Від народності “рутени” – до нації “русини”. 02
За переписом населення 1846 року, землях Угорщини, тобто. у 71 жупі проживало 10 млн. громадян слов’янської та румунської національностей та лише 4 млн. угорців. У тому числі у чотирьох із семи жуп (нині – Закарпатська область України), населених рутенами, із загальної кількості 468.836 громадян лише 119.816 осіб були угорцями. Крім угорців, у цих 4-х жупах проживали: 235.266 осіб-рутени, 13.856-словаки, 64.917-румуни, 10.351 – німці, 24.589 – євреї та 42 – греки.
Тому переведення у 1844 році всіх слов’янських шкіл на території Угорщини з рідної мови на угорську мову навчання викликав обурення слов’ян. Першими проти запровадження угорської мови у слов’янських школах виступили словаки. Словак Й. Равел, адвокат за професією, у 1842 році зажадав від угорської влади створити кафедру словацької мови та літератури у Братиславському ліцеї та Будинському (нині Будапештському) університеті; застосовувати словацьку мову у діловодстві, при заповненні метрик та церковних протоколів; зберегти словацьку мову в церквах та школах. Цього ж стали домагатися собі та інші слов’янські народності, у тому числі – рутени, тобто. русини.
Західноєвропейські слов’яни припускали, що мовне та культурне об’єднання з Росією буде для них своєрідним захистом не лише від денаціоналізації, а й підтримкою у боротьбі за національну незалежність. Тому боротьба слов’ян Австрії проти їхньої денаціоналізації переросла в так званий панславізм, який приніс слов’янам більше шкоди, ніж користі. Основоположником панславізму був польський князь А. Чартовський, який у 1845 році заснував у Парижі загальнослов’янське «Літературне суспільство». Воно закликало слов’ян спочатку до об’єднання в мові та літературі і ставило собі за мету розробити загальнослов’янську літературну мову і об’єднати всіх слов’ян в одну державу «від моря – до моря». Тобто, від Середземного до Охотського моря Тихого океану. До цього товариства входила еліта всіх слов’янських національностей: польський поет А. Міцкевич, словацький філолог та історик Я. Коллар, чеський філолог П. Шафарик тощо. Лідерами панславізму серед чехів був І. Добровський, у словаків – Павло Шафарик, у хорватів – Л. Гай, у сербів – В .Караджич, у русинів – Олександр Духнович та Адольф Добрянський. Словак І. Геркел навіть написав «Граматику всеслов’янської мови». Словак Ян Коллар у брошурі «Про літературну взаємність між самотніми племенами та гілками слов’янських націй» писав, що слов’яни, подібно до гілок, що виходять з одного ствола, повинні становити одну державу». Панславісти бачили Росію як основу загальнослов’янської держави. Панславістський рух у Росії підтримали: К. Аксаков, Д. Валуєв, В. Даль, А. Островський, Ф. Тютчев, І. Срезневський та інші. Так, М. Данілевський у книзі «Росія та Європа» (Санкт-Петербург, 1895) писав: «Слов’яни становлять зародок нового свіжого культурно – історичного типу цивілізації. Від них залежить виконання свого історичного завдання». Водночас А. Герцен, Н. Огарьов, В. Бєлінський, І. Тургенєв та інші були проти панславізму та орієнтували Росію на Європу.
Панславістський рух був причиною створення 1845 року в Києві таємної політичної організації під назвою «Кирило-Мефодіївське братство». До нього увійшли М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Гулак та інші діячі української культури. Метою цієї організації було: національне визволення українців; створення всеслов’янської федеративної республіки; ліквідація кріпацтва та інших. Однак у той час селянська Малоросія цю ідею не розуміла і не сприймала. Односельці П. Куліша навіть побили його, а будинок спалили. У 1847 році це товариство російська влада розгромила, а його лідерів заарештували і судили.
Правлячі кола Угорщини розуміли, що слов’яни вже розвинені до того ступеня, коли кожна слов’янська нація Австрії усвідомлює себе політичною нацією, що має право на самовизначення, а це може призвести до краху їхніх планів щодо відродження Великої Угорщини. Під тиском угорських націонал-радикалів, які об’єдналися в рух «Молода Угорщина», парламент угорських земель ухвалив низку законів, спрямованих на денаціоналізацію слов’ян. Під тиском руху «Молода Угорщина» у грудні 1847 року було прийнято закон про громадянство Угорщини, згідно з яким право брати участь у виборах надавалося лише тим слов’янам, які володіли угорською мовою. Очолив рух «Молода Угорщина» член парламенту угорських земель від міста Пештяни (нині Словаччина) Лайош Кошут, словак за національністю та юрист за освітою. Його підтримала угорська молодь, а потім угорська шляхта та магнати.
