Історія створення Підкарпатської Русі. Ч.3

Диктат галичан в системі освіти викликав з боку русинської інтелігенції не тільки протести, а й вимоги усунути їх від системи освіти. Щоб припинити спалахнуле обурення русинів проти проведеної галичанами українізації, уряд Чехословаччини 8 червня 1923 року ухвалив постанову про те, що поки Сойм (парламент) автономної республіки Підкарпатська Русь не прийме закон про державну мову, урядовою мовою на території Підкарпаторусинського краю є мова загальнодержавний, тобто чеська. При цьому не заборонялося впроваджувати українську мову викладання в русинських школах. Користуючись цим, В. Пачовский написав для русинських шкіл «Історію Підкарпатської Русі».  За словами В. Пачовського, він «прив’язав» цей підручник до історії Київської Русі та стверджував в ньому, що Підкарпатська Русь нібито входила до складу Київської Русі.  Таким чином, з мовчазної згоди А. Волошина, відділ освіти в особі галичан І. Панькевича, В. Пачовского,  В. Бірчака і інших вимагав від учителів русинських шкіл, гімназій і семінарій викладати історію, граматику і літературу по написаним ними підручниками з відверто українським ухилом. Після призначення І. Панькевича в 1924 році директором русинської гімназії, яка відкрилася в Перечині, троє з п’яти директорів русинських гімназій (крім Мукачівської та Хустської) були емігрантами з Галичини. Таким чином, процес українізації русинів в школах було поставлено на «широку ногу».

У той же час українські вчені «Наукового товариства імені Т. Шевченка» (НТШ) при Львівському університеті однозначно стверджували, що русини – окрема від української політична нація.

Видатний український вчений етнограф з Галичини академік Володимир Гнатюк (1871-1926), вчений секретар НТШ, вивчав русинів Угорщини. Результати цього дослідження опублікував в роботах: «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», «Русини Пряшевської єпархії і їх говори». Галичанин Філарет Колесса, теж академік і член НТШ, вивчав в Підкарпатської Русі фольклор і видав кілька збірок.  У їх числі «Руські Народні пісні з Подкарпатської Русі”.

Разом з В. Гнатюком Львівський університет закінчив Гіядор Стрипський (1875-1946), русин з села Шелестово Мукачівського округу. Він був членом очолюваної В. Гнатюком етнографічної секції НТШ і свої наукові дослідження «Угорсько-руські літописні записки», «З найстарішої писемності Угорських русинів», «Етнографічний опис Угорської Русі» та інші опублікував в наукових збірниках НТШ.

М. Бращайко опублікував у видаваному В. Ґренджі журналі «Русин» статтю під назвою «Ліквідація української еміграції в Підкарпатської Русі». У ній написано, що 19 серпня 1921 року через Львова в Ужгород приїхав режисер і актор Микола Садовський, син відомого українського драматурга і актора Івана Карпенка-Карого (Тобілевича). Він очолив в Ужгороді русинський театр і поділився з М.Бращайко своїми враженнями про Підкарпатську Русь і глядацьку аудиторію, яка, за словами Садовського, «складається з з мадярізованих русинів, яка майже не розуміє українську мову. Інтелігенція галичан одне сміття, яке з Галичини викинули на цю європейське сміттєзвалище.  Це сміття чогось хоче, а чого – і саме не знає». (№ 49, 1933 г.).

Немов засліплені і глухі, політемігранти з Галичини не бажали визнавати в боротьбі з русинами ні своїх вчених земляків, ні науку про нації і народи взагалі, ні міжнародне право в цій галузі. Запустивши за допомогою уряду Чехословаччини конвеєр українізації русинських дітей, галичани приступили до українізації русинської інтелігенції.

