Вони стукають у наші двері

Дана стаття написана мною 10 років тому і присвячена вона Міжнародному дню інваліда, який відмічається 3 грудня.  Проблеми, які розглядаються в даній публікації, актуальні і на сьогодні.

***********

Вони — теж люди. Тільки через певні фізичні вади їм потрібно більше стійкості та мужності, щоб жити. Хто він, наш інвалід: повноправний громадянин суспільства чи його ізгой? Чому в нашій державі склалося нетерпиме ставлення до однієї з категорій юридично повноправних громадян–інвалідів? Чому рідко хто із здорових людей задумується над тим, що він теж випадково може сісти в інвалідну коляску або, ще гірше, – бути прикутим до ліжка?

     Тільки б підставити плече…     

Існують інваліди чи ні?
За світовою статистикою кожен десятий на Землі, в тій чи іншій мірі, має відхилення від загальноприйнятих норм здорової людини. Думаю, що на Україні статистика не краща. За офіційними даними у державі нараховується до 2 млн. 600 тисяч інвалідів.
Мабуть, суспільству не варто від цього відводити очі. Настав час визнати, що інваліди – не ізгої, вони теж люди. Наше суспільство нагадує зараз піонерів-першовідкривачів, але завжди і в усьому запізнюється. Ми відкриваємо для себе те, що давно добре відомо іншим. Ситуація в нашій державі у ставленні до інвалідів просто дика, її ніяк і нічим не можна пояснити.   Чому дуже часто поважні особи, навіть керівники різних рангів, можуть собі дозволити не тільки у приватних розмовах, а, навіть, на різних нарадах висловитися щодо ставлення до інвалідів, в яких фізичні вади є, так званою, ненормативною лексикою?
Ми давно звикли до того, що слова в нас – на одному березі, а справи – на іншому. Рівні права повинні не декларуватися, а стати реальністю для всіх громадян нашого суспільства.
Сьогодні кожен має море своїх проблем, але інваліди – це така категорія людей, на яких буквально сфокусовані всі проблеми нашої держави.
В цивілізованих країнах інваліди без рук сидять за комп’ютером, рибалять, без ніг плавають на водних лижах. Вони багато чого можуть, тільки ходячі і здорові повинні їм хоч трохи допомогти.
Інваліду завжди у два рази важче. Перша проблема – це працевлаштування, друга – довести на роботі, що ти свої обов’язки виконуєш не те, що гірше від здорової людини, а значно краще. Ми можемо назвати імена багатьох видатних людей-інвалідів. До прикладу, назву одного з них – колишнього Президента Сполучених Штатів Америки Теодора Рузвельта, який, пересуваючись на інвалідному візку, два рази займав найвищу посаду Америки в один із найбільш важких періодів сучасної історії – під час Великої депресії і Другої світової війни. Це все в “них”. А у нас?
Інвалідний спорт, до якого приєднуються дедалі більше інвалідів, – це своєрідна форма боротьби з засадами того суспільства, спадкоємцями якого ми є. А простіше – це боротьба за права людини. Це приклад високого духу не тільки для тих, кого доля прикувала до інвалідних візків, а й для всіх фізично здорових людей. Наведу приклад події  більше, як десятирічної давності, свідком якого був я. В  селі Лалово Мукачівського району відбувалася Спартакіада, присвячена 50-ій річниці районної організації фізкультурно-спортивного товариства “Колос”. На свято був запрошений уродженець цих місць, інвалід на візку, майстер спорту міжнародного класу, людина-легенда Олександр Сухан. Перша особа району “перерізала стрічку”, було вручено грошові премії спортивним функціонерам району. Сашко скромно просидів з автором цієї статті до середини змагань, а потім непомітно поїхав зі свята сільських спортсменів. Невже Сухана покликали тільки для зовнішнього антуражу? Невже йому нічого було сказати землякам на цьому спортивному святі? Невже керівництво району згадує інвалідів, коли треба щось зробити для власної вигоди?
Нам ще до цивілізованого суспільства дуже далеко. Повинно змінюватись ставлення не тільки здорових людей до інвалідів, але і навпаки. Інтеграція цих двох спільнот може відбуватися тільки за умов взаємної довіри. Інваліди теж повинні завоювати, так званих, “здорових людей” і довести, що невіглаське нерозуміння чужої біди і болі, самого змісту життя можна перебороти в нашому суспільстві.

