Від народності “рутени” – до нації “русини”. 03
Після наведення в Австрії громадського порядку, у рутенському краї з центром у місті Ужгороді головою місцевого самоврядування було призначено чеха Ігнаца Віллеця, а його заступником – А. Добрянського. Оскільки І. Віллець тривалий час перебував у від’їздах, А. Добрянський та його брат Віктор, який очолював відділ освіти та релігії, фактично стали правителями в Ужгородському русинському краї. 1 жовтня 1849 А. Добрянський на чолі русинської делегації знову вирушив до Відня. Заручившись там підтримкою барона К. Герінга, імператорського комісара Угорщини, і прем’єра Австрії Шварцеберга, рутенську делегацію 19 жовтня було прийнято Францем-Йосифом I. На цьому прийомі знову були озвучені вищезгадані вимоги русинів, викладені в 12-х пунктах. Щоб їх узаконити через парламент, А. Добрянському було надано можливість виступити з вимогами русинів у парламенті Австрії.
А. Добрянський у виступі перед депутатами парламенту Австрії замість «рутени» вже говорив про політичну націю «русини».
Таким чином, перейменування назви національності «рутен» на «русин» набуло державного характеру.
У народних школах Прешівського та Ужгородського країв викладання здійснювалося рідною, русинською, мовою, яка у цих двох краях була другою офіційною мовою. Якщо відомий просвітитель та історик Михайло Лучкай (Поп) ще у 1830 році видав для угорських рутенів першу граматику латиною «Gramatica slavo-ruthena» («Граматика слов’яно-рутенська»), то після 1849 року у всіх русинських підручниках замість «рутен» уже застосовувалася назва “русин”. У тому числі – у згаданих підручниках А. Духновича, а також у «Руській граматиці», «Читанці до вивчення літературної мови угро-руських» Є. Сабова та інших. В 1883 русин Василь Чопей видав перший русинсько-угорський словник, в якому стверджував, що русинська мова є самобутньою мовою і «іі не можна вважати діалектом російської або малоросійської мови».
За переписом населення 1850 року, на русинських землях Угорщини проживало 440 600 громадян русинської національності. Однак через політику денаціоналізації, що проводиться урядом, за переписом 1900 року їх виявилося менше – 410.283 особи. Тому русинська інтелігенція не бачила іншого шляху збереження русинської нації, як тільки сподіватися на підтримку Росії та йти в політику. На виборах до парламенту Угорських земель О. Духнович та А. Добрянський були обрані депутатами від Прешівського краю. Русин А. Негребецький був призначений головним комісаром у Русинському регіоні, а згодом – наджупаном Ужгородської жупи, а русин І. Ляхович – віцежупаном. Русин П. Долінай був призначений комісаром Мараморошкою жупи тощо.
Під тиском угорців Австрія в 1860 році прийняла нову Конституцію, на підставі якої територія Австрії була адміністративно розділена на краї, в яких вводилося місцеве самоврядування (крайові сейми, тобто парламенти). Під тиском поляків та українців Галичини, до неї були внесені зміни – Галицький край отримав статус автономії. Однак у владі цього автономного краю переважно були поляки, які становили більшість населення і були успішнішими, ніж українці та русини Лемківщини.
У свою чергу, словаки теж почали вимагати автономії. З цією метою вони 6-7 червня 1861 провели в місті Святий Мартін Турчанського округу з’їзд, на якому була прийнята національна програма під назвою Меморандум. У вступній частині Меморандуму повідомлялося про тісне співробітництво словаків з русинами (russini) з питань національної політики. У Меморандумі було викладено вимоги до вищих органів влади: ухвалити закон про надання словакам статусу автономії; словацькі землі назвати Словацький край (Okolica Slovensko) з наданням йому рівноправності з угорцями у питаннях самоврядування.
Проте Меморандум залишився без належної реакції влади. Щоб об’єднати свої політичні сили, словаки, за активної участі А. Добрянського та інших лідерів русинів, в 1863 домоглися дозволу на відкриття словацького національного об’єднання під назвою «Матиця Словенська». Це об’єднання очолив Ш. Майзес, єпископ із Банської Бистриці. «Матиця Словенська» організовувала боротьбу словаків за рівноправність із угорцями. В 1868 вона провела словацький з’їзд, на якому була прийнята «Спішська Петиція». У цій петиції повторювалися викладені у згаданому Меморандумі вимоги словаків. Новим у ній було те, що потрібно було створити у міністерствах Угорщини відділення для Словацького краю, а також офіційно визнати національний прапор автономного Словацького краю. Будучи депутатом, А. Добрянський зачитав цю Петицію у парламенті Угорщини, проте вона залишилася без уваги.
У той же час русини Ужгородського краю (нині – Закарпатської області України), які втратили впевненість у перемозі, багато говорили про утиск їх угорцями, але мало робили для того, щоб протистояти цим утискам.
А. Духнович із цього приводу писав у зверненні до русинів: «Скажіть правду, чи не шкодить народності нашій самі русинські демагоги, ніж угорці? Чи не самі русини? І то ще священики, отці та покровителі русинського Народу (як то вони називатися люблять)… Так, браття, не приписуйте ж мадярам наше утіснення, але приписуйте нам чи собі. Жалімося, що вони нас утискають, але проти не дійствуємо, – ми завжди малодушній, і сказати правду: ми самі ж не хочемо двигатися, краще рушаємо інших», тобто. які проживають на русинській землі представників інших націй.
Ці закиди О. Духновича не втратили своєї актуальності й досі.
