Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 01
Розділ 8
У самому центрі Карпатської України лежить містечко Свалява. Воно привернуло до себе увагу громадськості з двох причин: по-перше,— як можлива альтернативна столиця замість Хуста; по-друге,— як відома цитадель русофільського руху. Автобус, яким я збирався дістатися до Сваляви, мав від’їжджати від залізничної станції о дванадцятій годині. О дванадцятій тридцять його взагалі ще не було. Ніхто не знав, чи він вже від’їхав, чи рейс скасували. Ні жандарм, ні начальник станції, ні службовець, який відправляв вантажівки, завантажені сільськогосподарськими товарами та поштою,— ніхто нічого не знав. Нарешті, десь близько чверті на другу, прибув автобус, який під час подорожі ламався три рази. Нормою перевезення було шістнадцять сидячих місць і дев’ять стоячих, але насправді нас в автобусі була значно більше. У моєму куті підібралася досить чудернацька група подорожніх: ремонтник доріг з лопатами, двоє чеських вояків, єврей із пейсами, який весь час читав свою газету на їдиші, січовик в однострої, кремезний жандарм із маленьким євреєм на колінах, селянин- українець і я. Спочатку ми всі сиділи мовчки, насуплені. і тільки пізніше, через безперервні негаразди з мотором, наші язики порозв’язувалися, і ми якось розговорилися. Однак у такій мішаній компанії ми могли говорити лише про погоду.
Краєвиди не були привабливими: кілометри високих пагорбів, підніжжя яких вкриті буками та поросли чагарниками. Єдиною веселою ноткою були темно-блакитні будиночки, які мали тут свій колорит. За місцевою традицією фасад і дві інші стіни були пофарбовані в блакитний колір, а задня стіна, що стояла під прямим кутом до дороги, зберігала свій природний глиняний колір і була прикрашена рядками великих блакитних плям. Довгі смуги грубого лляного полотна були розвішані на парканах для вибілювання під сонцем. Вище на пагорбах будиночки були зовсім не штукатурені.
Підскакуючи та похитуючись на нерівностях дороги автобус в’їхав у Сваляву близько четвертої години. Місто, видавалося однією довгою брудною вулицею—і нічого більше. Будинок Рісдорферів, в яких я мав переночувати, виявився просто біля автобусної зупинки. Я зайшов на подвір’я і побачив за скляними дверима веранди оперну співачку з «Коруни». Вона, як виявилося, була сестрою моєї господині. Сама ж господиня сиділа відразу за дверима, але саме у цей момент дівчина з місцевої перукарні робила їй зачіску, тому вона не могла ані рухатися, ні говорити.
Ми зайшли у велику кімнату, вікна якої виходили на вулицю. Із прикрас тут стояло шість поличок із колекцією різноманітних папоротей. Майже одночасно до кімнати увійшли інші гості: голова місцевої адміністрації; Рогач із Хуста; старший із братів Климпушів (Примітка перекладача. Ідеться про Василя Климпуша),— все ще в кожусі та гуцульській сорочці; Клочурак, який на цьому тижні мав обійняти посаду міністра(Примітка перекладача. Ідеться про реорганізацію карпатоукраїнського уряду 6 березня 1939 р, унаслідок якої Степан Клочурак обійняв посаду міністра господарства, промисловості й торгівлі); Рісдорфер, який, будучи місцевим лікарем, обіймав, окрім того, посаду голови організації урядової партії в Сваляві та був кандидатом на виборах до сойму, що мали відбутися наступної неділі; а також недавно призначений урядовий комісар на свалявській деревообробній фабриці та ще одна чи дві особи. Коли ми всі сіли пити чай — разом з шинкою та сірим хлібом — бесіда пішла, головним чином, на політичні теми. У мене було враження, що я перебуваю в колі змовників. Усі, кого підозрювали в опозиції до режиму або вважали такими, що мали будь-які розходження з його лідерами, зазначалися як особи, що мають бути «безжально усунуті». Як і в Німеччині, вони вважалися «небезпечними для держави», причому здавалося, що будь-яке покарання,— яким суворим би воно не було,— все ж було недостатнім.