Стерті бар’єри.

Спорт – це заняття для сильних духом. Зламатися фізично – не означає зламатися морально.
 Ще в 1980 році з’явився зі своїм марафоном “Надія” канадець Тері Фокс. Він хворів на рак. Спочатку хвороба забрала в нього одну ногу, а потім і життя. Марафон Тері Фокса підхопив його товариш, інвалід на візку Рік Хансен. Обертаючи руками колеса інвалідної спортивної коляски, Рік здійснив навколосвітню подорож за два роки. Сьогодні він один із найвідоміших людей Канади – герой Землі. Він показав істинні можливості людей, доля яких вибила із сідла. Про все це він написав у книзі “Людина в русі”.
Ініціатором унікальних спортивних змагань інвалідів став московський клуб “Пригоди” і його керівник Дмитро Шпаро, відомий мандрівник і дослідник, в недалекому минулому керівник полярної експедиції газети “Комсомольська правда”, переходу із Росії через Північний полюс у Канаду, де він зустрівся з Ріком Хансеном. Результатом такої зустрічі була організація надмарафону Владивосток—Санкт-Петербург, на перший погляд, неможливої подорожі на інвалідних колясках.
Ідею обкатали спочатку на маршруті Москва-Київ-Кривий Ріг. Репетиція вдалася. Із команди, яка складалася з восьми чоловік, визначились троє, які взяли участь у надмарафоні: Олександр Сухан з Мукачева, Юрій Шаповалов з Магадану, Євген Количков з Новокузнецька.
Джорж Стронг, офіційний представник ООН, який прибув на старт до Владивостока з Відня в інвалідній колясці, здивував тоді всіх словами: “50 років я в інвалідному візку. І сьогодні вперше горджуся тим, що я — інвалід.”
Одним із девізів надмарафону був: “Зітремо бар’єри між здоровими людьми й інвалідами”. Психологічні бар’єри однаково мішають і одним, й іншим.
  В усьому світі інваліди борються за свої права. За 207 днів подорожі цим спортсменам довелося побачити всяке, але найважчими були зустрічі з молодими людьми без ніг на рухомих дерев’яних візках-платформах. Чому ж одні можуть міняти машини, як рукавиці, а інші, навіть, не мають можливості пересісти з візка в коляску.
Борис Єльцин, Президент Росії, нагородив трьох відважних спортсменів Першим російським орденом “За особисту мужність”.
Черговий марафон Санкт-Петербург-Алма-Ата довжиною в 9000 кілометрів по території 15 нових незалежних країн, які утворилися після розвалу Радянського Союзу, відбувся всередині 1994 року. В цьому марафоні під прапором ООН прийняли участь 15 чоловік, по одному від кожної держави, серед яких був і наш земляк Олександр Сухан.
В 1995 році п’ятеро мужніх людей: Артур Григорян (Вірменія), Іман Гусейнов (Азербайджан), Георгій Кохреїдзе (Грузія), Володимир Крупенніков (Росія), Альф Енгесет (Норвегія) – інваліди з пошкодженнями опорно-рухового апарату здійснили неможливе: піднялися на вершину Казбеку, висота якого більше 5000 метрів над рівнем моря. Інвалід на колясці, американець Ган Хайден, побував до того на висоті 4302 метри, альпініст Арік Бєлокопов, після травми хребта, дістався на Ельбрусі до висоти 4300 метрів. Здорові люди не витримують умов високогір’я, а тут – на санках, без допомоги ніг.
Наслідуючи приклад своїх друзів, Олександр Сухан 8 серпня 2000 року здійснив на колясці сходження на найвищу вершину Карпат – Говерлу (2061 м). Ще до цього видатний спортсмен, вперше серед інвалідів, стрибнув з літака на парашуті. Разом із Суханом на Говерлі святкував перемогу інвалід з Виноградівщини Юрій Драб.
 Коли вдумуєшся, починаєш розуміти, що в цих сходженнях є глибокий філософський зміст: “Не буває абсолютних перемог, так само, як не буває абсолютних рекордів. Гучні перемоги в горах і на дорогах перевіряються буденним життям.”
Після Олімпійських Ігор в австралійському місті Мельбурн теж відбулися пара-олімпійські ігри спортсменів-інвалідів світу. Якщо події перших не сходили зі шпальт газет й екранів телевізорів, то про інші є лише коротенькі повідомлення, про які ми забуваємо через декілька годин. Таке воно життя. На жаль, ця «традиція» збереглася до сьогоднішніх днів.
Перемоги спортсменів-інвалідів стали потужною підтримкою інвалідної програми ООН “Суспільство для всіх.”