У 1846 році в Європі був великий неврожай, що спричинило голод. Почалася революція, названа істориками «Весна народів Європи». 12 січня 1848 спалахнуло повстання в Італії (Палермо), а 22 лютого в Парижі та Франція була проголошена республікою. Під впливом цих подій очолювана Ф. Палацьким ліберальна партія чехів у березні 1848 року провела Сватовлацлавські збори представників чеських земель. Вони підтримало дії ліберальної партії, створені задля реформування Австрії у федеративну республіку з наданням у ній рівноправності всім слов’янським націям. Угорський поет Шандор Петефі, серб за національністю, написав заклик до угорської нації, а угорські студенти почали формувати національні воєнізовані загони. Скориставшись революційною ситуацією, «Молода Угорщина» зажадала від парламенту угорських земель прийняття закону, яким династія Габсбургів 14 квітня 1848 року була позбавлена королівського трону Угорщини, а угорські землі проголошено Угорською республікою. Газета «Будапешт Гірлоп» (1848 № 15) писала: «Майбутнє в Угорщині належить угорцям, для угорських слов’ян чути похоронний дзвін».
Слов’янські нації, не побачивши в Угорській республіці свого місця, не підтримали угорців у боротьбі за незалежність від Австрії та розпочали боротьбу за своє майбутнє. Першими стали діяти серби. Їх підтримали словаки, які 11 травня 1848 року провели у місті Липтовський Святий Микулаш збори та прийняли Маніфест «Бажання словацького народу». У цьому Маніфесті було викладено такі вимоги до влади: запровадження на етнічних землях словаків офіційної словацької мови у всіх навчальних закладах та місцевих органах влади; формування в австрійській армії словацьких полків без угорців; створення на словацьких землях автономного словацького парламенту та ін. Словацькі лідери Людовік Штур, Йосип Гурбта Михайло Годжа, депутати парламенту угорських земель, безуспішно намагалися домовитися з Л. Кошутом, який очолив уряд Угорщини, хоча вони обіцяли йому підтримку словаків та русинів у боротьбі угорців за незалежність Угорщини. Обіцяли підтримку за умови, що словаки та русини будуть офіційно визнані рівноправними з угорцями політичними націями.
На пропозицію уряду Л. Кошута, 1848 року парламент Угорської республіки ухвалив закон, який заборонив навчання рідною слов’янською мовою навіть у церковних, тобто. недержавних навчальних закладах Угорщини. Закон став для слов’ян останньою краплею у боротьбі з денаціоналізацією. Першими за зброю взялися серби, а у вересні – хорвати, які на чолі з І. Єлачиком рушили на столицю угорців Будапешт. Для боротьби з повстанцями слов’янами уряд Л. Кошута спішно створював угорські військові підрозділи, а також спеціальні каральні загони, які займалися пошуком, захопленням та фізичним знищенням лідерів слов’янського національного руху. Тому навіть депутатам угорського парламенту Л. Штуру, І. Гурбану та М. Годжі довелося переховуватися в Австрії. Там вони заснували «Словацьку Народну Раду», за допомогою якої намагалися протистояти шовіністичній політиці Угорщини, яку проводив Л. Кошут та його однодумці. Лідеру рутенів (русинів) А. Добрянському було ближче та простіше втекти до Галичини. Розшукуючи його, угорські шовіністи помилково вбили його сина Віктора, припускаючи, що це є лідер русинів А. Добрянський.
Повернувшись із Австрії, Л. Штур, І. Гурбан та М. Годжа через очолювану ними «Словацьку Народну Раду» почали агітувати словаків братися за зброю та об’єднуватися із сербами, хорватами та рутенами. І. Гурбан очолив повсталих словаків, а Л. Штур на зборах у місті Міява, від імені «Словацької Народної Ради», проголосив незалежність словацьких земель від угорців та підпорядкування їх безпосередньо Австрії. Потім словаки направили у Відень делегацію для викладу цісареві (царю, тобто імператору) Австрії Францу-Йосифу I своїх вимог. Делегацію очолив римо-католицький священик Козачек. Радікальнішими були дії рутенів. Їхній озброєний загін під проводом Блоудена намагався встановити на своїх етнічних землях самоврядування, а місто Прешов проголосили столицею рутенів.
