Як 6 підлітків викинутих на безлюдний острів, прожили там 15 місяців
У будь-якій незрозумілій ситуації люди втрачають людську подобу — вчать нас романи-антиутопії. Деякі описані в них ситуації важко відтворити в реальному житті, щоб перевірити, наскільки автор має рацію. Але зі знаменитим “Володарем мух” вийшло по-іншому: його сюжет можна порівняти з реальною історією хлопчиків на безлюдному острові.
Дикі хлопчики з церковного хору
Роман нобелівського лауреата Вільяма Голдінга, визнаний шедевром літератури, хвалять зазвичай не тільки за сюжет, психологізм і добре передану атмосферу того, що відбувається. Він вважається гарним зразком для того, щоб зрозуміти, що відбувається з групою цілком культурних людей в екстремальній ситуації, особливо коли над їхньою душею не стоїть поліція.
За сюжетом роману, над безлюдним островом зазнає аварії літак, що ніс на борту евакуйованих хлопчиків, частина з яких — співаки церковного хору. Після катастрофи залишаються в живих тільки діти. Дуже скоро більша частина з них втрачає всякі залишки цивілізованості. Хлопчики вигадують собі примітивну релігію і починають вбивати тих товаришів, які намагаються говорити з ними з позицій цивілізованої людини. Оскільки йдеться про дітей, процес здичавіння йде стрімко.
Ілюстрація до роману
Звісно, не можна скидати з рахунків і те, що Голдінг не просто помістив хлопчиків в екстремальні умови без контролю з боку держави. Їх врятували від якоїсь війни. Вони могли бачити до евакуації багато жахливого. Хлопчики з церковних хорів часто стають жертвами домагань, що не робить їх психологічно стабільнішими. Частина хлопчиків, імовірно, навчалася в класичних британських закритих школах, де цькування фактично заохочувалося як форма стосунків. Нарешті, всі вони пережили досвід майже здійсненої власної смерті, пройшовши через авіакатастрофу.
Усе це в сукупності явно вплинуло б більше, ніж просто відсутність контролю. Проте, заведено вважати, що книжка яскраво показує, яким тонким на нас є наліт цивілізованості та альтруїзму і як мало треба, щоб він злетів.
Не можна сказати, що книгу з такою ідеєю були раді опублікувати. Голдінгу відмовило двадцять одне видавництво, а двадцять друге взялося за публікацію за умови, що з сюжету викинуть уточнення про війну — від початку це дуже конкретна ядерна війна, що знаменує швидкий і неминучий кінець світу. Багатьом її згадка здалася б спекуляцією на популярних у той час страхах.
Кадр із першої екранізації роману. Хлопчик, якого за сюжетом вбивають.
І справжні хлопчики на безлюдному острові
Через одинадцять років після виходу роману, у 1965 році, шестеро хлопчиків шкільного віку застрягли на безлюдному острові більше, ніж на рік. Доля надала можливість подивитися, як поводяться за таких обставин реальні діти, і порівняти зі знаменитим романом. Звісно, ці хлопчики не переживали війну й авіакатастрофу, але ж ці чинники під час обговорення сюжету “Повелителя мух” все одно не заведено враховувати.
У 1966 році австралієць Пітер Ворнер, проходячи на своєму рибальському суденці повз безлюдний, крихітний, скелястий острівець на південь від Тонга, помітив там дитину. Абсолютно голий чорношкірий підліток із довгим волоссям стрибнув зі скелі у воду і поплив до судна. На скелях з’явилися й інші хлопчаки. Вони кричали щосили — явно зі страху, що Ворнер піде. Пітер дочекався, поки на борт підніметься той перший хлопчик. “Мене звуть Стівен”, сказав підліток. “Нас тут шестеро, і ми, здається, тут уже п’ятнадцять місяців”.
Острів, на якому Ворнер помітив дітей.
Ворнер негайно зв’язався з берегом… І дізнався, що хлопчаків з острова давним-давно офіційно поховали. “Це диво!” – кричали йому в рацію. Підлітки були учнями католицької школи-інтернату Нукуалофе. Понад рік тому вони вкрали рибальський човен, щоб втекти із суворої школи куди-небудь на Фіджі. Найстаршому з утікачів було шістнадцять, молодшому — тринадцять.
