Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 14, ч.01
Розділ 14
Автомобіль, який ми купили, був дуже старим. Не знаю, що мені більше сподобалось при купівлі—машина чи її власник. Це було чудернацьке авто, більше схоже на фургон, але в такому доброму стані й так гарно доглянуте, що, мабуть, його завжди трактували як члена родини. Його власник, чех, був офіцером прикордонної служби в Солотвині і. очевидно, не любив модну тепер швидку їзду Звичайно, повідомив він. ця машина не розженеться більше, ніж до п’ятдесяти кілометрів за годину, тому це не проблема,- що вона не має гальм на всіх чотирьох колесах. Що стосується його, то він не належав то тих водіїв, що гасали дорогами для того, щоб розбити собі голову. Він із захопленням і якоюсь наївністю описував свій автомобіль, тож я був схильний повірити в його фундаментальну чесність і в надійність автомобіля. Мабуть, він користувався машиною лише раз на тиждень; і це не дивно, бо, як ми згодом з’ясували кожного разу доводилося витрачати три чверті години, аби завести її. До речі, якщо вона й осилювала п’ятдесят кілометрів за годину по рівній дорозі, то перевагу все ж віддавала швидкості всього в сорок, а то й тридцять п’ять кілометрів за годину. Але машина мені подобалася. Вона мала набагато більше характеру аніж будь-який із тих стрімких блискучих серійних автомобілів.
Нашу першу поїздку ми здійснили до найбільшого німецького села, населеного самими німцями—Німецька Мокра. Ми вирушили вже знайомою дорогою вздовж долини на схід і в Бедевлі повернули на північ вже іншою долиною. Ці поїздки були завжди цікавими, бо хоча пейзажі в Карпатській Україні всюди майже однакові, все ж ми постійно звертали увагу на невеликі, але помітні відмінності в архітектурній стилістиці будинків та предметах побуту, якими користувалися селяни.
У Бедевлі, наприклад, мене відразу вразила конструкція будинків. Знайомих хаток, побудованих з дерев’яних грубо обтесаних колод, або стовпів, як деінде, тут вже не було. Замість колод тут при будівництві використовували широкі дошки, вирізані з центральної частини стовбура дерева,—настільки широкі, що п’ять чи шість дощок було достатньо на всю висоту стіни. Деревина набувала рожевого кольору, а шви між дошками були пофарбовані яскравою синьою фарбою. Огорожі навколо садочків були зроблені в такий самий спосіб. Враження від цих яскравих смуг було дивовижним, вони милували око, втомлене одноманітністю звичайних синіх та коричневих відтінків. Окрім декількох інших сіл у верхній частині цієї долини, такого стилю я більше ніде не бачив.
У різних селах огорожі були зроблені по-різному але в кожному селі строго дотримувалися одного загальноприйнятого стилю. В одному місці, наприклад. огорожі були зроблені з галузок, що в’язками перепліталися між вертикально встановленими стовпчиками, все це було накрите невеличкими дашками,—також із гілочок, як це роблять у Вілтширі; причому мене завжди цікавило, навіщо треба захищати огорожі від дощу. В іншому місці огорожі були не такими опуклими, їх робили з меншим переплетенням: поміж вертикальних стовпчиків були прокладені лише окремі грубі палиці.
На схилах, які оточували долину, виднілися живі села: крізь щілини між гонтом виходив дим; на огорожах було вивішено для просушування довгі відрізи лляного полотна; а на жердинах піддашшя—прегарно вишиті сорочки. Людей, однак, ніде не було видно. Жінки вдома прали або готували їжу чоловіки працювали по лісах, єдине, що рухалося в полі зору—це маленькі потяги, що пахкали вниз долиною, завантажені величезними стосами соснових колод, закріплених на платформах, які небезпечно прогиналися посередині, а також ті, що їхали долиною вгору з великими відкритими платформами, на яких лежали на сіні або сиділи завмерши на маленьких прямих лавочках лісоруби, що тримали сокири, затиснувши їх між колінами. Поступово ми доїхали до звуження долини. Тут букові ліси стрімко спускалися до краю річки, залишаючи тільки два уступи по обох берегах, вздовж яких були прокладені дорога та залізнична колія. То тут; то там можна було побачити невеликі обгороджені галявини, на яких селяни вирощували картоплю. Місцевість здавалася відлюдною, лише внизу шуміла бистра річка.
Село Німецька Мокра, до якого ми під’їхали, подолавши невеликий пагорб, розташоване далеко, на самому початку долини. Під цим пагорбом дахи хат і стодол, розміщених за ними, утворюють чотири рівні чіткі лінії, що пролягають між річкою та порослим травою крутим берегом долини. Чіткість цих ліній надає вулиці села привабливого вигляду. Хати по обидва боки вулиці мають майже однаковий вигляд. Вони побудовані з дерева, дахи криті гонтом, але не має тут примітивного вигляду, характерного для українських хат. Кожний осідок з’єднаний із сусідським огорожею, в кожній огорожі були ворота та хвіртки, які відразу породжували відчуття певної архітектурної цілісності. Порівнюючи ці хати з іншими будовами, характерними для українського побуту відразу ж впадають у вічі їхні вікна: замість нещасних маленьких отворів, вікна у цих хатах є досить великими і мають віконні рами; у кожному із них на підвіконнях видніються горщики з кімнатними квітами, без яких не може жити ні один німець. Посередині сільської вулиці, витворюючи своєрідний центр села, стоять пофарбована в білий колір дерев’яна церква в простому класичному стилі та дві великі школи. Ділянки навколо них порослі травою та засаджені, як це характерно для німців, липами. Усі зустрічні мали на собі звичайний західноєвропейський одяг тьмяно-коричневого кольору.
Спершу ми зайшли до школи в пошуках учителя, якому я мав відрекомендуватися. Він якраз виходив зі школи у своїх справах, але пообіцяв невдовзі повернутися і приєднатися до нас. Знайшовши невеликий ресторанчик при готелі для мандрівників, власником якого був якийсь слов’янин, ми спробували перекусити там. Ні,—відповіли нам,—нічого немає.—Може, якесь холодне м’ясо?—Ні, немає.—Може шинка?—Ні, нічого немає взагалі—Слов’янин апатично подивився на нас відсутнім поглядом і байдуже знизав плечима.
Вони могли б запропонувати нам яєчню,—і, нарешті, погодилися,—але краще нам було би піти до Цаунера, який, мабуть, якраз готував обід.
У Цаунера нас зустріли зовсім по-іншому. Для нього ми стали проблемою, що потребувала позитивного розв’язання. Так, заходьте, звичайно, ми знайдемо щось для вас. Він пройшов до кімнати, розміщеної за прилавком, зачинив вікна і підсунув два крісла до столу, що стояв між двома ліжками.—це була найкраща спальня. З курника принесли яйця, з магазину—консерви, і незабаром ми вже смачно обідали. Жодного натяку на апатію в німецькій голові Цаунера не було.
Незабаром до нас приєднався директор школи, педантичний молодик в окулярах із роговою оправою, а Цаунер, як тільки довідався, хто ми такі, то признався. що він є окружним лідером німецької партії. Він був також і знавцем місцевої історії. Село Німецька Мокра,—розказував він, а в голосі його досі відчувалася помітна тірольська вимова,—було засноване в 1777 році двадцятьма п’ятьма родинами, яких управління лісового господарства перевезло сюди з округу Ґмунден в Австрії. Прапор, що його подарувала Марія -Терезія на ознаменування цієї події, ще й досі зберігається в церкві. Вони виїхали із Ґмундена в березні та, проїхавши волами на возах пів-Європи, прибули до Мокрої у вересні, тобто через шість місяців.
Коли вони прибули на місце, то виявилося, що ситуація зовсім не була такою рожевою, як їм змальовували. Жодного житла не було, і, оскільки до самої весни вони не могли розпочинати ніякого будівництва, то мусили на всю зиму стати квартирантами в українському селі, що лежало нижче
в долині. Як і мешканці Ціпзерая, всі вони працювали за контрактом і платню отримували, головним чином, натурою. їм виділили також невеликі ділянки землі та надали право безкоштовно випасати худобу на навколишніх гірських пасовиськах.
Однак дуже скоро настали скрутні часи. Угорська влада, яка, за словами Цаунера, пошкодувала з приводу надання поступок і пільг, якими робітників заохотили приїхати сюди, почала утискати їх і поступово зводити пільги до мінімуму. Найгірше сталося близько вісімдесяти років тому, коли в них забрали контракти ніби для того, аби зробити з них копії. Від того часу вже ніхто не бачив тих контрактів, тож угорці могли робити, що їм заманеться, оскільки селяни нічим не могли підтвердити справедливість своїх претензій. Усі привілеї зникли досить скоро, і справа закінчилася тим. що навіть землю, на якій були побудовані хати (що, як розумілося, була виділена в «довічне» користування), конфіскували і. починаючи з 1880 року, людей змусили платити податки за випасання худоби на гірських пасовиськах.
Я запитав його про нинішній склад населення села; чи є тут сьогодні нащадки всіх родин, що були в цих місцях першими поселенцями, та чи відчутною є домішка української крові.
Навіть зараз у селі немає українців,—з гордістю повідомили мені,—є лише дві єврейські родини, кожна з яких тримає по магазину. Щодо німецького населення, то тут відбулися деякі зміни. Половина родин перших поселенців втомилася від незвичних умов життя в Карпатській Україні й захотіли повернутися до Австрії. Одні завантажилися на свої вози, запряжені волами, і повільно потягнулися назад до Ґмундена, інші пішли на компроміс і перебралися до більш цивілізованих німецьких поселень поблизу Сигота Мармороського або в окрузі Спиш у Словаччині. Бідніші поселенці, чиї воли поздихали або в кого не вистачало грошей на переїзд,—хотілося їм того чи ні,—змушені були залишитися в Мокрій. Проте населення помітно зростало—як за рахунок природного приросту, так і завдяки спорадичній німецькій імміграції. Більшість із нових поселенців були заїжджими німецькими підмайстрами, що одружувалися в селі та оселялися тут. Інші прибували з-за гір із німецьких поселень у Галичині. Але свіжа кров вливалася порівняно нечасто, тому в селі майже не було людини, яка не була б кузеном чи кузинкою щонайменше десяти інших осіб. Наслідком цього, помітив я, стала поява розумово відсталих дітей, що тинялися по дворах, незграбно рубаючи дрова.
Після цього довгого екскурсу в історію ми пішли ознайомитися із школою. При нашій появі всі діти відразу зірвалися на ноги, віддаючи нам честь гітлерівським привітанням та гучним «Хайль». Як це не було дивно, але священик, який викладав тут уроки релігії, виявився тим самим, якому я, прийнявши його за іншого, лише два дні тому тепло тиснув руку в Хусті. Я спитав його, чи можна було б відрізнити, якої національності діти, якщо б, наприклад, поставити німецький дітей з Німецької Мокрої поряд з українськими дітьми з Руської Мокрої, що розташована далі в долині.
«Ні, я думаю, що ні,—відповів він,—часто буває важко сказати, якої національності людина. Як ви думаєте, хто, наприклад, я?»
Жодного уявлення в мене не було але. подумавши, вирішив, що відповіддю, що розчарувала б якомога менше людей, було б «українець». «Дякувати Боїу, ні; я угорець»,—сказав він.
Після цього запанувала крижана атмосфера. Священик не робив таємниці ані зі своїх симпатій, ні зі своїх надій на майбутнє, тож цілком природно, між ним та німецькими керівниками, що супроводжували мене, утворилася глибока прірва. У село майже завжди відряджали священика-угорця, оскільки всі мешканці були римо-католиками, а в Хусті римо-католицька церква залишається під повним контролем угорців. Але навіть зусилля, спрямовані на забезпечення спадкоємності священиків-угорців, не принесли великих успіхів у підсиленні угорського впливу у Німецькій Мокрій.
Уже надворі до нас приєдналися ще двоє вчителів. Кожен з них прагнув показати або розповісти нам щось своє, але все це робилося з єдиною ме-тою—підкреслити силу німецьких традицій. Один із них підвів мене до вікна подивитися, як у маленькій кімнаті старший чоловік вчив свого сина, що стояв тримаючи, перед собою великий меч, складних па танцю з мечами. Селяни ще співають старих австрійських пісень, ще можна почути йодлування в горах або побачити чіткий ритм під час колективних робіт, але всі інші танці, такі, як шуплаттен та інші добрі старі зальцкамергутські танці, здається, вже повідмирали. Другий вчитель був фахівцем-лінг- вістом. Він зауважив, що той особливий діалект, на який я звернув увагу.—це все ще старий зальцкамергутський діалект, але він став дещо жорсткішим через контакти з угорською мовою; окрім того, до нього додалися деякі угорські та українські слова. Більшість українських слів запозичено із сільсько-господарської термінології.
Потім третій вчитель.—повний чоловік, який весь час загортався в грубе пальто, захищаючись від пронизливого вітру, пошкодував, що ми не приїхали влітку, оскільки в цій окрузі побутує багато старовинних звичаїв, і влітку можна було би безпосередньо ознайомитися із деякими.
«Ви мали би приємність від того, що вас відшмагали на пасовиську сільські дівчата,—сповістив він. гучно засміявшись.—Будь-який чужинець, що потрапляє на пасовисько, має пройти через це, навіть самі мешканці села, якщо рідко там бувають. Дівчата, що доглядають за худобою, напосілися б на вас та вимагали б данину. Вам би довелося лягги на лаву обличчям на подушку. Потім кожна з дівчат взяла би прут і тричі шмагнула б вас по сідницях; раз—за себе, раз—за вас і третій раз—за здоров’я. Як правило, це не боляче, але все залежить від того, кого саме дівчата шмагають, і,—додав він розчаровано.—тоді може бути дуже боляче.»
«Чоловіки ж можуть відплатити за це на Великдень.—продовжив він.—В обливаний понеділок чоловіки і хлопці ллють воду на голови всіх осіб жіночої статі. Скільки крапель потрапить на голову жінці, стільки ударів вона отримає наступного року. Зранку в цей день всі поводяться дуже пристойно, але під вечір, коли всі вже понапиваються й повеселішають, починається неабияка забава, що закінчується справжніми водяними баталіями.»
Потім він іще щільніше замотався в пальто і після цього до кінця дня вже не вимовив жодного слова.
У кінці вулиці, яка вже закінчувалася лісом, ми зайшли до одного з будинків. Дві дівчини з довгими косичками лляного кольору якраз виходили з подвір’я, тримаючи на головах великі цебрики, повні одягу, забрудненого за тиждень, який належало випрати в найближчому потічку. Одну з них настільки вразила присутність чужинців, що дівчина не змогла утриматися від сміху, при чому її цебрик ви-слизнув, покотився на землю й розбився на друзки. Мати її була розлючена; у селі, де всі завжди носили свої клунки, а також цебрики з брудними та випраними речами саме в такий спосіб, ніхто ніколи не бачив, щоб цебрик падав на землю! Старий батько, що сидів у куті й майстрував дерев’яні глечики для квасного молока, навіть не ворухнувся. Лише сказав. що скоро зробить новий цебрик. Працював він із надзвичайною швидкістю, вистругуючи бокові дощечки для глечиків та вставляючи їх в дерев’яні кільця, які вирізав його син, та надаючи глечикам конічної форми. Єдина робота чоловіків—виготовлення таких глечиків. Жінки ж, на відміну від українських жінок, практично нічого не виготовляють. Усе, що вони роблять,—це розрізають на смуги старе ганчір’я для подальшого ткання ганчір’яних килимів. Цей матеріал для ткання вони потім відносять в інше село, де українські жінки закінчують цю справу. Іншої пряжі німкені тепер не роблять, і власних овець не тримають.
«Є три причини, чому зараз ми не тримаємо овець,—пояснили мені.—Нас позбавили права на безкоштовне випасання на гірських пасовиськах; ми не носимо домотканого одягу, як це роблять українці; тож німцям виходить дуже дорого тримати овець. Для українця тримати їх виходить дуже дешево,—пирхнув мій інформатор,—оскільки влітку він спить на свіжому повітрі разом із вівцями, а взимку тримає їх майже в хаті, але німцеві такий спосіб життя не до вподоби.»
Німецькі колоністи в Карпатській Україні завжди зберігали таке ставлення з відтінком зверхності, що корінилося в їхній впевненості в тому, що їх привезли в цей край з місією. Мене завжди цікавило, як їм вдавалося зберегти цей набагато вищий рівень культури, що давав їм право саме так поводитися. Єдиною обґрунтованою причиною цього, яка взагалі спадала мені на думку, були їхні вікові традиції дотримання чистоти й порядку, їхня більша схильність до постійної роботи та, можливо, що найважливіше,—менші родини та здатність німців заощаджувати гроші, коли-вони в них були. Український селянин, коли має гроші, то одягає на себе свій найкращий білий одяг та найкращу смушкову шапку, виїжджає в суботу до найближчого містечка і залишається там, поки не нап’ється так, що без сторонньої допомоги вже не може повернутися до-дому. З німцем так не буває. Він економить гроші або. коли йому хочеться випити, йде до сільського шинку, випиває келих або два та з усіма іншими гостями шинку починає співати старі знайомі пісні із Зальцкаммеріуга.
Після того, як ми самі трохи випили щось у Цау-нера, всі посідали в машину та поїхали долиною вниз до іншого німецького села, Усть Чорна (Кьонігсфельд), яким проїжджали вранці. Воно було так само впорядкованим і німецьким, як і Німецька Мокра, але мене тут здивувала велика кількість напівзбляклих написів «12» на воротах. Вони мали дуже ненімецький, занедбаний вигляд. «12», фактично,—це номер списку Конрада Генлайна на виборах у Чехословаччині 1935 року, виборах, під час яких громадськість вперше почула про Судетську німецьку партію з її вимогами автономії в рамках чехословацької держави! Видавалося, що ці вибори належали вже цілком іншій епосі.
У школі, як ми з’ясували, директор саме проводив нараду зі своїми підлеглими, двома світловолосими молодиками із Судетської області. Нацистська символіка тут була значно крикливішою, ніж в Німецькій Мокрій. Над сценою в кінці приміщення був великий напис: «Один народ, одна воля, один фюрер».
Я зауважив, що знайоме поєднання «одна держава» тут замінили словами «одна воля».
«Через те, що в нас поки що немає однієї держави»,—просто пояснив директорі
Невеликий наголос на словах «поки що» та проста відвертість, з якою вони були сказані, змусили мене подумати, чи він дійсно вірить у створення такого Рейху, що охопив би також і Карпатську Україну разом із Усть Чорною. Така надія, здавалося, мала небагато шансів на реалізацію. І все ж таки,—поду-малося мені,—якщо за три роки з моменту заснування партії Генлайна здобуто не лише автономію, якої прагнули, але й відокремлення, то чому і такого не може статися?
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
