Як комуністи та московські попи ліквідовували греко-католицьку церкву на Закарпатті

“У жовтні 1944 року радянські війська зайняли Закарпаття. Розпочався процес оформлення поступового включення краю до УРСP та СРСP. Для українців, які складали і складають абсолютну більшість населення Закарпаття, включення до номінально Української держави (УРСP мала статус держави і стала співзасновницею ООН) мало великі наслідки. З одного боку, нарешті сповнилися їхні сподівання жити у власній країні. З іншого боку, промоторами цього приєднання стали місцеві комуністи під керівництвом КПРС і всієї державної машини СРСР”, — розповідає Володимир Мороз, науковий співробітник Інституту історії Церкви УКУ (Українського католицького університету).

В силу тоталітарної природи того режиму включення Закарпаття до УРСP супроводжувалося радянізацією – насильними перетвореннями, що включали становлення однопартійної влади, націоналізацію, індустріалізацію, колективізацію, масові репресії. Жертвами репресій комуністичної системи стали як національні, так і політичні, економічні, суспільні й релігійні спільноти, найбільшою з яких, як і загалом в Західній Україні, стала Греко-Католицька Церква (ГКЦ).

Переслідуючи ГКЦ, комуністична влада ставила перед собою атеїстичну мету боротьби з Церквою, але оскільки подолати релігійне і церковне життя вона була не в змозі, то прагнула хоча б поставити його під свій контроль. Інструментом цього в руках режиму була РПЦ, якою компартія фактично керувала через численних агентів і державні контрольні структури. Відтак очікуваним кроком режиму стало намагання перевести і православних Закарпаття, і греко-католиків до юрисдикції Московського патріархату.

Рік 1946-й. Львів, Собор Святого Юра. У головному храмі Української Греко-Католицької Церкви радянська влада проводить так званий собор, на якому частина заляканого НКВС духовенства виступає за перехід до російської православної церкви (РПЦ). Крім наявних церков РПЦ усі інші було закрито. Однак переважна частина віруючих греко-католиків не прийняла нав’язаного їм православ’я. “Залишки уніатства”, як називала їх радянська преса, змушені були перейти на нелегальне становище. Більшість з них горезвісний собор вважала нелегітимним.

“Парадоксом було те, що жодного єпископа ГКЦ не було, і саме це дозволяє його кваліфікувати як псевдособор, незаконний собор, оскільки собору без єпископів не буває. Лише під час засідання, під завершення зібрання було проголошено, що серед присутніх є православні єпископи і в такий, трошки хитрий спосіб влада спробувала легалізувати це зібрання і його рішення”, — розповідає Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету.

Після Галичини Радянська влада взялася за щойно приєднане Закарпаття. Тамтешня Греко-Католицька Церква напряму підпорядковувалася Ватикану. Вже наприкінці 1944 року почалося переслідування ГКЦ за відмову єпископа Теодора Ромжі та окремих душпастирів підписати “Маніфест про возз’єднання Закарпаття з радянською Україною”.

Завдяки підтримці червоноармійців православні захопили греко-католицькі парафії на Мармарощині та храми в інших округах Закарпатської України. У 45-46 роках почалися масові арешти духовенства. Митрополита Теодора Ромжу керівництво СРСP вирішило вбити.

У 1947-му секретар КПУ Хрущов і тодішній міністр держбезпеки УРСP Савченко написали листа Сталіну з проханням дати санкцію на ліквідацію єпископа. Його звинуватили у співпраці з підпільним українським національним рухом і “таємними емісарами Ватикану”. У листі також стверджувалося, що Ромжа і його група становлять серйозну загрозу для політичної стабільності в регіоні, який нещодавно увійшов до складу Радянського Союзу. Сталін дав добро.

27 жовтня 1947 року за 10 кілометрів від Мукачева на бричку з єпископом, що їхав після висвячення церкви у селі Лавки, наїхав автомобіль. Внаслідок аварії Владика був важко поранений і відвезений до Мукачівської міської лікарні. Тут йому відразу зробили успішну операцію. Теодору Ромжі стало краще.

За дивним збігом обставин, зовсім поруч опинився Павло Судоплатов – професійний радянський кат, убивця лідера українських націоналістів Євгена Коновальця. У своїх спогадах він написав: “Напад на Ромжу був підготовлений погано: в результаті автомобільної аварії, організованої Савченко і його людьми, Ромжа був тільки поранений”

Але за три дні єпископ Ромжа раптово помер. За офіційною версією – внаслідок травм. Павло Судоплатов, напевно, знав, що це неправда. Два дні потому Савченко доповів Хрущову по телефону, що до виконання операції все готове, і Хрущов віддав наказ про проведення акції. Майрановський передав ампулу з отрутою кураре агенту місцевих органів безпеки – це була медсестра в лікарні, де лежав Ромжа. Саме вона й зробила смертельний укол.