Моя господиня, якій подобалося грати роль політичної діячки, вела запеклу дискусію з головою місцевої адміністрації. Голова скаржився на помічника Рісдорфера. Не досить, що той працював на русофілів протягом останніх десяти років.— то він ще й зараз наважувався «брутально» говорити про великоукраїнський рух. Тому й треба з ним навести порядок. Дружина Рісдорфера говорила, що пропрацювала з ним дванадцять років у комітеті Червоного Хреста й могла поручитися за нього. Він був чудовим лікарем, віддавав все своє серце роботі в Червоному Хресті, мав дружину й багато дітей на своєму утриманні. Чому голова має вибрати саме цю людину для показового покарання, коли є багато інших, кого можна вибрати для цієї мети з неменшим успіхом? Якщо лікаря буде запроторено до фільтраційного табору, вся його сім’я голодуватиме. Але голова був невблаганний: зухвалість неприпустима, ця людина повинна бути публічно покарана.
Рогач звернувся до мене із запитанням, чи не здається мені, що командувач Веджвуд-Бенн (Примітка перекладача. Веджвуд-Бенн (1872-1943) — британський політик-лейборист, у 1927-1931 та 1937-1960 рр член британського парламенту від Лейбористської партії (з 1939 р другий у партійному списку), 1929-1931 рр міністр у справах Індії в лейбористському уряді Р. Макдональда. У роки Другої світової війни служив комодором (старшим офіцером ескадри) британських королівських повітряних сил, деякий час очолював департамент зв’язків з громадськістю міністерства повітряного транспорту Великої Британії, у 1944 р був членом контрольної союзної комісії в Італії, а у 1945-1946 рр міністром повітряного транспорту в лейбористському уряді К. Етлі), який недавно приїжджав до Хуста, є прихильником Великої України. Усі вони мали надію, що він таки симпатизує Великій Україні, оскільки їм дуже хотілося мати союзників у Палаті громад, Нам конче потрібна підтримка інших країн, окрім Німеччини, додав Рогач, бо ми не маємо жодного бажання перетворитися на німецьку колонію, що би там люди собі не думали.
«А ви не запитали в нього?»—поцікавився я.
«Звичайно, що так, і він підтвердив, що підгримує цю ідею. Але хто може знати, чи він говорить правду?»
Без сумніву—це було перше запитання, яке вони поставили Веджвуду-Бенну. Це — перше запитання, яке вони ставлять усім приїжджим; і, здається, це вказує на той самий брак впевненості в собі у політичних справах, через який їхні провідні особи не люблять розмовляти з будь-ким, кого вони вважають такими, «що не симпатизують нам». Навіть не намагаючись привернути до себе людину, яка. можливо, і не є симпатиком, вони відразу відштовхують її від себе. І приїжджому англійському кореспонденту і кореспондентові однієї з провідних французьких газет в чотирьох різних випадках обіцяли організувати інтерв’ю з Реваєм, але кожного разу коли вони прибували на зустріч, їм незмінно відмовляли під тим чи іншим приводом — і це в той час, коли американському репортерові було сказано, що він зможе отримати всю потрібну йому інформацію про Карпатську Україну від Кляйса!
Не знаю, як Веджвуд-Бенн давав собі раду з можновладцями, оскільки бачив його лише в перший вечір його візиту, що тривав двадцять чотири години. Того разу, повернувшись із провінції до міста, я побачив його в компанії із греко-католицьким священиком за столиком у маленькому кафе. Обоє не володіли жодною із живих мов, що була б спільною для них обох, тому цей священик читав йому новини з місцевої української газети латинською мовою. «Гітлер добрий чоловік»,— почув я слова Веджвуда-Бенна. Ця ремарка. напевно, дорого йому коштувала.—подумав я — але чи не вчулися мені нотки іронії в його голосі?