Як це зазвичай буває і понині, емігранти об’єднуються в свої національні товариства або союзи. Галичани в Підкарпатської Русі об’єдналися, проте не мали свого приміщення для проведення заходів і пішли на непристойну хитрість. Для видимості вони стали допомагати русинам в створенні русинського об’єднання під назвою «Просвещєніє», а також в будівництві для нього в Ужгороді культурного русинського центру під назвою «Русинський Народний Дім імені А. Духновича». У «Просвещєнія» був створений спеціальний комітет з питаннями будівництва цього Будинку: К. Грабаря (голова), І. Камінський, В. Кофланович та інші.  23 березня 1922 року отримав в Міністерстві внутрішніх справ дозвіл № 15364 – 16ех 1922 строком на шість місяців на право збору коштів для будівництва русинського народного Будинку культури. Потім було виготовлено в друкарні і відправлено від імені керівництва товариства «Просвещєніє» понад три тисячі листів з проханням про спонсорську допомогу в будівництві «Народного Дому» русинів.

У 1928 році оригінал цього листа опублікував журнал «Підкарпатська Русь» (№ 4), його текст (зі скороченнями) викладено так:

«До всего руського громадянства! Сим маемо честь из радостею подати до ведомости наших членов и всего руського громадянства, що одну з найважніших цілей, яку собі товариство поставило дораз по своїм основанію в р. 1920 вдалося нам осягнути. Вдалося нам перевести в діло нашу мрію: поставити в Ужгороді памятник воскресения Подкарпатской Руси, котрый стане осередком нашої народної культуры, зборником памятников нашої старины и сучасности, вдалося нам приступити до будовы «Народного Дома».

«Народный Дом» в Ужгороді вже будуєся на площи Другета ч. 21. На янв. 1928 сей наш дом буде готовый и зачне выконовати свою велику задачу в культурном и господарском поднесеню подкарпатских русинов (…) Для этого, що ся культурна палата буде власностию всего русинского народу, для того, що «Народный Дом» буде служити всім русинам, повинно все руське громадянство прийти з помочею товариству, щобы дом став дійсно як найскорше власностею товариства, а тым самым всего руського народу (…) Най кожный дасть и свою найменшу пожертву на «Народный Дом» русинов в Ужгороді.

Др. Юлій Бращайко,    Августин Волошин,

предсідатель,    подпредсідатель,

Віктор Желтвай, секретар».

 Про це будівництво «Народного дому русинів» писали всі місцеві газети і закликали всіх русинів надавати посильну допомогу в його будівництві. Наприклад, редагована і видавана А .Волошіним газета «Наука» 31 жовтня 1920 писала: «Най не буде ни одного Русина ци Русинкы, чтобы не дали своей циголки (кирпича – авт.) на будову всерусинского храму». На будову всерусинського храму». У той час загальна вартість його будівництва становила 2.559.359 чехословацьких крон.

Комісія з будівництва Народного дому русинів від імені товариства «Просвещеніє» направила Президенту ЧСР Т. Масарика листа. Його повний текст Августин Волошин опублікував в редагованому і виданому ним настільному календарі «Місяцеслов» 1921 рік. У ньому, зокрема, сказано:

«Наш пане Президенте! Наш подкарпаторусинськийй народ угорською державою був засуджений на загибель. Щоб скоріше виправити становище, русинське товариство «Просвіщеніє» вирішило  з 23.10.1920 року приступити до створення цього монументальної справи, до будівництва «Народного Дому Підкарпатської Русі в Ужгороді». За задумом товариства «Просвіщеніє» цей «Народний Дім» повинен стати серцем і мозком Підкарпатської Русі».

Зрозуміло, Т. Масарик не був президентом для політемігрантів з польської Галичини, а Угорщина не могла створювати для них погибель, так як Галичина була автономним краєм у складі Австрії. Лист Т. Масарику писався від імені русинів, тобто від імені громадян Чехословаччини.

Т. Масарик відгукнувся на цей лист перерахуванням з держбюджету на будівництво русинського «Народного Дому» 100.660 чехословацьких крон. Народний Дім русинів 6 жовтня 1928 року було урочисто відкрито. Поступово витісняються русини з правління «Просвіщенія», їх місця займають галичани. Незабаром не тільки правління, але і русинський «Народний Дім» виявився в руках галичан. В результаті русини опинилися поза створеного ними товариством «Просвіщеніє». Тому русини 22 березня 1923 року створили «Русинське культурно-просвітницьке товариство імені Олександра Духновича». Ім’я О. Духновича стало своєрідним фільтром від «засмічення» русинської громади галичанами.