Школярі взяли з собою їжу (банани й кокоси) і газову горілку — а ось про компас або карту не подумали. Вони викрали човен у чоловіка, з яким давно були в поганих стосунках — щоб не засмутити якусь хорошу людину. Оскільки човен вийшов у море в ніч, хлопчики швидко заснули. Прокинулися від того, що їх заливає водою: почався шторм. Вони підняли вітрило — його розірвало на шматки вітром. Кермо пошкодило. Підлітки не просто загубилися в морі, віднесені далеко від берега, а й не могли керувати човном. Вони дивом вижили за вісім днів дрейфу без їжі й майже без води — їм вдалося зібрати в кокосову шкаралупу трохи дощової води, якою вони акуратно і чесно ділилися один з одним.
Скеля життя
Більше, ніж за тиждень, вони побачили недружню на вигляд скелю, що стирчить із моря. Жодного іншого суходолу їм досі побачити не вдалося, тож хлопчаки попливли до скелі. На щастя, вона була досить великою, щоб на ній росли дерева та інші рослини. Після кількох тижнів життя на рибі та яйцях птахів хлопчики піднялися на верхівку скелі й виявили там щось на кшталт покинутого хутора, з банановим садом і городом зі здичавілим таро. По городу бродили такі ж здичавілі кури.
Зі стовбурів дерев хлопчики видовбали корита для зберігання води. Вони також змогли розвести вогонь і підтримували його негасимим понад рік — завдяки тому, що рослин вистачало. Їхнє життя не зводилося до видобутку їжі та води. Щоб не збожеволіти, вони влаштували собі й місця для розваг — грали в бадмінтон, гойдалися на гойдалках.
Кадр із фільму-реконструкції, знятому з тими ж хлопчиками в рік їхнього порятунку.
Підлітки розподілилися в команди, які займалися городом, кухнею та полюванням і охороною. Вони зуміли змайструвати собі подобу гітари, щоб підіймати вечорами настрій. За домовленістю, варто було спалахнути великій сварці, і вони розходилися в сторони, щоб охолонути. Кожен розумів, що згуртованість — запорука виживання. У якийсь момент, коли дощі надовго припинилися, вони мало не збожеволіли від спраги — але все одно не кинулися у взаємні звинувачення.
Одного разу той самий Стівен, що кинувся перехоплювати судно Ворнера, впав зі скелі. Він залишився живий, але зламав ногу. Решта підняли його на руках по скелях нагору і зробили йому шину, як розповідали в школі — з палиць і ліан. Щоб нога зажила якомога рівніше, хлопчики вирішили, що Стівену краще довше лежати, практично не рухаючись, і розподілили між собою його роботу. Пізніше лікар був здивований, побачивши, як добре зрослася нога в підлітка.
Острів фактично являв собою велику скелю, якою часом було непросто пересуватися.
Нещасливий кінець. Ні, щасливий
Після того, як шестеро хлопчаків повернулися в цивілізацію і їх оглянув лікар, їх… Посадили під арешт у поліцейській дільниці. Дізнавшись, що викрадачі човна живі, його господар вирішив, що момент подати на них заяву — найкращий.
Але Ворнер був, треба сказати, молодою людиною із заможної сім’ї зі зв’язками. Він зумів переконати телевізійників, що ця історія варта їхньої уваги й про неї можна зняти документалку. Зі згодою телевізійників він прийшов до власника човна і спокусив його, запросивши на знімання у фільмі й відшкодувавши вартість викраденого човна (навіть із лишком). Хлопчиків випустили з-під арешту, і Пітер подбав, щоб вони дісталися Тонга, де на них уже чекали рідні, які ридали від щастя.
Незабаром король Тонга запросив Пітера на аудієнцію. Він назвав Ворнера національним героєм Тонга і запитав, чи може щось зробити для рятівника шести його юних підданих. Пітер попросив дозвіл на ловлю омарів біля берегів королівства і відкриття власного бізнесу — і отримав його. Чи треба казати, що першими, хто отримав роботу на судні ловців омарів, були шестеро підлітків із самотньої скелі — і що вони були щасливі стати справжніми моряками, нехай навіть і тими, хто мандрує лише біля рідних берегів. Їхнє майбутнє було забезпечене. А судно назвали на честь скелі, що врятувала їх: Ата.
Підлітки з безлюдного острова через два роки після порятунку разом зі своїм рятівником і капітаном.