Але… є  сумна і трагічна статистика

Ось, що розповідає  Олександр Сухан про деяких своїх колег і друзів на шпальтах ЗМІ вже, на жаль , у минуло часі:
В 1996-го збиралися зорганізувати чергову  ”велику аферу” — об’їздити на візках Африку, з півдня до півночі.

— Цей переїзд погодився спонсорувати мій давній друг Віктор Балога.
Стартувати ми збиралися із Москви з Женею Колочковим, — згадує спортсмен. — Але Женю бандити вивезли на пустир і застрелили. Він позичив комусь 2 тисячі доларів, вимагав повернути борг. Убивць потім зловили. 12-річний син Жені залишився сиротою, його мати спилася.

— Один бізнесмен з Москви, Трофімов, імені не пригадую, випросив 100 тисяч доларів на наш марафон з Петербурга до Лондона. Наша команда зустрічалася в Москві з президентом Росії Борисом Єльциним. Гроші виділили з російського бюджету. До Англії пан Трофімов супроводжував нас зі своїм охоронцем, а в Лондоні щезнув, прихопивши всі гроші. До Києва ми поверталися автобусом, коштом посольства. 10 тисяч доларів у Юри ще залишилося, але Трофімов у Москві їх відібрав. Погрожував, що вб’є його маму. Згодом Трофімова застрелили якісь мафіозі.

    Маленька дрібниця –велика проблема…

Мільйони інвалідів живуть, переборюючи труднощі нашої невлаштованої буденності.
Те, що для здорових людей інколи маленька дрібниця, для інваліда може бути невирішеною проблемою. Хто мені покаже в нашій країні хоча б один під’їзд будинку або магазину, сходи в автобусах, вуличні переходи, які б інваліди з пошкодженням опорно-рухового апарату могли подолати без допомоги здорових людей? В який адміністративний будинок зі своїми проблемами може зайти інвалід на візку? Та ні в який. У проектах і технічних умовах будівництва різних споруд, тротуарів, пішохідних переходів, автомобільного і залізно-дорожнього транспорту не було і до сьогоднішнього дня немає жодного слова про інвалідів, жодного креслення устаткувань для них.
Економічна вигідність використання інтелектуальної і фізичної праці на Заході очевидна. А в нас? Ми настільки “багаті”, що просто не помічаємо проблеми інвалідів.
Чи може в нашій країні інвалід стати без проблем підприємцем або зареєструвати мале підприємство? Практично – ні. В нашому законодавстві стільки різних “крючків”, що бідний інвалід не має змоги не те, що фізично стати бізнесменом, а й, навіть, працювати з вигодою для себе, тобто без збитків у виробничих структурах, в яких більшість працюючих – інваліди.
Інваліди гостро потребують різного роду реабілітаційні центри. Скільки тільки в нашій області є запустілих будинків відпочинку, туристичних баз, які можна використати для потреб інвалідів, поліпшення їхнього життя.
Не дивлячись на те, що в нашій державі більше 2 мільйонів інвалідів, чи багато їх на керівних посадах, у державних органах влади, серед депутатів різного рівня. Можна порахувати на пальцях.
Поки ми здорові, то забуваємо про просту людську істину: “Треба пам’ятати завжди, що життя наше залежить від Бога, і в кожну мить здорова людина може сісти в інвалідну коляску”.
“Суспільство для всіх” – поки що девіз, а не реальність. Бог усім дає життя і кожен повинен проявити себе в ньому.