча. Але вони на лікування вважають за краще не витрачатися і одразу йдуть на утилізацію.

А я останні кредити на щеплення від грипу витратила, одразу, як тільки захворіла. Або щеплення було контрафактне, або вірус новий.

Досі слабкість у всьому тілі, сканер здоров’я на вході в офіс не дає повернутися до роботи, а грошей на ліки немає. Замкнуте коло.

Я крутила в руках плоский квадратик талона на смерть і не могла повірити, що це відбувається зі мною. І найстрашніше, що за три дні грошей я ніде не дістану.

— Будь ласка, ваш талон на утилізацію. Чекаємо на вас через два дні, — оголосила андроїд дамі, яка змінила мене біля стійки.

– Дякую, – люб’язно відповіла та. — Але я маю право продати прохання, щоб Рада розглянула питання про призначення мені утримання державним коштом.

– З якої причини?

— Я художник, закінчую картину, яка стане національним надбанням.

Я завмерла, цікавість пересилила розпач.

Всім відомо, що після того, як економічно доцільним визнали утилізувати тих, хто споживає більше ресурсів, ніж здатний виробити, твори мистецтва практично не створювалися. І нова державна програма щодо відродження національної культури передбачала послаблення для людей творчих професій. Отже, переді мною художник!

— Прошу надати вам зразок роботи.

Жінка виклала на стійку перед андроїдом малюнок. Я підійшла ближче. Це був натюрморт: глечик, груша, квітка. Такі малюють під час уроків з у школі. Нічого шедеврального чи навіть оригінального. Одна зі стінок глечик кособока. Дама, помітивши мій інтерес, підморгнула.

— Потрібно організувати комісію, яка оцінить художню цінність полотна, — оголосила андроїд. — Максимальний термін чотири тижні, на цей час вам буде нараховано матеріальну підтримку.

Отримавши нову картку, дама з задоволеною усмішкою пішла до виходу, я немов удав за кроликом крокувала за нею.

— Як це вам вдалося? — спитала я, коли ми вийшли надвір.

— Це ж робот, вона підкоряється своїм інструкціям, — посміхнулася художниця.

— Але ж у комісії будуть мистецтвознавці, вони зрозуміють, що ваша картина аж ніяк не шедевр національного надбання!

— Так, але за чотири тижні я буду в іншому місті і пред’явлю іншому андроїду портрет моєї собачки. Можливо, він вдасться вдалим. Таким чином, я розраховую дожити років до вісімдесяти. І на той час сама стану національним надбанням — найстаріший мешканець країни. Ну тепер ще, можливо, ви складете мені конкуренцію, – жінка підморгнула. — Зніматимемося в соціальних рекламах, мовляв, лише гідні люди мають право довго жити, підтримайте програму утилізації нерентабельних громадян.

І, сміючись, вона пішла до автобусної зупинки.

Я ще кілька хвилин стояла, захоплено дивлячись услід цій винахідливій старенькій, а потім поспішила додому.

Десь у мене лежала недописана поема.

Коли я працювала, закінчити її було ніколи, але настав час доробити.

Завтра принесу поему андроїду, хай скликає комісію.

Ірина Першіна

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *