Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Доля чи система? Ч.03

03.03.202103.03.2021 fenixslovo 0 коментарів Оксана Розман, русинські жінки

… Вдома Марія дізналася, що в 1942 році захворів нянько і після важкої хвороби в 1943 році помер. Вся турбота, щоб прогодувати, обігріти і якось одягнути сім’ю лягла на плечі матері і старших дітей: 17-річного Василя і 15-річної Павліни. Аби не замерзнути взимку, ходили в ліс заготовляти сухі гіл- ки. Довелось самим обробляти землю, яку мали в Чорному мочарі за 20 км від Доробратова. Із сумом помітила тепер Марія поношений, багаторазово латаний одяг, худі і виснаженні обличчя рідних. А мати дивилась такими очима, що дівчині не стало духу розповісти про те, що пережила. Сказала лише, що у неї все добре, живе в достатку і в ту мить прийняла рішення повернутись на місце служби і працювати, аби допомагати сім’ї. Скоро підійшов до кінця місяць її відпустки і вона подалась назад у Чехословаччину, проте у Чопі її вже не пустили. Тут же були ще п’ятеро таких самих, як і вона, що приїхали у гості до родичів, а вернутись не могли. Марно вони подавали прикордонникам документи, пояснювали, що є військовослужбовцями Чехословацької армії і громадянами Чехословаччини. Так назавжди і залишилась на Закарпатті. Згодом вийшла заміж і оселилась у Мукачеві.

З чоловіком домовились, що про свої життєві випробування не будуть розповідати нікому. Намагатимуться бути щасливими, підтримуючи одне одного. Марія Михайлівна влаштувалась працювати продавцем у «Військторг». До неї часто заходили доробратівчани, яким вона старалась допомогти купити буханку хліба. Нерідко приїздили родичі і залишались на ніч. Виростили двох дітей. Діти, особливо дочка Наташа – няньова улюбленка – вчилась в школі на відмінно. Найбільше любила фізику і була переможницею багатьох олімпіад. Тож коли настав час визначатись із майбутнім, вибір був одно- значним – Фізичний факультет Ужгородського державного університету (сьогодні УжНУ).

В університеті навчалась на відмінно і після першого курсу почала отримувати підвищену стипендію. Після третього курсу їй, як найкращій студентці факультету, була призначена Ленінська стипендія (найвища стипендія у вузах СРСР), яка в той час прирівнювалась до заробітної плати інженера. Але на 5 курсі при здачі диференційованого заліку з наукового комунізму викладач, який приймав залік, сказав, що на його думку вона написала конспект про праці В.І. Леніна не з перших джерел і з цієї причини він не може зарахувати їй заліку. Це викликало велике обурення професорсько-викладацького складу кафедри і навіть деканату фізичного факультету. Наташа була єдиною Ленінською стипендіаткою факультету протягом всього періоду її навчання там. Керівник її дипломної роботи, ніби вибачаючись за викладача-ленінця, сказав їй:

„Наука фізика не підвладна політиці. Ми повинні ще більш наполегливо працювати”. Вдома вона розповіла батькам, що буде отримувати тільки підвищену стипендію, яка була у два з половиною рази менша. Батько заспокоїв її, але сам спробував з’ясувати справжню причину, адже для опанування фізичної науки не є принциповим, в якій мірі студент законспекту- вав роботи Леніна. Через знайомого проректора він довідався, що положення про Ленінського стипендіата передбачало крім високих знань та бездоганної поведінки ще і наявність «чистої» анкети. А режимно-секретний відділ університету, перевіряючи ленінського стипендіата, з’ясував, що мама Наташі з 1941 року має судимість. Важко зрозуміти таке. Воїн Чехословацької армії, що має бойові нагороди за участь у війні з фашизмом, обманута комуністичною владою і нею ж і засуджена є злочинцем для країни та за це ще й карають її дитину. Думалось, що це якесь непорозуміння, фатальна помилка, але працюючи з документальними свідченнями цього періоду переконуєшся, що це була система. Наприклад 11 серпня 1939 року в Радянський союз втік юнак Василь Вальо з с.Заднє (Приборжавське) Іршавського району. За це був засуджений на три роки позбавлення волі. З організацією Чехословацького військового корпусу вступив до нього. Був нагороджений орденами і медалями як урядом Чехословаччини, так і Радянського Союзу. Після війни залишився кадровим офіцером в Чехословаччині. В 1957–58 роках навчався в академії Генерального штабу СРСР. Дев’ять років при званні генерал-полковник працював на посаді першого заступника міністерства оборони Чехословаччини. Неодноразово приймав у Чехосло- ваччині військові, урядові та партійні делегації з Радянського Союзу і виїздив в складі делегацій в Радянський Союз, а інко- ли їх і очолював. Та при цьому всьому у Радянському Союзі він вважався судимим. Помер він 8 липня 1979 року. А тільки 4 червня 1990 року ганебний вирок комуністичної системи, винесений йому в квітні 1941 року, було скасовано.

Мабуть і В.Маяковський, коли в 1924 році писав поему «Владимир Ильич Ленин» не передбачав, що Ленін ще більш як півстоліття після своєї смерті виявиться «живее всех живых».

Марія Михайлівна почала писати в прокуратуру і суди заяви на реабілітацію та зняття судимості, проте щоразу отримувала лише коротку відповідь: «Ваше заявление рассмотрено. Оснований для пересмотра уголовного дела нет».

Соціалізм поширювався по всіх континентах.. В програмі партії офіційно заявили про підтримку Радянським Союзом національно-визвольних революцій, що фактично означало експорт соціалізму. І по всьому світу силами і засобами Радянського Союзу розпалювались локальні війни за участю спеціально підготовлених спеціалістів. Весь соціалістичний табір, в який входили 14 країн, повинен був дотримуватись генеральної лінії КПРС в побудові соціалізму. Спроба відхилитись від генеральної лінії жорстоко присікалась. У 1968 році народ Чехословаччини почав виступати проти панування комуністичної ідеології, а лідери КПЧ заявили «про будівництво соціалізму з людським обличчям». Це викликало занепокоєння і обурення керівництва Москви і 21 серпня 1968 року сотні тисяч радянських військ і військових формувань країн Варшавського договору за одну добу окупували Чехословаччину, жорстоко подавивши вільнодумство. Керівництво Комуністичної партії і уряд Чехословаччини замінили «вірними ленінцями».

За рішенням керівництва КПРС з 27 на 28 грудня 1979 ро-ку була здійснена військова інтервенція СРСР проти Афганістану. В безглуздій війні, яка продовжувалась 9 років, було вбито і поранено мільйони афганців: дітей, стариків і жінок, які захищали свою незалежність. В криваву бойню було кинуто сотні тисяч радянських хлопців різних національностей, 15 тис. з яких загинуло. Через цю війну пройшли і тисячі закарпатців, сотні з яких повернулися додому каліками, а десятки були відправлені додому вантажем № 200 в цинкових гробах. Обпалені Афганською війною і четверо доробратівчан. Похорони останків загиблих у цій війні солдат проводились під контролем військкоматів, КДБ і Сільських Рад. Здійснювати надписи на могилах про те, що солдат загинув в Афганістані заборонили. В той же час в країні велась ідеологічна обробка громадян. Незважаючи на те, що Союз успішно торгував наф- тою, газом, лісом і електроенергію, через Афганську війну, підтримку експорту революції і гонку озброєнь коштів для за- безпечення гідного життя громадян не вистачало. По всій країні була нестача товарів повсякденного вжитку і продуктів харчування. З’явився термін „дефіцит”.

Доходило до безглуздого. Як-от наприклад на зборах робітників секретар райкому читає лекцію про успішне будівництво розвинутого соціалізму. Після лекції питання із зали:

Тов. секретар! Ви говорили, що ми тепер на шляху від розвинутого соціалізму до комунізму?! А чому їсти нічого?
Товарищ рабочий. Вы невнимательны. Никто не обещал вас в пути кормить. У кого еще есть вопросы? Но прошу о еде не спрашивать, потому что это временные трудности, вызванные действиями империалистов.

З зали голос крановщиці:

–- Товаришу секретар, Мені не треба човколади, Мені не треба колбаси, Дайте ми дарабчик мила –

Най порайбаву дітьом труси.

В Союзі поширюється невдоволення життям і політичним устроєм держави. У відповідь з боку держави починаються репресії. Багатьох видатних письменників, вчених, інтелігенцію та інших, які відкрито виступають з критикою політики партії і держави, ув’язнюють чи відправляють у заслання, в психічні лікарні закритого типу (тюремні). З’являється термін „дисидент”. КДБ визначає небезпечні для влади регіони, де проживають „ненадійні” національності. В таких регіонах зміцнюються партійні і радянські органи.

До небезпечних регіонів зараховують і Закарпатську область. Сюди призначають секретарів обкомів з інших регіонів. Щоб звести нанівець самосвідомість русинів, в область завозять десятки тисяч спеціалістів для роботи в державному апараті, правоохоронних органах, в галузях науки і культури. Будуються підприємства- філії військово-промислового комплексу, хімічної промисло- вості, львівського концерну „Електрон”. Всі ці підприємства містять цехи із шкідливим для здоров’я людей і природи ви- робництвом. Для роботи в промисловості, будівництві в область завозять тисячі робітників, спеціалістів і їм всім надається житло.

Наприклад в райцентрі Воловець відкривається філія львівського заводу „Електрон”. Для робітників заводу будується житло, яке віддають спеціалістам і робітникам, переселеним з Львівської області. Цей мікрорайон серед місцевого населення отримав назву „Варшава”. В той же час місцеве населення через відсутність роботи вимушено виїжджає на заробітки в Росію. Хлопців і дівчат з Закарпатської області, які закінчують середні спеціальні і вищі навчальні заклади направляють на роботу в інші регіони Союзу, а в область в той час направляють вихідців із східних областей.

Партійні органи надзвичайно турбувало те, що, незважаю- чи на вжиті з 1944 року заходи з потужної деформації всього суспільно-політичного і культурного ладу, корінне населення Закарпаття продовжувало зберігати свою національну ідентичність. Попри загальне невизнання русинів, побут, обряди і культура закарпатців все ще залишалися виключно русинськими.

Ідеологи партії добре усвідомлювали, що душею народу є його мова, а тому свої зусилля направили на подолання проявів «місцевих діалектизмів» у літературі. У партійних і радянських органах, КДБ, міліції, прокуратурі документообіг здійснювався виключно на російській мові. Закарпатські письменники, викладачі вузів і вчителі, а також студенти повинні були старанно обминати «свої» слова в живому мовленні, аби не отримати клеймо неповноцінного. У друкованих роботах не допускалося жодного русинського слова.

Закарпат-ські народні казки, в тому числі і казки відомого доробратівського казкаря Івана Ільті, були видані під назвою «Українські народні казки». При цьому з казок вилучили усі русинські слова: варош (місто), лÿтра (драбина), много (багато), клинець (цвях), копачка (мотика), аршув (штикова лопата), балта (сокира), клипач (молоток), топа́нкы (черевики), пачмагы (брюки), довг (борг), ту́ман (тупий), глядати (шука- ти), файта (родина, рід), плат (фартух), гиринда (дерев’яна балка), мачка (кішка), мацур (кіт), лишка (лисиця), косиця (квітка), хыжа (будинок) та сотні інших.

Далі буде…

Початок читайте за посиланням:

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Передмова

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.01

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.02

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.03

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.04

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Заради рідної землі, ч.05

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Де ж наш дім, мамо?

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 01

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 02

Оксана Розман «Русинські жінки: різні долі і одна любов». Героїні у габітах, 03