У січні 1948 року православні єпископи Дрогобицько-Самбірський Михаїл, Станіславсько-Коломийський Антоній і єпископ Мукачівсько-Ужгородський Нестор написали листа на ім’я Хрущова. Вони стверджували, що вбивство єпископа Ромжі “пошкодило православ’ю і обуренням наповнило всіх, навіть православне населення Закарпаття і Західної України”. На їхню думку ніхто не зважав.

Після ліквідації єпископа, опір греко-католиків на Закарпатті було зламано. За два роки усі парафії було або переведено до РПЦ, або знищено.

Спроба повної ліквідації Церкви

У 1947 році голова Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСP Георгій Карпов та голова Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСP Іван Полянський узгодили «План заходів по возз’єднанню Греко-католицької (уніатської) церкви Закарпатської області УРСP з Руською православною церквою».

Було виділено три ключові моменти, які пропонувалося врахувати з огляду на специфіку Закарпаття. Йшлося про 1) потребу тривалішого, ніж на Галичині, процесу «возз’єднання»; 2) потребу «активнішої і безпосередньо організуючої ролі РПЦ в цьому процесі»; 3) «проведення окремих громадсько-політичних та адміністративних заходів для допомоги корінному населенню Закарпатської області у звільненні від нав’язаної йому унії».

Мукачівського єпископа Теодора Ромжу, який намагався захистити Церкву від руйнування, вбили в рамках спецоперації МГБ 1 листопада 1947 р. Це пришвидшило дезінтеграцію єпархії.

Теодор Ромжа на смертному одрі

Як автономна структура на Закарпатті в час приходу до влади комуністів, діяла монаша Провінція св. Миколая Василіянського Чину. Вона підпорядковувалася не управлінню Мукачівської греко-католицької єпархії (МГКЄ), а безпосередньо Головній Управі Чину в Римі. На чолі цієї Провінції стояв протоігумен. У 1943–1946 рр. ним офіційно був о. Вартоломей (Василь) Дудаш, ЧСВВ – угорський чернець і головний настоятель для румунських, угорських та українських василіян, призначений за угорської окупаційної влади і під її впливом.

Настоятелем української гілки василіян на Закарпатті у 1943–1945 рр. був о. Антоній (Андрій) Мондик, ЧСВВ. У 1946–1989 рр. він був уповноваженим протоархимандрита Чину з правами протоігумена для василіянських монастирів Закарпаття в складі УРСР. У 1946 р., коли ще діяли всі василіянські монастирі краю: Мукачівський, Малоберезнянський, Імстичівський, Боронявський та Ужгородський, в них перебували 53 ченців.

В часі приходу Червоної армії на Закарпаття там діяли 463 греко-католицькі парафії і 88 православних, а в другій половині 1946 р. – вже відповідно 399 і 152. До приходу радянської влади у МГКЄ було 447 храмів, а станом на 12 серпня 1946 р. – вже 331. Кількість греко-католицьких священників за цей період зменшилася з 306 до 247. У березні 1948 р. єпархія мала 372 діючі парафії і 328 церков, 44 каплиці і 275 священників. І процес ліквідації мережі ГКЦ зі змінною швидкістю тривав далі.

Як звітував начальник Управління МГБ по Закарпатській обл. полковник Борис Чернецький, в січні 1949 р. в області було 355 греко-католицьких церков і 273 священників. До 10 квітня залишилося 166 діючих церков і 17 каплиць ГКЦ; до того часу тоталітарна влада ліквідувала 176 громад, при чому храми 127 з них передали православним; ще 25 громад ГКЦ станом на вказану дату взагалі перереєстрували як громади РПЦ. За період 1 травня 1948 – 10 квітня 1949 р. арештували 25 греко-католицьких священників. До 25 квітня 1949 р. в області було ліквідовано вже 192 громади ГКЦ, з яких 149 – перевели до РПЦ.

«Склонено к воссоединению с Русской Православной Церковью 76 греко-католических священников», – повідомляли у своїх звітах радянські “гебешники”.