Проблема русинів ускладнювалася ще й тим, що органи влади в Словацькому краї також почали процес денаціоналізації русинів Прешівської Русі, записуючи їх словаками за національністю.

Якщо словаки взяли віросповідання римо-католицького обряду, то русини після Ужгородської унії стали підкорятися Ватикану і тому їх стали називати греко-католиками.

За переписом 1910 року в русинських жупах Словацького дистрикту проживало 152 тисячі громадян греко-католицького обряду, тобто русинів. Однак при перепису 1921 року в комітаті Шариш з 60 тисяч греко-католиків тільки 17 221 осіб було враховано русинами за національністю.

У комітаті Земплін з 107 тисяч греко-католиків тільки 62 165 враховано русинами.

З метою денаціоналізації русинів школи у всіх русинських селах Прешівської Русі були переведені з угорської мови навчання не на русинську мову, а на словацьку. Від їх вчителів вимагали здавати іспити на знання словацької мови. В результаті саме ті викладачі, які більше за інших домагалися введення в русинських селах навчання русинською мовою, «не змогли» скласти іспит з словацької мови і їх на «законних» підставах позбавляли права бути вчителями.

Уряд ЧСР на ці порушення не реагувало, хоча ст. 131 Конституції ЧСР гарантувала національних меншин навчання в школах рідною мовою.

Адвокат Іван Жидівський, русин з міста Прешов, описав технологію «словакізації» русинів Прешівської Русі наступним чином. Антонін Штефан, директор шкільного відділу в адміністрації Словацького краю, через шкільних інспекторів вручав вчителям русинських шкіл «відмови від служби». У них було написано: «Ви не володієте словацькою мовою так, щоб з успіхом могли навчати в словацькій школі».

Таким чином, в русинських школах Словаччини було введено викладання словацькою мовою, і вони стали словацькими.

За переписом 1921 року в Прешівській Русі проживало 612.442 православних громадян греко-католицького обряду, тобто русинів за національністю. При перепису 1930 року був враховано тільки 91 тисячу русинів, а в 1961 році – всього 35 тисяч. Хоча чисельність греко-католиків практично залишалася (з урахуванням приросту населення) без істотних змін.

Свій протест проти «словакізації» русинська інтелігенція Пряшівської Русі висловила таким чином, що на урочистих зборах, присвячених 120-річчю від дня народження О. Духновича, які відбулися 21 травня 1923 року, було прийнято рішення про будівництво в місті Прешов «Русинського Народного Дому ім. О. Духновича ». Він функціонує і понині як культурний центр русинів суверенної Республіки Словаччина.

Надання Підкарпаторусинському краю статусу автономної республіки вимагало і передачі влади чиновникам з числа її титульної нації, тобто русинам, яких для цього було недостатньо.

Крім того, надання півмільйонній кількості русинів автономії викликало б у Чехословаччині ланцюгову реакцію і поставило під загрозу її існування. Адже Чехословаччина створювалася чехами і словаками як федеративна республіка Чехословаччина. Фактично ж вийшло так, що утворилася тільки Республіка Чехословаччина з одним парламентом і урядом в Празі, а на словацькій національній території був утворений Словацька край на чолі з префектом. Таким чином, Підкарпаторусинський край мав більше прав самоврядування, ніж Словацький. Тому словаки вимагали утворити на їх національній території республіку зі своїм парламентом і урядом в складі федеративної Чехо-Словаччини. За ними послідували б мораване, які були розділені по річці Морава і увійшли в Чеський і Словацький край. Та й тримільйонні німці Сілезії також зажадали б автономії.

За переписом 1 грудня 1930 року, в Чехословаччині проживало 14 млн. 729 тис. 536 громадян. З них за національностями: чехи і словаки – 9.688.700 осіб; німці – 3.231.688 осіб; угорці – 691.923 чоловік; русини – 549.569 чоловік. У тому числі в Подкарпаторусинському краї проживало 709 тис. Осіб: русинів – 446,9 тис., угорців – 109,5 тис., євреїв – 91,3 тис., чехів і словаків – 34 тис. тощо.

