Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.10

26.12.202027.12.2020 fenixslovo 0 коментарів Закарпатська Україна, Петро Годьмаш, Підкарпатська Русь

Для посилення охорони державного кордону з Румунією та Угорщиною, Постановою НРЗУ від 15 квітня 1945 року було створено Прикордонна охорона, підпорядкована Центральному штабу Народної дружини, яку очолив майор радянської армії І. Стендер, який був громадянином Радянського Союзу. Декретом НРЗУ від 20 квітня 1945 року був встановлено громадянство Закарпатської України. Громадянами Закарпатської України визнавалися тільки ті особи, які проживали на території Підкарпатської Русі до 2 листопада 1938 року, а решта повинні були отримати громадянство Закарпатської України в Головному управлінні міліції.

Дізнаючись з преси і радіо про терор в Радянському Союзі по відношенню до класу «експлуататорів» і «буржуазної» інтелігенції, багато хто з числа місцевих «експлуататорів», а також чехословацької та угорської «буржуазної» інтелігенції, кинувши будинки, майно і землю, втекли з Закарпатської України за кордон. Згідно раніше згаданого Декрету № 7 від 29 листопада 1944 року, їх майно і земля були конфісковані місцевими Народними комітетами. Наприклад, в місті Мукачеві, другому за величиною місті Закарпатської України, на квітень 1945 року працювало 233 приватних магазина. Однак 245 магазинів, 5 ресторанів і 42 корчми (буфети), 385 майстерень виробничого призначення і побутового обслуговування виявилися безхазяйними, так як їх власники втекли за кордон. З 4 тис. 813 житлових будинків Народний комітет міста Мукачево «взяв під опіку 1028 безхазяйних будинків», кинутих «ворогами народу», що становило 20% житлового фонду. Будинки передавалися в безстрокове користування радникам, консультантам і фахівцям що прибували з Радянської України, і які призначалися на керівні посади в органах влади і народного господарства.

Чимало будинків було кинуто «ворогами народу» в Ужгороді та інших окружних центрах. У містах вони передавалося в безстрокове користування, а в селах – у власність сімей «добровольців» і безземельних переселенців-верховинців, тобто жителям гірської місцевості. В населений етнічними угорцями Берегівський округ було переселено 1472 родини добровольців і бідняків, в основному верховинців. Тільки в село Свобода з Воловського (Міжгірського) округу переселилося понад 100 сімей, яким були передані у власність будинку «ворогів народу» з майном, яке в них знаходилось, а також сільськогосподарський реманент і по 8 гектарів орної землі.

Тим часом дружня Радянському Союзу Румунія звернулася до Сталіна зі скаргою на незаконний аншлюс частини Мараморош-Сигетського повіту і приєднання до Закарпатської України. За вказівкою Сталіна, член Військової Ради 2-го Українського фронту маршал К. Ворошилов направив в Мараморош-Сігет уповноваженого «Союзної контрольної комісією у справах Румунії» майора Червоної армії Захарченка. Розібравшись на місці з цим «приєднанням», майор Захарченко зажадав від І. Одовінчука розпуску Мараморош-Сігетського Народного комітету Закарпатської України. Вимога була проігнорована, і майор Захарченко, виконуючи вказівку К. Ворошилова, за допомогою румунської влади намагався заарештувати членів цього комітету. Однак на їх захист виступили озброєнні народні дружинники Закарпатської України, які знаходилися в Мараморош-Сігеті. Про цей конфлікт К. Ворошилов доповів Сталіну, який через М. Хрущова зажадав, щоб І. Туряниця повернув «об’єднану» із Закарпатською Україною русинську територію Румунії. У своїх спогадах М. Хрущов з цього приводу так описав свою розмову зі Сталіним і його наслідки:

«У вас там Туряниця?» Я: «Ні, не у нас, він до нас не має ніякого відношення, це наш сусід». «Ну, розповідають, що ви все-таки маєте на нього вплив. Передайте йому, нехай він відкличе свої озброєнні загони з території Румунського королівства. Крім того, він там якісь райони зайняв і на лівому березі Тиси. А ця територія відійде до Угорщини». Я зараз же передав все Івану Івановичу (…) Звичайно, я не міг йому наказувати, я міг тільки радити. Але він зараз же все зробив, як порадили. Взагалі, його заслуги перед Комуністичною партією Радянського Союзу в цілому, перед Комуністичною партією України зокрема, чималі». Далі М. Хрущов в спогадах сказав, що Закарпатська Україна була «незалежною республікою, яка не визнавала чехословацьке державне керівництво, однак ще не була в складі Радянської України».

Тобто, на переконання та твердження М. Хрущова, який в той час був главою уряду Радянської України, Закарпатська Україна була незалежною державою і була повноправним суб’єктом міжнародного права.