Переведення всіх парафій ГКЦ до РПЦ цілковито завершили до 1 липня 1949 року. За інформацією КГБ, в рамках цього процесу 124 греко-католицьких священників перейшли до РПЦ, 5 покинули священство, 9 виїхали за межі СРСP в рамках репатріації або померли, 56 арештовані, 79 перебувають на свободі й ухиляються від переходу на православ’я.

Загалом єпархіяльне духовенство після знищення єпископа Ромжі і листа капітулярного вікарія о. Івана Муранія, за яким 16 лютого 1949 р. припинило діяльність правління МГКЄ, було деморалізоване. Сам о. Мураній 2 лютого 1949 р. був завербований як агент МГБ і почав працювати на тоталітарну владу.

Дещо іншу картину можна було побачити в середовищі василіян. Річ у тому, що для українського чернецтва Провінції св. Миколая радянські репресії не були першими: василіяни зазнали арештів вже за угорської окупації. На тлі прагнення угорських еліт часів Другої світової війни до асиміляції українців Закарпаття, угорські василіяни взяли під свій контроль українські василіянські монастирі, а найвидатніших українських ченців, за донесеннями мадяронів, репресували.

Зокрема, до ув’язнення потрапили:

• Діонізій (Дмитро) Дребітко (1911–1976) – ігумен монастиря у Бороняві. Арештований у березні 1941.
• Йосиф (Василь) Завадяк (1911–1958) – ігумен у Малому Березному, арештований у лютому 1941.
• Методій (Михайло) Кралицький (1863–1945) – арештований на поч. 1941.
• Полікарп (Василь) Лозан (1908–1972) – арештований у березні 1941.
• Мелетій (Михайло) Малинич (1911–2003) – арештований наприкінці 1940.
• Богдан (Юлій) Мересій (1913 – 1966 чи 1967) – арештований у березні 1941.
• Антоній (Андрій) Мондик (1913–1989) – ігумен у Мукачеві, арештований у березні 1941.
• Іван (Федір) Сідей (1915–1989) – арештований у березні 1941.
• Антоній (Августин) Станканинець (1905–1999) – арештований у грудні 1940.

Спершу цих ченців відправили до Ужгорода, Будапешта, а відтак у заслання в монастир у с. Микула в Трансільванії. Світська влада прагнула ізолювати українське чернецтво від вірних, опіку над якими передали ченцям з угорською ідентичністю. Українських монахів звільнили тільки після втручання Мукачівського єпископа Олександра Стойки у серпні 1942 р. Декому з них, як от о. Лозану та о. Станканинцю, дозволили повернутися на Закарпаття тільки у серпні 1944 року.

Василіяни і опір переведенню парафій до РПЦ (1945–1950)

Після арешту 19 червня 1946 р. пароха с. Білки біля Імстичівського монастиря о. Івана Поповича єпископ Ромжа призначив туди близького до василіян (згідно з джерельними повідомленнями часів підпілля – василіянина) о. Петра Ороса, а в сусіднє с. Великі Ком’яти – василіянина о. Діонізія Дребітка. Після закриття Малоберезнянського монастиря у 1948 р. там почав служити і місцевий уродженець о. Микола (Василь) Шепа. Своєю чергою о. Орос не обмежився виключно служінням в Білках, а ходив до вірних по околицях у супроводі інших священників, в тому числі василіян. Як звітував 30 червня 1949 р. начальник Управління МГБ по Закарпатській області полковник Чернецький з Ужгорода начальнику Відділу «О» МГБ УРСP полковнику Леонідові Готовцеву:

“Орос Петр Иванович и иеромонах Краснобродский, посещая села, ходят по домам верующих – униатов, и призывают их не посещать православную Церковь, мотивируя тем, что это большой грех и что “святые тайны” православной веры не действительные. Причем Орос ходит лишь в одной обутой ноге, заявляя, что до такого нищенского состояния жизни он дошел из-за православных, возводя клевету на православие”.

Коли 29 січня 1951 р. о. Дребітка з с. Великі Ком’яти арештували, то о. Орос почав обслуговувати й це село. Після Літургії там о. Ороса вбив міліціонер 27 серпня 1953 р.

Аналогічно, коли 18 серпня 1947 р. заарештували пароха с. Нижня Апша (Діброва) Тячівського р-ну о. Семена-Даниїла Поппа, то з 1948 р. за дорученням єпископа його місце зайняв василіянин Йосип Завадяк. Вже у березні 1949 р. влада пропонувала йому перейти на православ’я… Завадяка арештували 16 липня 1950 р.

