ВОЛОДИМИР РОШКО: МУШУ ЛИШИТИ ДІТЬОМ И ОНУКАМ ТО, ШТО ВИДІВ И ЗНАВУ, ЯК И ЧИМ ЖИЛИ НАШІ ПРЕДКЫ
Першый раз я прочитала стихы Володимира Рошка в Интернеті. Там «вандровав» стих «Наша Прага» на русинськÿм языкови незнаного автора. А восени 2017 рока на русинському фестивалі «Червена ружа трояка» в Мукачові, увиділа м и самого автора.
Прекрасна поезія, котра гибы лляла ся из душі сього необычного челядника, заставила затихнути вшиток, повный «по завязку», зал мукачовського драмтеатра…
Крайом уха зачувши, што п.Володимир ищи и науковиць, по наверненю домÿв, верла м ся до «всемогущественного» Ґуґла и прочитала: «Володимир Гаврилович Рошко ‒ відомий науковець і педагог. Все життя працює на кафедрі ентомології Ужгородського університету ‒ одній з лише трьох подібних кафедр в Україні. Автор низки спеціальних наукових публікацій з питань дослідження біологічного різноманіття та екологічних проблем, у тому числі: охорона різноманіття, впливи повеней, агроекологія, екологічна освіта тощо». А дале информація про награды и заслугы перед державôв.
Тому не чудно, што дяка взяти од нього интервю появила ся нараз. Я позвонила и договорила ся за стрічу.
‒ Пане Володимире, позерала м «Русинську родину» з Вами, там Вы розказовали про вто, як зачав ся Ваш путь поета, можете переказати про се конкретніше…
‒ Та се якось само до мене прийшло… Коли вчив ся у школі, то поезію нияк не любив, айбо напамнять вчити треба было фест. Дуже мириґовало ня вто, што за часÿв Радянського Союзу была немилосердна комуністична пропаганда, и мы мусіли вчити не художні, высоко поетичні творы, а штось идеологічноє, політичноє. Коли треба было вчити напамнять Маяковського, напримір, я быв готовый розорвати книгу и його самого затовчи, так мені се вшитко не любило ся. Потому, вже пÿздніше, десь у студентські рокы, коли появляли ся нові цімборы, нові знакомства, зачинали сьме фіґльовати из цімборами. Єдну фіґлю напишу цімборови якомусь, другу… и так пÿшло. А потому, так ся стало, што у нас на біологічному факултеті быв вокално-инструменталный ансамбль «Банда». Они не мали, што співати, то я на англійськÿм языкови писав тексты, а они се співали. Так час од часу й писав, айбо не жив сьым, не волновало мене се. А вже у зрілі рокы, коли цімборÿв хотіло ся розвеселити, то м дакÿлько шорикÿв написав, подаровав, так оно и йшло.
А потому, коли вже ся поезія стала мене «давити», десь из рокÿв сорок, рима сама засіла у голову и треба было писати, кортіло, заставляло…
Я писав, в основному, якісь фіґлі, на свята, на день рожденя когось. Айбо кажу, лем штось такоє фіґлярноє, не бÿлше. Написав вадь напечатав, оддав ‒ и по роботі. З того всього нич не лишило ся, а коли вже компютеры стали доступні, то вшитко вже всокочовало ся.
А теперь так выходить, коли вже мене штось дуже пече, то вшитко ся з мене ллє само. Лем бы встигав записовати. Даколи читаву то, што написав и чудову ся: но не можу я так красно написати, як оно написано.
Щи єдно вповім, в послідні рокы писаня стихÿв якось мене успокаює,
коли нервозный им, коли стрес. Товды сяду, пишу ‒ и мені стає легше…
‒ Часто кажуть, што творча робота помагать ослобонити ся од стреса…
‒ Ай, так оно и є…
‒ Што може Вас спровоковати дяку писати?
‒ Вшитко, што є кругом. Коли душа болить, што люде бідувуть, што не може даколи пензіяшка купити собі и хліба, розїдать мене се, запалює, болить, пече – и выливать ся…
‒ А є котрісь періоды, коли май легше пише ся?
‒ Вечÿр и вночи. Єдна в мене проблема: вночи запалюву світло – пробужує ся сімя, бывало такоє не раз. Айбо думаву: нашто мені теперь жону, дітий будити, бо я пишу? Теперь стараву ся писати, коли є час, штобы никому не мішати.
‒ Вы пÿшли в науку, не было у Вас дяки пÿйти, напримір, вчити ся на філологічный факултет, стати професійным писательом?