Проте головне управління міліції Закарпатської України від 25 травня 1945 роки очолив присланий з Москви генерал-лейтенант НКВС П. Супруненко. Створене 26 травня 1946 року управління державної безпеки Закарпатської України очолив присланий з Києва А. Чередніченко, майор міністерства державної безпеки Радянського Союзу. Слідом за ним з Києва приїхали: Леонтій Мальчук – на посаду заступника голови Вищого Суду Закарпатської України, Віра Мілютіна – на посаду члена цього суду, а також багато інших фахівців.

Хоча Чехословаччина з числа громадян Підкарпатської Русі підготувала достатньо фахівців з вищою освітою, які могли б впоратися з обов’язками на тих посадах, на які Київ направляв фахівців в основному з дипломами середньої спеціальної освіти і навіть без них, але які мали квитки членів ВКП(б). Замість офіцерів -фронтовиків, які очолювали міліцію і керівні в ній посади, Київ направив «фахівців», які не мале, навіть, середньої спеціальної освіти, але мали відповідну практику в органах НКВД: Д. Кравчука, І. Татарчука, П. Левченка, В. Іщенка, A. Грібова, І. Хоробрих, М. Корнейчука, П. Татаринова, Г. Кисельова, А. Саблукова, Е. Самохвалова, В. Скоробогатова, В. Чикала, B. Демянца, С. Добіжу, В. Слепичева, М. Громадского та інших. Вони призначалися начальниками міліції і на інші керівні посади в міліції. У тому числі – на посади начальників паспортних столів, що відали питаннями визначення національності, надання громадянства Закарпатської України, видачею посвідчень особи (тимчасових паспортів) і прописки.

Василь Русин, який був одночасно головою Спеціального і Вищого Судів Закарпатської України, в інтерв’ю газеті «Старий замок» (15.10 1998 г.) стверджував наступне. На «допомогу» службі безпеки, прокуратурі та міліції Закарпатської України приїхало багато надісланих М. Хрущовим «фахівців», які «взяли собі місцеві прізвища – псевдоніми і почали клепати кримінальні справи». Почали з кримінальних справ проти державних і громадських діячів Підкарпатської Русі – Закарпатської України: А. Бродія, С.Фенцика, Ю. Бращайка та інших. Потім черга дійшла і до керівників окружних і міських органів влади з числа місцевих жителів. У жовтні 1945 року були заарештовані делегати 1-го з’їзду Народних комітетів Іван Дейнеш і Антон Ситовський. Перший був головою Берегівського міського, а другий – Берегівського окружного Народних комітетів. І. Дейнеш в січні 1945 року Спеціальним Судом Закарпатської України був засуджений до 6 років позбавлення волі і відправлений для відбування покарання на Крайній Північ Радянського Союзу. Не чекаючи своєї долі, в лютому 1945 року перший і другий секретарі Берегівського окружного комітету КПЗУ врятувалися втечею в сусідню Угорщину. Тому першим секретарем цього окружного комітету компартії Закарпатської України, населеного етнічними угорцями, був спішно призначений сержант Червоної армії з Радянської України. Голова Мукачівської міської Народного комітету М. Драгула, який відкривав Перший з’їзд Народних комітетів, під виглядом супроводу хворої дружини на лікування до Словаччини, виїхав з нею до Словаччини і там залишився назавжди.

Відповідно до секретної Постанови Державного комітету оборони (ДКО) СРСР № 7161сс, чехословацькі громадяни Підкарпатської Русі – Закарпатської України не були військовополоненими і не підлягали інтернування. Однак в Радянському Союзі переважали не писане, а телефонне право і комуністична доцільність. Всупереч Постановою ДКО № 7161сс, тилові війська НКВД і підрозділи «Смерша» звозили на збірні пункти для військовополонених (ЗПВ) мирних громадян навіть за відмову записатися «добровольцем» в Червону армію. У залізничній станції міста Свалява під відкритим небом був створений найбільший ЗПВ №2, звідки мирних громадян Закарпатської України, як військовополонених, відправляли в Україну і Білорусію. У штабі тилових військ НКВС 4-го Українського фронту начальником відділу у справах військовополонених та інтернованих був майор держбезпеки Мочалов. У листі від 17 січня 1945 року він роз’яснював начальникам ЗПВ, що Постанова ДКО № 7161 сс передбачає розміщувати військовополонених окремо від інтернованих. В кінці січня 1945 року він в наступному листі вимагав від начальників ЗПВ, щоб «всіх інтернованих, які прибули, розглядати не як прибувших у порядку постанови Військової Ради 4-го Українського фронту № 0036, і тому вважати їх не інтернованими, а заарештованими і тримати окремо від військовополонених».

Отже, заарештовані військовою владою Радянського Союзу громадяни Підкарпатської Русі – Закарпатської України не підпадали ні під категорію військовополонених, і ні під категорію інтернованих. Вони були заарештованими, хоча ніяких звинувачень їм не було пред’явлено, ніякого суду над ними також не було. Тому їх і відправляли в Радянську Україну як військовополонених.