Насильна ліквідація василіянських монастирів (1946–1950)

Особливо дражливими для тоталітарного режиму виявами життя греко-католиків були щорічні масові відпусти у василіянських монастирях. Найбільший відпуст традиційно відбувався щороку в свято Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) в Мукачівському монастирі – колисці Мукачівської єпархії, першому історичному осередку її єрархів і центрі місцевої чернечої Провінції.

З огляду на велике значення цієї обителі в історії Закарпаття, з встановленням комуністичного режиму його представники почали думати, як відібрати її в ГКЦ. У свою чергу греко-католики ще більш масово почали гуртуватися довкола Мукачівського монастиря. Зокрема, на відпусті 1945 р., який очолив єп. Ромжа, зібралося приблизно 50.000 вірних.

На відпуст 1946 р. єпископ уже не зміг приїхати через перешкоди з боку влади, але був канонік о. Олександр Хіра; і цей відпуст зібрав понад 50.000 вірних, які сплатили за монастир 20.000 крб накладеного податку. Як пригадував мукачівський відпуст 1946 р. його учасник о. Павло (Петро) Мадяр, ЧСВВ «Війна закінчилась, люди готовились до мирного життя, однак вже давався чути тиск атеїзму. Люди прочували, що, мабуть, не довго вже їм ходити на відпуст».

Але Мукачівсько-Ужгородський єпископ РПЦ Нестор Сидорук подав владі клопотання про підпорядкування Мукачівського монастиря йому і 13 липня 1946 р. уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСP по УРСP Петро Вільховий видав «Висновок про передачу діючого унійного Мукачівського монастиря Руській Православній Церкві», в якому сказано:

«…вважаю доцільним задовільнити прохання єпископа Нестора. До того ж, повернення Православній Церкві її “святині” значно підніме авторитет Руської Православної Церкви в Закарпатські області. Запропонувати капітулі Греко-Католицької Церкви перевести даний Мукачівський монастир в один з діючих монастирів цього ордену”.

24 березня 1947 р. (за тиждень до Благовіщення) співробітники МДБ захопили Мукачівський монастир, а ченців на чолі з ігуменом о. Іваном (Йосифом) Сатмарієм, ЧСВВ вивезли до Імстичівського монастиря. Монахи, щоправда, встигли заздалегідь винести з монастирської церкви і заховати ікону Богородиці, замінивши її копією… Таким чином Імстичівський монастир влада перетворила на неофіційний табір для василіян.

Подібно до Мукачева, події відбувалися і в інших монастирях

Комуністична влада прагнула знищити греко-католицькі монастирі. До вбивства єпископа Ромжі, що сталося 1 листопада 1947 р., вона відібрала і передала РПЦ тільки головний Мукачівський монастир, проте вже думала про інші.

22 серпня 1947 р. виконком Закарпатської обласної ради прийняв рішення №433 «Про закриття греко-католицьких монастирів василіан в селах Малий Березний і Боронява і перевід монахів вказаних монастирів у монастир с. Імстичево». Згідно з цим документом, відповідне розпорядження повинні були виконати до 8 квітня 1948 р. Аналогічна постанова Ради у справах релігійних культів з’явилася у вересні 1947 р. В дійсності Малоберезнянський монастир міліція та МДБ насильно закрили 7 квітня 1948 р. на свято Благовіщення Пресвятої Діви Марії, а Боронявський – 19.IV.1948 р.

Малоберезнянський монастир св. Миколая у 1930-х роках.

Закриття Боронявського монастиря влада здійснила несподівано для монахів. Це сталося в час, коли ігумен Йосип Завадяк саме пішов сповідати вірних до с. Золотарева. Вночі до Бороняви прибули дві вантажівки з міліцією і зайняли монастир – ченців вивезли до Імстичівського монастиря. Монастирську землю, господарство, навіть церкву і дзвіницю віддали колгоспу. Того ж року церкву передали РПЦ, яка вже з 1948 р. намагалася проводити в Бороняві відпусти, щоби привабити до себе місцевих греко-католиків. Але в середині 1950-х влада заборонила православним це робити. У 1949 р. в монастирських келіях комуністи розташували дитсадок…

Панорама Боронявського василіянського монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці, фото 1947 року.

Греко-католики в Бороняві пішли в підпілля. Щороку на свято Іллі вони збиралися біля обнесеної колючим дротом монастирської церкви зі свічками та молилися аж до падіння комунізму.

У 1948 році комуністична влада конфіскувала василіянську друкарню в Ужгороді, яка слугувала забезпеченню Мукачівської єпархії церковною літературою.