У травні 1848 року лідери чехів Франтішек Палацький, Франтішек Рієгра, Карел Гавличко-Боровський провели у Празі збори лідерів слов’янських націй. Обговорювалися питання союзу слов’янських націй та його завдання у боротьбі як за офіційне визнання слов’янських націй так і за реформування Австрії в федеративну республіку. У цих зборах взяли участь майже 340 представників чехів, сербів, словенців, словаків, поляків, а також українців Галичини. Останніх представляли Є. Любомирський та І. Борискевич. Засідання тривало за трьома секціями: 1) чехи, словаки та рутени (рутени на пропозицію українців Галичини були представлені словаком І. Гурбаном); 2) серби та словенці; 3) поляки, рутени та українці польської частини Австрії. Це зібрання слов’ян увійшло історію під назвою «Слов’янський з’їзд», у якому головував Ф. Палацький.
Українці Галичини на з’їзді виступали за поділ австрійської частини Польщі за етнічними ознаками на Західну та Східну Галичину. У Західній Галичині було більше поляків, а у Східній Галичині (Малополіпі) переважали українці (тиверці) та східні хорвати. За такого розділу в Малополипу входив би регіон під назвою Лемковина, у якому компактно проживали східні хорвати, тобто. рутени. Проте поляки виступали проти такого поділу. Тому переговори делегацій поляків і українців, що відбулися на «Слов’янському з’їзді», завершилися договором, яким визнавалася українська та рутенська національність як окремі та рівноправні політичні нації, а питання про поділ Галичини було відкладено на пізніший термін.
А. Добрянський, який перебував у Галичині, зустрічався з місцевими лідерами українців, яких схиляв підтримати його ідею, викладену ним у «Проекті політичної програми для Русі Австрійської». Ця програма передбачала об’єднання австрійських провінцій Галичина та Буковина з угорською Рутенією в автономну державу слов’ян федеративної Австрії. Для реалізації цієї програми барон Г. Яхімович, греко-католицький єпископ Галичини, у травні 1848 року створив у Львові «Головну Раду Руську». У січні 1949 року А. Добрянський виклав цю ідею імператору Австрії у листі, де йшлося про «об’єднання руських корінних областей в одне політичне та адміністративне ціле Австрії». Через Добрянського це було доведено до міністерства внутрішніх справ Австрії. Проте з міністерства А. Добрянському відповіли, що відторгнення рутенських земель від Угорщини передчасне, а між українцями Австрії та рутенами Угорщини виникнуть міжнаціональні тертя та конфлікти, що лише ускладнить і так непросту ситуацію.
Конфіденційно запропонували А. Добрянському створити та очолити делегацію угорських рутенів, яка б розповіла цісареві Австрії про «потреби угорських рутенів».
Щоб оволодіти ситуацією в Угорщині, Австрія замість палатина (глави виконавчої влади Угорщини) архикнязя Стефана 24 вересня 1848 призначила фельдмаршала графа Ламберга, надавши йому широкі повноваження у боротьбі з угорським сепаратизмом. Наступного дня угорці розпочали повстання, яке 6 жовтня 1848 докотилося до Відня. Усвідомлюючи свою нездатність впоратися з революційною ситуацією, старий Фердинанд V, цісар Австрії, на початку грудня 1848 відмовився від престолу на користь 18-річного брата Франца-Йосифа I, а сам пішов до Швейцарії. Однак і після цього революція продовжувала вирувати, що викликало невдоволення австрійців. 13 березня 1849 вони теж підняли у Відні повстання. Придушивши повстання у Відні, війська рушили до Угорщини, щоб опанувати там ситуацію і ліквідувати каральні загони, які без суду публічно розправлялися з лідерами та активістами слов’янських націй. Репресії кошутівців не злякали, а навпаки – згуртували слов’ян Угорщини. Тому Франц-Йосиф I вирішив залучити на свій бік слов’ян, щоб за їх допомогою нейтралізувати сепаратистський рух угорців. Він зустрівся з делегаціями від кожної зі слов’янських націй та обговорив із ними їхні політичні вимоги.
Для цієї зустрічі А. Добрянський склав «Пам’ятку угорських рутенів» і на чолі делегації рутенів 19 жовтня 1848 приїхав до Відня. До складу делегації увійшли греко-католицькі священики: Віктор Добрянський (рідний брат А. Добрянського), Іван Шолтес та Олександр Яницький. У Відні до них приєдналися лікарі-русини Вікентій Алексович та Михайло Вісанік. Цесар Франц-Йосип I прийняв делегацію рутенів 29 січня 1849 року.
