Легендарні мукачівські шустри Іван Лавкай та Іван Боднар
Сьогодні, коли люди у всьому світі відзначають Міжнародний день шустера, ми просто не можемо не привітати з професійним святом тих, хто час від часу лагодять наше взуття, а подекуди навіть роблять його кращим, ніж коли було новим. І в цьому сенсі в персональній галереї групи “МукачевоSOS” є дві, без перебільшення, легендарні постаті, фаховість яких не викликає у нас жодних сумнівів. Це наші землякі – Іван Лавкай і Іван Боднар! З професійним святом Вас, шустери!
***********
Два Івана!
Два Шустера!
Дві Легенди!
Ще б пак! Адже за майже сторічний сукупний стаж свого ремесла ці ширі та завжди усміхнені Майстри з великої літери “М” спромоглися взути (виключно у позитивному сенсі цього слова) без перебільшення, все Мукачево. А ще на додаток – “реанімувати” тисячі пар безнадійно “вбитого” взуття — від елітного до звичайного “ширвжитоку”.
– Ви може того й не знаєте, але у ті часи, коли ми тільки починали опановувати ази свого ремесла — клей був у нашому знарядді лише допоміжним засобом, — говорить Іван Лавкай. – Адже тоді під час ремонту чи пошиття взуття ми більше використовували нитку для прошивки взуття, а ще спеціальні цвяшки — аби підбити підбори чи то панянкам, чи то панам…
На цьому місці монолог Івана мушу перервати, оскільки якість сучасного взуття — того самого, що переважна більшість з нас змушені носити щодня — можна характеризувати тільки нецензурною лайкою..
– Інколи клієнти самі наполягають на тому, аби підбори їм неодмінно “при хватили” цвяшками, — доповнює свого тезку Іван Боднар. – Але ж як їм, дорогеньким, пояснити, що той матеріал який використовують сучасні виробники навіть слабший за… звичайний картон. Ось і доводиться виправляти вади під час ремонту саме користуючись клеєм, бо заганяти цвяшки у папір — марна справа…
Слухаючи Іванів навіть важко повірити, що свого часу вони ремонтували сандалики маленьким мукачівцям, з яких багато хто сьогодні вже самі виховують не те що власних дітей — онуків. Скільки ж часу минуло від тоді, скільки води в Латориці сплило за обрії, а Івани — той що Лавкай, і Боднар — так і не зрадили за весь цей час свому ремеслу, так і не проміняли свої маленькі майстерні на розкішні офіси. Хто є хто, а вартість копійці, заробленій чесною працею вони точно знають…
– За майже півстоліття трудової діяльності мені на згадку припадає хіба що один випадок, коли “свіжу копійчину” отримав майже задарма, не докладаючи надзусиль, — ділиться власними спогадами Іван Лавкай – Одного разу гоноровий пан за 5 доларів попросив мене лем пофарбувати та наполірувати його чоботи. Ось і потому… А все решта — це кропітка і зовсім нелегка праця.
– Нас часто запитують: а як так виходить, що за нові топанки, придбані за 200 гривень, ви за ремонт правите усі 100? – ретранслює запитання своїх клієнтів Іван Боднар. – А відповідь є дуже простою: а хіба ми винні у тому, що собівартість сучасного взуття обходиться виробнику у копійки, оскільки він намагається заощадити геть на всьому — на шкіряній устілці, на литому каблукові, на комбінуванні шкіри та шкірзамінника, на “прошивці”, та й навіть на клею — і навіть на тому заощаджує. Ось і виходить, що завдання продавця полягає лише у тому, аби вигідніше “впарити” покупцеві взуття, а завдання шустера довести те взуття до того рівня, щоб врешті решт його можна було носити хоча б декілька сезонів…
Аби я не вважав Івана Боднара голослівною людиною, інший Іван — той що Лавкай – демонструє мені чоботи одного з кліентів, якими той напевно обійшов геть усі гори-полонини… Самі чоботи — латані-перелатані, і рвуться — будь-де, але тільки не в тих місцях, де вже пройшовся своїм фірмовим швом Іван Лавкай.
Знаючи обох Іванів як неперевершених майстрів з індпошиву взуття просто не міг не поцікавитися: а чи практикують вони зараз те, що ще 30 років тому для них було буденною справою.
– На жаль, попит на такий вид послуг дуже обмежений, — не без суму визнає Іван Лавкай. – Адже тільки собівартість такої пари взуття буде коштувати не менше 2-3 тисяч гривень. Звісно, зараз мало хто може собі дозволити таку розкіш — заплатити до 7 тисяч гривень за пару. І це — не межа.
Отже, як не крути, а за словами Івана виходить, що за Совєтів індпошив взуття для людей був більш доступним, ніж зараз: адже тоді пара взуття на замовлення коштувала від 18 радянських карбованців, а еквівалентом по вартості міг слугувати, наприклад, квиток на авіапереліт, скажімо, від Ужгорода до Києва, Риги або Мінська.
Сьогодні, напевно, мало кому відомо, що у 80-ті роки минулого століття, колишня мукачівська фабрика “Ремвзуття”, де власне не один рік сумлінно пропрацювали обидва Івани, за місяць була здатна виготовити понад дві з половиною тисяч пар якісного добротного взуття з індпошиву. Якби сказали тепер – “ексклюзив”. Але в ті часи розвитого соціалізму про такі слова ніхто і знати не знав. Проте мукачівці точно знали, що і Ваня Лавкай і його тезка — Ваня Боднар, пошиють або відремонтують взуття “як треба” – і носитися воно буде довго, і на ніжці сидіти — зручно, наче босий…
І, що показово, саме цю впевненість мукачівці не втратили й по сьогоднішній день. А відтак і на брак роботи обом Іванам жалітися не доводиться: “реанімують” вони взуття своїх клієнтів не на швидку руку, але якісно. Фахово. І що не менш важливо — з Любов’ю. Любов’ю як до власного шустерського мистецтва, так і щирою повагою до тих, хто довірив їм, визнаним авторитетам, значно більше, ніж просто власне взуття — комфорт власних ніжок і впевненість у власній поставі..