За звітами майора Мочалова, тільки в грудні 1944 року з концентраційного табору військовополонених СПВ № 2 (начальник – капітан Єрмілов) в двох ешелонах № 48050 і № 48051 було відправлено в Радянську Україну відповідно 1440 і 1500 громадян Закарпатської України як військовополонені. При цьому наспіх затримані і відправлені в табори Радянської України ешелоном № 48050 були «взуттям забезпечені – 25%, шинелями – 45%, натільною білизною – 20%», – значилося в доповідній майора Мочалова.

До відправки «військовополонених» в Радянську Україну і Білорусію їх використовували на роботах з розширення залізничної колії з європейського стандарту на більш широкий стандарт СРСР. Якщо врахувати доповідну майора Мочалова, що більшість «військовополонених» з числа мирних громадян Закарпатської України були зі своїх будинків і квартир взяті напівроздягненими, а зима 1944-1945 років була суворою, то багато хто з них гинули на каторжних роботах по розширенню залізничної колії. В іншій доповідній Мочалова про це написано: «Для використання на роботах по відновленню залізниці Воловець – Мукачево 45 і 46 бригадам залізничних військ НКВС 19 листопада 1944 року був дано з СПВ №2 5 тис. 430 чол. військовополонених і інтернованих. Протягом 6-ти тижнів 3 тис. вийшли з ладу, значна частина яких повернена до табору в надмірно виснаженому стані, в рваною, непридатною для носіння взутті … 4.12.1944 року від 46-ї ж. д. бригади (в табір 34556) прийнято, повернутих з роботи, 594 осіб, з яких 373 чол. хворих: різко виснажених – 209, з високою температурою – 5, з потертостями ніг – 102. Із загальної кількості абсолютно без взуття – 150 чол.».

Доведення людей до різкого виснаження, коли кожен 4-й в зиму був абсолютно без взуття, було не чим іншим, як доведенням до голодної та холодної смерті. В черговій доповідній майора Мочалова своєму начальству в Москву написано, що «19.12.1944 року начальником конвою 45-й ж. д. бригади капітаном Боровковим супроводжувався поїзд на ж. д. ст. Самбір (перша в той час прикордонна станція України авт.) для здачі в фронтовий приймально-пересильний табір №22 військовополонених і інтернованих чисельністю понад 600 чол. На шляху прямування (якихось 70 км – авт.) померло 6 чол., трупи яких були викинуті на ж. д. полотно. З 610 чол., привезених в табір, 15 чол. померло біля воріт табору і 9 померло в день здачі в спецгоспіталі № 2149. 180 хворих відразу розміщено в лазарет. Всі інші виснажені і фізично ослаблені».

Через тиждень, «27 грудня 1944 року, зі Сваляви до Самбора прибув наступний етап, з якого під час перевезення було викинуто 16 трупів і тільки 96 осіб прийнято в табір № 22. Решту довелося поміщати в спецгоспіталь № 2149 », – написано в доповідній Мочалова.

Голод, холод і смерть переслідували, безвинно позбавлених волі, громадян Закарпатської України вже в таборах для військовополонених. Тож 27 травня 1945 військовий прокурор тилових військ НКВС 4-го Українського фронту досліджував причину високої смертності в згаданому Самбірському фронтовому приймально-пересильному таборі № 22, начальником якого був майор Гробовий, а його заступником – майор Юдаєв. Прокурор встановив, що в таборі №22 штучно створювався голодомор. Залучена цим прокурором інспекція Управління речового постачання НКВС СРСР встановила, що в таборі № 22 (цитуємо) «з 13.05.45 р по 25.05.45 р (тобто за 12 днів – авт.) Військовополоненим і інтернованих недодано: 9 т. 936 кг м’яса, 2 т. 077 кг жирів, 346 кг ковбаси, 249 кг цукру, 33 т. 638 кг картоплі, або по м’ясо-жировий нормі недодано 70%» продуктів мізерного пайка військовополонених.

Отже, в Україні, в концентраційному табірі в Самборі для громадян Підкарпатської Русі – Закарпатської України були створені нелюдські умови з метою їх знищення голодом, що є геноцидом. На 10 вересня 1945 року в таборах НКВС СРСР знаходилося 3.787 русинів.

Таким чином, сталінський план приєднання Підкарпатської Русі – Закарпатської України був спрямований не на возз’єднання русинського народу суверенної республіки Закарпатська Україна з українським народом Радянської України. Він переслідував зовсім інші цілі.

По-перше, він був продовженням розпочатого в 1-у світову війну Австро-Угорщиною голокосту проти русинської нації, а по-друге – створенням по той бік Карпат стратегічного військового плацдарму. Цього не розуміли або не хотіли розуміти місцеві комуністи, під прапором яких Радянський Союз ще до закінчення війни створював собі на території Підкарпатської Русі – Закарпатської України стратегічний військовий плацдарм в географічному центрі Європи. Доказом цього є будівництво на випадок війни секретного біля міста Мукачева польового штабу країн-учасниць Варшавського військового договору під кодовою назвою «Шипка»; будівництво поруч з «Шипкою» найбільшої в світі Пістралівської радіолокаційної станції та ін.

Далі буде

Петро Годьмаш