Згодом мені вдалося непомітно вийти й оглянути Сваляву. По обидва боки вулиці стояли білі, сірі й голубі одноповерхові будинки того періоду забудови, коли декор цінувався більше, ніж комфорт, хоча то тут, то там були розкидані невеликі сучасні будинки на декілька квартирі. Неподалік від вулиці був район із ще передвоєнним житлом для робітників місцевих фабрик та декілька сучасних котеджів з гарними садочками. Було там також чотири білі церкви,— що свідчило радше про релігійну різноманітність, аніж про кількість населення,— та декілька чудових сучасних адміністративних будинків, а також величезна школа, збудована чехами. На пустирищі на околиці міста було приміщення «Сокола», що належало чеському спортивному товариству.— з рестораном і кінозалом. Музика з гучномовця на даху репетувала на всю Сваляву, так що, навіть, якщо нічим іншим чехи б тут і не володіли, то повітря — таки точно належало їм. Вони, мабуть, контролювали й розважальну інфраструктуру Сваляви, тому що навіть якогось кафе ніде більше не було видно. Назагал Свалява виявилася більш приємним містом, ніж Хуст. Вона краще спланована, з трьох сторін оточена горами, вкритими лісом.
Коли я повернувся до Рісдорферів, усі гості так і сиділи за столом, як я їх залишив. Рогач і ще один чоловік вирішили піти в кіно. Хоча вони й були справжні українці, проте, щоб розважитися, мусили йти до «Сокола». Усі ми пішли за ними. Кінофільм з прекрасним зображенням на екрані був про подорож і пограбування на трансатлантичному лайнері. На цілу годину він геть відвернув мене від бруду й інтриг Карпатської України. І хоча хтось інший на екрані ходив м’якими килимами, сидів у розкішних кріслах та вів зовсім неполітичні бесіди з красивими пасажирами лайнера,—моє відчуття побаченого було майже реальним. Потім настав час останнього поцілунку, загорілося світло — і я знову опинився на жорсткому дерев’яному сидінні в напівтемному залі кінотеатру. Ілюзія розвіялася. Ми зійшли вузькими сходами вниз і почалапали додому по мокрому снігу перемішаному з болотом.
Я відразу пішов спати на дивані, що був постелений для мене у великій кімнаті. Серед ночі я прокинувся від запеклої суперечки на політичні теми, що точилася за дверима. У Карпатській Україні завжди прокидаєшся через політику. У готелі в Хусті мене часто вночі будили, як правило, по суботах,— і навіть крізь сон я міг почути з коридору й упізнати знайомий нетверезий діалог:
«Ти українець».
«Ні, я русин».
«Ні, ти українець,— так?!»
«Я русин».
«Облиш, ти українець».
Потім, нарешті, доносився заспаний втомлений голос:
«Добре, я українець».
У Сваляві, однак, ця суперечка не була така проста й коротка. Десь за годину її перервав гучний стук у вікно та п’яні голоси, що викликали мою господиню. На вулиці стояли троє молодих німців із фабрики. У кімнату увійшла пані Рісдорфер і через вікно передала їм коньяк. «Це троє моїх особливих улюбленців»,— сказала вона. Я чув, що ці улюбленці не надто прихильно думали про Англію та про англійську мову, тож я мав сильну підозру, що пані Рісдорфер дотримується такої самої думки.
Цієї ночі всі кімнати в домі були зайняті. Я спав у великій кімнаті-салоні, двоє чоловіків спали в кімнаті для гостей, ще двоє було у вітальні. Уранці виявилося, що в домі була ванна,— єдина справжня ванна, яку мені довелося побачити в Карпатській Україні. Потрапити до неї можна було через кімнату для гостей та через кімнату Рісдорферів. Один із гостей мав на голові в’язану нічну шапочку, що, як він сказав, берегла його від застуди. Другий чоловік спав без піжами. Він розповів, що лікар пояснив йому, що людина застуджується саме в той момент вранці, коли знімає піжаму та готується вбрати звичайний одяг; і от тому цього моменту необхідно позбутися. Пані Рісдорфер сховалася під цілою горою пір’яних подушок. Ванна була прикрашена трьома поличками з папоротями.
За сніданком ми заглибилися в політику, але тут надійшла депутація молодих селян на чолі з греко-католицьким священиком. Вони прибули із сусіднього села подати протест проти складу тамтешнього виборчого комітету що складався, за їх словами, з самих симпатиків Угорщини. Очевидно, аби не ризикувати, вони бажали, аби призначили українців.