Ужгородський василіянський монастир влада ліквідувала у березні-травні 1949 р., передавши його приміщення, і навіть церкву, новозаснованому Ужгородському державному університету.

Після цього діючим на Закарпатті лишився тільки Імстичівський монастир. Коли 35 закарпатських священиків, які перейшли на православ’я, 28 червня 1949 р. проголосили про скасування Ужгородської унії 1646 р. і «возз’єднання» греко-католиків Закарпаття з РПЦ, то ченці в Імстичеві не визнали цього акту. Уповноважений Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСP по УРСP Павло Ходченко відреагував на позицію василіян у звичному для радянських функціонерів стилі:

Імстичівський монастир — 1930-і рр.

«Виявляється, що це єдине місце в Закарпатській області, де ще є монахи-уніати. Але що це за монахи! У мене склалося тверде переконання, що це скупчення українських буржуазних націоналістів і при тому не без того, щоб вони не мали певних зв’язків з бандерівцями, які просочуються сюди з суміжних західних областей».

Комуністична влада планувала насильно переселити монахів з Імстичева до єдиного тоді ще діючого Гошівського василіянського монастиря у Львівській області. За іншим планом була пропозиція розселити непокірних василіян у покинутих будинках гірського Тячівського району.

9 квітня 1950 року, тобто на Великдень, Імстичівський монастир офіційно ліквідували. Співробітники КГБ сфабрикували справу про те, що монахи начебто гнали і продавали самогонку, отримуючи таким чином «нетрудові доходи». Тоді ж заарештували о. Костянтина Голиша, якому теж пропонували перейти на православ’я, а він відмовився зі словами: «Я не на то служив у монастирі, щоб зрадити Бога. Я готов на смерть».

Одна з останніх групових світлин василіян в їхньому Імстичівському монастирі св. арх. Михаїла до початку насильницької ліквідації обителей. У першому ряду справа наліво сидять знакові для періоду підпілля отці Мелетій Малинич, Костянтин Голиш, Петро Орос, Антоній Мондик. У третьому ряді безпосередньо перед образом Матері Божої з Ісусом стоїть майбутній «апостол Закарпаття» о. Павло Мадяр (тоді ще брат).

Загалом привертає увагу той факт, що всі василіянські монастирі на Закарпатті влада ліквідувала в особливий час для християн: Великий піст, коли готуються до свят Входу Господнього до Єрусалиму, Воскресіння Христового, а то й безпосередньо в урочисті святкові дні Благовіщення та Великодня. Надалі після цієї хвилі репресій чернече життя на Закарпатті могло тривати тільки у підпіллі.

Більшість архівів радянського КДБ у Москві і досі закриті (і зрозуміло з яких причин. – ред.). Проте на початку 90-х завдяки роботі комісії російського дисидента Якуніна у пресу потрапила частина звітів п’ятого управління – по церковній роботі. Увага спецслужб до релігійного питання вражає. Наприклад, похвальба про 229 ув’язнених священнослужителів-сектантів. Під сектою в СРСP малася на увазі і заборонена УГКЦ. Або ще, у 1983 році на Шосту Генасамблею Всесвітньої ради церков у Канаду КДБ відряджає, дослівно: “47 агентів з числа релігійних авторитетів, священиків та технічного персоналу”.

Документи КДБ, опубліковані комісією Якуніна у 90-х, дають розуміння рівня співпраці РПЦ з Кремлем – не нижче митрополитів. Наприклад, 1983 рік: агенти Островський і Кузнєцов готують відкритий лист патріарха Пімена президенту США Рейгану, опубліковано в газеті “Нью-Йорк-Таймс” і “Ізвєстіях”. Ще один церковний агент КДБ, який часто згадується у зведеннях п’ятого управління має псевдо Михайлов. У 1992 році американський священик Віктор Потапов заявив, що за цим псевдо ховається митрополит Гундяєв – нинішній патріарх РПЦ Кирило.

Як видно з документів, КДБ докладало гіперзусиль для повного контролю за православною церквою всередині країни і для її використання як дипломатичного інструмента назовні…

Частина архівів колишнього КДБ збереглася в Україні. Там чимало цікавого. Наприклад, у довідці управління “О” з оперативної роботи серед духовенства йдеться, що у 1947 році серед 17 єпископів і одного митрополита в УРСP лише троє не були агентами органів безпеки. Загалом же по лінії РПЦ в Україні працювало 574 агенти і 1636 інформаторів. Протягом року КДБ завербовало ще 80 нових агентів у церковному середовищі.

Двір Імстичівського монастиря в радянський період.

Mukachevo.net