А. Добрянський виклав йому політичні вимоги рутенів та вручив «Пам’ятку рутенів Угорщини», в якій ці вимоги зводилися до наступного:
– Визнати рутенів політичною нацією;
– утворити на етнічній території рутенів національний округ із центром у місті Прешов;
– у цьому рутенському окрузі призначати на посади державних чиновників осіб, які володіють рутенською мовою, віддаючи при цьому перевагу рутенам;
– рівноправність рутенів при призначенні на посади в органах державної влади та на офіцерські посади;
– діловодство та викладання в рутенських школах здійснювати рутенською мовою,
– відкриття для рутенів університету та гімназії в Ужгороді та ін.
Про цю діяльність А. Добрянського та вимоги рутенів Угорщини писали громадські та політичні діячі Галичини, серед них І. Франко. У 1896 році ці матеріали були опубліковані в 5-му номері журналу «Життя і слово», що видається у Львові.
У березні 1849 року було прийнято Конституції Австрії, яка закріпила її адміністративно-територіальний поділ за етнічними ознаками на п’ять дистриктів (військових округів): Шопронський – для австрійців; Пешт-Будінський – для угорців; Велико-Варадинський – для румунів; Братиславський – для словаків та Кошицький – для рутенів. Кошицький дистрикт складався з трьох країв, у тому числі Ужгородського з жупами: Ужгородська, Берегська, Угочанська та Марамороська. Українська частина Галичини на той час складалася з 74 районів, об’єднаних у 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Самбірський, Перемишлянський та частина Сянокського. Австрія дозволила у навчальних закладах цих округів Галичини викладання українською мовою. Водночас у рутенських навчальних закладах Кошицького дистрикту та Ужгородського краю зокрема було дозволено навчання та діловодство в установах місцевої влади рутенською мовою.
Угорські шовіністи побачили в цій Конституції Австрії «загибель» угорської нації та активізували боротьбу за її порятунок. Л. Кошут написав «Декларацію незалежності Угорщини», яку 14 квітня 1849 року ухвалив угорський парламент. Цією Декларацією Франц-Йосиф I був скинутий як правитель Угорщини і йому довелося звернутися за допомогою до Росії, з якою Австрія мала договір про військову допомогу. У відповідь парламент Угорщини затвердив Л. Кошута верховним головнокомандувачем та доручили йому створювати національну армію Угорщини. Тому русини почали створювати загони самооборони, центром яких стало русинське місто Прешов. Загін кошутовців під проводом Беніцького, який мав на озброєнні дві гармати, 7 квітня 1849 року підійшов до міста Прешов, його зустріли загони збройної самооборони русинів. Бій почався о 10-й і закінчився о 16-й годині поразкою слабко озброєного загону русинів, якы відступили із міста до сусіднього лісу. У Прешові почалися оргії переможців та затримання русинських активістів. Спіймали та помістили в каземат депутата парламенту угорських земель О. Духновича, греко-католицького (русинського) священика за те, що захищав у парламенті інтереси русинів, писав та видавав росунською мовою вірші, оповідання та підручники. Потім конвой, знявши з О. Духновича чоботи, пішим порядком доставив його до в’язниці міста Кошице. Завдяки сприянню барона Лужинського, А. Духнович уникнув смерті та 5 травня опинився на волі.
В Австрії було видано132 тисячі екзеплярів підручників з віршами, оповіданнями А. Духновича, які були добре сприйняті рутенами тому, що стали їхньою опорою вже як нації «русини» у боротьбі з мадяризацією. Вірш А. Духновича «Русини, залиште глибокий сон» (музика 3. Ліска) і нині є гімном русинів Закарпатської області України, а також русинів Прешівського краю Республіки Словаччина.
Натхнений прийняттям рутенами назви «русин», а також великим успіхом написаних та виданих ним для русинів книг русинською літературною мовою з використанням русинського діалекту, О. Духнович прийшов до думки, що русини не тільки можуть, а й мають користуватися русинською літературною мовою, поступово стати русинами за національністю. Проте спонтанний успіх А. Духновича зі зміною назви національності «рутен» на «русин» переважав над реальною політичною ситуацією та розумінням, що у рутенів – русинів та російських різні історії. Історія підтвердила, що послідовне русофільство О. Духновича виявилося однією з причин великої трагедії для політичної нації «русини», яку Радянський Союз проголосив… ні, не російською, а українською.
Петро Годьмаш
Попередні розділи читайте:
Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч.01
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч. 02
Білі хорвати та східні слов’яни