Відстояти національні інтереси в угорському парламенті нечисленній групі депутатів від словаків та русинів не вдалося. А. Добрянського звинуватили в панславістській діяльності і в 1869 році позбавили депутатського мандата. Він поїхав до свого маєтку – село Чертеж Прешовського краю, а 1875 року через переслідування змушений був емігрувати до Росії. В 1881 році А. Добрянський повернувся до Австрії до дочки Ольги, яка проживала в місті Чернівці, адміністративному центрі автономного краю Буковина. 1881 року вони переїхали до Львова, де таємно зустрічалися з політичними лідерами української Галичини. Навесні 1882 року на чергову таємну зустріч у заміському лісі нагрянула поліція. Юристу А. Добрянському вдалося уникнути покарання, але донька Ольга (за чоловіком – Геровська), відсиділа два роки у в’язниці. Під час слідства та на суді стало очевидним, що українських політичних лідерів Галичини більше влаштовувало перебування у складі Австрії на правах автономного українського краю, ніж об’єднання з українцями Буковини та угорськими русинами у спільну для них автономну русинську державу федеративної Австрії.
Якщо національність народностей насамперед не впливала на їхній політичний статус, то із завершенням переростання народностей у політичні нації їх статус зріс. Політичні нації здобули право на свою національно-культурну автономність. Тому угорські націоналісти стали стверджувати, що русини, які проживають на території Угорщини, є етнічними угорцями. У свою чергу поляки стверджували, що русини, які компактно проживають у польському регіоні під назвою Лемківщина, у попередніх розділах названі нами східні хорвати, є етнічними поляками. Оскільки русинам Лемківщини просто набридло сперечатися з цими твердженнями поляків, то поляками це сприйняли як аполітичність «poczciwy Rusin», духовні потреби яких нібито обмежуються русинською мовою та русинською піснею. Щоб довести полякам, що національність русин – окрема слов’янська нація, один із перших україномовних письменників Росії Пантелеймон Куліш у 1882 році провів відповідне дослідження та видав його під назвою «Крашанки русинам та полякам на Великдень».
Проте між «твердими» русинами польської Лемківщини та «свідомими» українцями Малополипи, які намагалися «несвідомих» русинів схилити до усвідомлення себе українцями за національністю, після 1849 року розгорнулося відверте протистояння. При цьому Австрія підтримувала українців Галичини. Тому поляки й нині стверджують, що українську національність вигадала Австрія як своєрідна зброя проти поляків та щит від Росії. Р. Дмовський, перший міністр закордонних справ відродженої в 1916 року Королівської Польщі, зокрема говорив про «вигодоване Австрією українство».
В 1860 Італія вступила у війну проти Австрії на стороні Пруссії. Зазнавши поразки, Австрія не змогла тримати у покорі угорських магнатів, і їм вдалося домогтися від Відня компромісу. 8 червня 1866 цісар Франц-Йосиф I став королем Угорщини, а в 1867 Угорщина була визнана політично неподільним союзником Австрії. Тобто Австрія була реформована у двоєдину конфедеративну державу під назвою Австро-Угорщина. У цій конфедерації Угорщина (Транслейтанія) мала свою Конституцію, парламент і уряд. Парламент Австрії (імперська рада) складався з 856 депутатів, а парламент Угорщини (державні збори) із 676 депутатів. Для прийняття загальних для Австро-Угорщини законів, цісар Австрії, він же король Угорщини, скликав збори парламенту Австро-Угорщини, що складалися з 60 депутатів парламенту Австрії та 60 депутатів парламенту Угорщини. Три міністерства – оборони, фінансів та закордонних справ – були спільними для Австрії та Угорщини. Вони підкорялися Францу-Йосифу I, який одночасно був імператором Австрії та королем Угорщини.
Щоб не повертатися до парламенту Австро-Угорщини, зазначимо, що у 1913 року у складі парламенту Австрії було депутатів: від австрійців (10 млн. чол.) – 242 мандата; від чехів (6,4 млн. чол.) – 107 мандатів; від поляків (5 млн. чол.) – 78 мандатів; від українців Галичини та Буковини (3,5 млн. чол.) –28 мандатів; від сербів, хорватів та словенців (2 млн. чол.) – 27 мандатів; від італійців та румунів (0,3 млн. чол.) – 7 мандатів. На 1910 рік у складі парламенту Угорщини було депутатських мандатів: для угорців – 48,1%, для румунів – 14,1%, для німців – 9,8%, для словаків – 9,4%, для хорватів – 8,8% ), для сербів – 5,3% від загальної кількості мандатів, для русинів – три мандати.
Австрії вдалося вийти з національно-політичної кризи та зберегти за собою могутність у Європі, посідаючи друге місце за розмірами території та третє – за чисельністю населення. З 50 мільйонів громадян Австро-Угорщини 30 мільйонів були слов’янами. У складі Австрії залишилися землі Чехії, Правобережної Моравії, Сілезії, Далмації, Сербської Країни, Буковини, Галичини, Істрії, Гарц та Трієст. До складу Угорщини входили землі Лівобережної Моравії, Хорватії, Словенії, Словаччини, Банат, Трансільванії, Русинії та порт Рієка. Причому Словенія та Хорватія зберегли за собою статус автономії, якого вимагали словаки, русини та інші слов’янські нації. По перепису населення Угорщини 1880 року, у русинських округах Угорського дистрикту, тобто без Прешовської Русі, записалися русинами за національністю 77290 чоловік, а 93226 людей записалися греко-католиками. Отже, у Підкарпатській Русі проживало 77 290 + 93 226 = 170 516 громадян русинської національності.
Петро Годьмаш
Попередні розділи читайте:
Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч.01
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч. 02
Білі хорвати та східні слов’яни
Білі хорвати та східні слов’яни, ч.02