Відчуваючи потребу змінити атмосферу, я вирішив прогулятися та заодно побачити дерев’яну церкву в селі Бистре, відразу за Свалявою (Примітка перекладача. Тепер присілок Сваляви). Перейшовши через міст на околиці міста, а далі через широке, вкрите травою, пасовисько, де паслися зграї гусей, я піднявся на пагорб між двома рядами сільських будиночків. Довкола було так, ніби я вже потрапив до села. Селянин, що віз на фірі дві корови, запитав, чи подобаються мені його тварини. Я відповів, що не говорю українською мовою, на що він відразу відгукнувся, що й він не говорить.
«Я говорю російською, тобто, малоросійською,— нашою русинською мовою»,— сказав він.
Потім мені зустрівся ще один чоловік, який також назвав себе русином. Він ввічливо запитав мене, чому я говорю «слов’янською» мовою, не знаючи, як назвати мою мову, що на той момент була мішаниною польської, чеської та української, що я і сам не знав, як її назвати. Він розповів, що церква, якою він, вочевидь, дуже пишався, була перенесена з гір з іншого села десь чотириста років тому. Якась кінокомпанія хотіла викупити її та вивезти звідси, але люди любили цю церкву й не погодилися її продати.
І насправді, це була найкрасивіша церква зі всіх, які мені доводилося бачити. Вона стояла на маленькому церковному подвір’ї над дорогою, захищена з трьох сторін кільцем із високих лип. Це була малесенька церква, всього сімнадцять кроків у довжину та вісім кроків у ширину з вівтарем заввишки якихось, може, із півтора метра від підлоги та заледве, чи вдвічі більшою загальною висотою від долівки до гребеня даху. Вона була тридільною: вівтарна частина, нава та вежа,— у висхідному порядку до вежі на західній стороні; а високий стрімкий дах, критий ґонтом, доходив мало не до землі. Вежу увінчували два цибулясті куполи, теж вкриті гонтом, як і дах, а з-під дахів вівтарної частини та нави виступали маленькі білі куби, які також закінчувалися куполами. На кожному із куполів, були встановлені високі андріївські хрести. Із західного боку дах, що нависав, підтримували делікатні різьблені колони—і разом вони творили крихітну веранду. Якщо стіни від погодних умов набули сріблясто-сірого кольору, то гонт на даху, назагал, був дещо темнішим; а загалом церква була етюдом в сірих тонах різної інтенсивності, від чого цей дерев’яний шедевр ставав ще цікавішим. Усередині церкви була майже цілковита пітьма, світло потрапляло лише через малесенькі віконця із ще оригінальними шибами з грубого старовинного скла. Ця споруда залишила мені відчуття чогось радісного, як музика Моцарта; йдучи сходами вниз до дороги я отримав нові сильні враження від розмаїття ліній даху, які сходилися вгорі у маленькі куполи та завершувалися хрестами, ніби це були різні мелодійні лінії, сплетені в упорядковану тканину звуків майстерністю митця.
Зі Сваляви я поїхав на таксі долиною до монастиря в Підгорянах, що розташований у передмісті Мукачева. Долина була широкою, оточеною невисокими пагорбами, покритими буковими лісами. По дорозі я заїхав у Берегвар,— єдиний великий фільварок у цій місцевості. Він належить австрійцеві, графу Шенборнові-Бухайму. Сам великий будинок стоїть посеред добре упорядкованого парку з під’їзною алеєю, облямованою гарно підстриженим буковим живоплотом. Ця доглянутість була цілковито неочікуваною. Будинок пристосували під шпиталь, евакуйований з Мукачева, коли угорці в листопаді захопили місто. Сім’ї Шенборнів, одній із найбагатших у Центральній Європі, колись належало близько 170000 акрів довколишніх лісів, але вони продали їх якомусь товариству з обмеженою відповідальністю.