За законодавством ЧСР про освіту, всі діти Чехословаччини у віці від 6 до 15 років повинні були навчатися в школах.

У 1923/1924 навчальному році в школах Підкарпатської Русі навчалися діти таких національностей: русинської – 67.999, або 62,8%; угорської – 17.585, або 16,25%; єврейської – 16.35, або 15,07%; румунської – 2.238, або 2,07%; німецької – 2,008, або 1,85%; чеської і словацької – 1.982, або 1,83%; та інших (в їх числі української, російської, польської, болгарської, грецької) – всього 121, або 0,11% учнів.

Польський дослідник З. Завадовський в монографії «Русь Підкарпатська і її право-політичне становище» (Варшава, 1931) написав, що в Підкарпатській Русі проживало 6.871 іноземців, в основному українці і росіяни, які не встигли або не бажали прийняти громадянство Чехословаччини.

Надати автономію русинам і відмовити словакам в наданні статусу республіки – це могло б привести до розколу молодої і багатонаціональної Чехословаччини. До того ж для цього просто не було достатньої кількості русинів, які мають необхідні знання та практику роботи в органах влади та державних установах. З цієї причини влада в автономної Підкарпатської Русі знову опинилась б у руках угорців, а можливо і галичан, з якими почав відкрито співпрацювати А. Волошин, М. Бращайко і інші з числа скривджених за ненадання їм більш високих державних посад, ніж вони  отримали. У зв’язку з цим вони взяли приклад А. Волошина і «усвідомили» себе українцями за національністю.

У брошурі «Чеський-руські взаємини» М. Бращайко виправдовував призначення політемігрантів з Галичини на державні посади в Підкарпатській Русі «відсутністю у русинів відповідної та необхідної інтелігенції, яка б з перших днів могла керувати» своїм краєм».

Позбавлені будь-яких надій на українську автономію в складі Польщі, галичани «розкололися» на два крила. Одне підтримало ідею проведення в Польщі терористичних актів, щоб викликати репресії з боку польської влади і цим підтримувати «стан постійного кипіння» невдоволення українців Галичини проти Польщі. Інше крило стало проникати в Україну для підняття там руху за приєднання України до Галичини та створення Соборної України.

Та частина інтелігенції Галичини, яка емігрувала в Підкарпатську Русь, відкрито заважала русинам розвивати русинський літературну мову і облаштовувати їм свій край як автономну республіку Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини.

Українізації русинів сприяла Прага, в тому числі призначенням в 1923 році Антона Бескида губернатором Підкарпаторусинського краю. Розрахунок Праги був простий і успішний. Свого часу А. Бескид, депутат парламенту Угорщини від Прешівська Русі, відстоював інтереси своїх виборців і ніколи не відстоював інтереси русинів Підкарпатської Русі. Потім він домагався приєднання русинів до Чехословаччини, а фактично – до Словаччини. Ставши губернатором, А. Бескид почав служити тим, хто його призначив на цю посаду, а не русинам Підкарпатської Русі.

У 1924 році помер І. Пешек і галичанин В. Пачовський позбувся диктаторських повноважень в системі освіти в той період, коли розпочата його однодумцями боротьба з лідерами русинів переросла в суцільну боротьбу з русинської нацією, а уряд ЧСР керувався законом: «Divine et impera”, тобто “розділяй і володарюй“.

Прага не підтримувала русинську інтелігенцію в боротьбі проти проведеної галичанами українізації русинів.

Тому представники русинської інтелігенції звернулися до Вищого адміністративного суду Чехословаччини, який 28 червня 1925 року своєю рішенням ухвалив, що українська мова є чужою мовою для русинів Підкарпаторусинського краю. Однак і після цього рішення Вищого адміністративного суду Уряд ЧСР не протягнув русинам Підкарпатської Русі руки законної допомоги.

Своєю бездіяльністю він намагався відвернути русинів від боротьби за автономію, переключивши їх на боротьбу з галичанами. Подібна політика ЧСР згодом обернулося для неї повною катастрофою.

 Далі буде

Сергій Годьмаш

Петро Годьмаш