‒ В душі я до теперь філолог. Мамка в мене украйинськый філолог. В дітвацтві у мої старшины была проблема – я дуже много читав, вночи под папланом… Любив читати класичну літературу, украйинську в першÿм шорі и світову літературу, за руську нич не кажу, бо майже не читав єї. Філолог в мені сидить и до днесь. Айбо нянько быв біолог, якось так выйшло, што пÿшов им по його слідам, не жаліву, хоть думаву, што реалізовав бы м себе и у філології. Та й єдно другому не мішать. Айбо верну ся до твого звіданя…
Першоє, што вповім, я не пишу за чічкы, за природу… штобы лем писати. Пишу за то, што болить, за то, што хочу. Я не рахуву себе поетом, я не професійный поет, мене се не обходить. Я хочу радость зробити, не раз видів, коли люде радовуть ся мойим фіґлям. Колись зачинав им писати хитро, складно, правилно, разныма розмірами. Мені вдає ся, айбо моя аудиторія не має быти обовязково елітнôв, высокоинтелектуалнôв. Се мавуть быти прості люде, котрі, може, и читати не дуже добрі знавуть, айбо врозуміти можуть. Завто я перейшôв на спрощеноє письмо, лем бы была чотка рима, обы люде нараз се принимали и розуміли. Я хочу, штобы се прийняв каждый.
Я не раз за се думав. От, напримір, класична музика, бÿлшость из тих творÿв може оцінити лем интелектуална челядь, а прості люде не видять в сьому якоїсь гармонії. Так и з малярями, и поетами… Коли они изчерпавуть ся, не мавуть гострої темы, товды зачинавуть «бавити ся», вадь філософствоти, вадь про природу там пишуть, лем бы было. И в мене такоє было, живої думкы не є, римовати можу… ткось хоче быти професійным поетом, трафити у Спілку, товды набирає матеріал, типу: я маву вже 5 книг, я теперь достойный. Мене се не бавить нияк, я врозумів: то, што дійсно вдає ся, не вдає ся каждый день. Я по собі знаву: се мені милоє, добрі впозірує, но а се не вдало ся; не вдало ся не в плані римованя, а в плані передачі точної информації душі. В наш час се звіданя гостро стойить…
‒ Вы много говорили про своє дітвацтво. Можете розказати про якыйсь памнятный трафунок, якый, бизÿвно, чомусь навчив Вас?
‒ Я за се и стих написав. Быв десь у 10 класі, може, и пÿздніше. Прийшов им в село, треба было покосити, взяв я косу, точок, камінь, клепач. И косив… молодый, дітвак ищи. До полудня я так намахав ся, што вже ледвы м беровав. Позераву, а путьом иде моя бабка, у руках у неї кошар, прикрытый ручником. Прийшла до мене, сіли сьме пÿд яблунку, я ледве дыхаву, рукы болять… Бабка миску з крумплями, з ратотôв утягла и… чудо: вынимать четвертушку сливлянкы, погарчик и дає мені… Я до того часа не пив, и не кушав им палинкы. Се была така честь, мож вповісти, мене посвятили…
‒ У чоловікы?
‒ Ай-ай, у люде. Се вже не дітвак, се хлоп! Я на семому небі быв, я бы згрыз ту траву, лем за вто, ож мене почестовали. Сесь трафунок мені дуже врізав ся в тямку.
‒ Ци помагать Вам у творчости вто, што Вы, мож вповісти, цілком знаєте наш край?
‒ Точно, годин им порозуміти ся из каждым, куды бы м не пÿшов… много м походив, увидів. Знаву, што такоє тяжка робота и тяжкоє житя, як выживавуть люде. Мені природа дуже любить ся, даколи тягне и писати про природу, айбо все думаву, што се буде позерати ся як писаня про писаня. Теперь майже завершив стих про полонину, бо їсть ня, што наші полонины погублені. Колись там была трава до грудей, а теперь сама «псячка» росте. Зничтожили докус. Се вже деградовані гÿрські толокы.
‒ Якоє Вашоє кредо ги поета?
‒ Першоє – зробити радость на душі в каждого руснака, бо пишу про них, май бÿлше – бы ся просто порадовали. Другоє, вже пÿздніше вызріло в мені, што я мушу лишити нашым дітьом, онукам то, што я видів, што знаву, як и чим жили давно наші предкы. Навчити истинно руснацької доброты и толерантности, якої у Європі дуже мало. Се я хочу вказати нашым нащадкам, штобы виділи и знали. Бо днесь меже людьми такого и не є, як было меже нами, руснаками, котрі николи з никым не войôвали, николи не жадали чужого, не пили, не крали, не ленґарьôвали. Кедь в селі такый найшов ся, то се была ганьба! А теперь, на превеликый жаль, – се норма житя. Я не хочу, штобы наші діти жили так. Я хочу їм вказати наш давньый сохташ, як вто все было, як меже людьми вело ся. Дуже жаль, ож люде вже и наші слова забывавуть, тому я и пробову десь штось лишити на добру памнять.
Бесідовала Юлія Шипович
“ОТЦЮЗНИНА” №7