Мій водій, як і решта таксистів у Карпатській Україні, був євреєм і говорив німецькою мовою. Упродовж усієї поїздки він безупинно нарікав на скрутне становище. Усе йшло добре протягом минулих двадцяти років,— розповідав він,— але за останні декілька місяців усе розладналося, почало валитися, і ніхто не знає, що принесе зі собою завтрашній день. Були тяжкі часи між 1930 та 1936 роками, але вони були спричинені економічною кризою та падінням цін на деревину. У 1937 році ціни знову пішли догори. Однак тепер біди мали зовсім іншу природу, отож підприємницька діяльність повністю зупинилася. Кожен відчув це на собі. З припиненням експортування деревини не стало грошей в усіх, і це торкнулося не тільки малих підприємців, але й робітників. Крім того, якщо хтось і має гроші, то він не хоче їх інвестувати, а вважає за краще спати на них. Неспокій і хвилювання розросталися саме через цю нестачу роботи та економічну дезорганізацію. За час чеського правління країна розвинулася на триста відсотків, додав він. У часи угорського панування це була змарнована і пропаща земля. Саме чехи довели до ладу дороги, спорудили мости, навчили людей читати, побудували лікарні тощо. Я поцікавився, чи, на його думку, селяни схвально оцінюють діяльність чехів. Він вважав, що зовсім небагато селян відкрито схвалювали цю діяльність, але більшість із них була цілком і повністю задоволена чеським правлінням і не хотіла мати нічого спільного з новим рухом, що загрожував порушити усталений порядок.
Найзручніше діставатися до Підгорян, що лежать трошки віддалік від в’їзду в долину, було через Мукачево. Але з часу передачі Мукачева угорцям у листопаді 1938 року усі звичайні шляхи сполучення на цих територіях були порушені. Тепер нам треба було їхати нерівною об’їзною дорогою, побудованою чехами з їхньою звичною наполегливістю. Нова дорога давала можливість тим, хто подорожує головною магістраллю зі сходу на захід, обігнути підніжжя пагорбів, оминаючи новий кордон навколо Мукачева, і урешті-решт виїхати на головну магістраль з дороги від Сваляви до Мукачева. Цей об’їзний шлях проходив якраз через Підгоряни.
Спочатку ми виїхали долиною через мокрі поля на невеликий насип, тоді, обігнувши кручу, що стрімко падала в ріку, ми якось раптово під’їхали до монастиря. що розкинувся якраз на тому місці, де ця круча переходила у невеликий схил, вкритий виноградниками та буковими лісами. Монастир виявився ансамблем великих квадратних будівель жовтувато- брунатного кольору, споруджених у простому бароковому стилі, з капличкою, що стояла трошки позаду. За рікою виднілися передмістя Мукачева.
Я подзвонив у двері, і мене провели до маленької приймальні. Один із братів сказав, що я потрапив якраз в обідній час і попросив трошки зачекати. У цій маленькій кімнатці було дуже холодно, до того ж відчувався сильний запах вогкої постільної білизни. Але досить скоро той самий чернець повернувся, несучи велику тацю з їжею. Через кімнату постійно проходили монахи, що поверталися з роботи на полі, та селяни, що просили милостині чи допомоги, а також увесь час заходили та виходили вояки-прикордонники, що були розквартировані в декількох келіях.
Нарешті мене провели всередину. Оскільки брат, що був моїм провідником, виявився емігрантом з Галичини, ми змогли спілкуватися польською мовою. Головною метою мого візиту було ознайомлення з етнографічною колекцією, вивезеною з музею в Мукачеві. Вона, однак, не вразила мене якоюсь особливою цінністю. Я вже бачив у природному середовищі, і, фактично, досі в ужитку, предмети подібні до тих, що були виставлені тут для огляду Цікавою, проте, була велика колекція писанок, якими селяни обмінюються на Великдень. Візерунки на них. як і конструкція будинків, що змінювалися від долини до долини, ілюстрували велике розмаїття впливів. Справді цікавими місцями для мене стали трапезна з великою кафедрою посередині, з якої брати читали Святе Письмо під час прийому їжі, а також капличка, в якій було виставлено ікону, подаровану одним із пап і яка, як мені сказали, походила із Константинополя.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
