120 років від дня народження Віктора-Ґейзи БАРАНА, “підкарпатського Джемса Бонда”

Віктор-Ґейза Баран народився 7 лютого 1903 р. у с. Плоске (нині – Свалявський район) у родині вчителя місцевої народної школи Дезидерія Барана. Початкову освіту Віктор-Ґейза здобув у рідному селі, а середню – в Ужгородській гімназії, яку скінчив у 1919 р. Того ж року він записався на юридичний факультет Будапештського університету, а вже навесні 1920 р. в числі інших студентів-закарпатців перевівся до Карлового університету у Празі.

У Празі у грудні 1920 р. він брав участь у створенні студентського гуртка “Возрождение” (офіційна назва – “Карпаторусскій студенческій кружокъ “Возрожденіе” въ Пра㤔), який на той момент був єдиним громадським об’єднанням студентів із Підкарпатської Русі та Пряшівщини, які навчалися у чехословацьких вишах, а у наступному навчальному році займав в ньому посаду секретаря. У 1922–1923 рр. він тимчасово перервав університетські студії, аби пройти строкову службу у лавах чехословацької армії.

Повернувшись до навчання, В.-Ґ. Баран почав поступово долучатися й до політичної діяльності. У січні 1924 р. за його ініціативи у Празі був утворений “Союз карпаторусских аграрных академиков”, що оголосив себе партнером правлячої чеської Аграрної партії. На установчих зборах В.-Ґ. Баран був обраний представником організації у керівництві Центрального Союзу аграрних студентів ЧСР. Від цього моменту політична та професійна діяльність В.-Ґ. Барана тривалий час були тісно пов’язані із Аграрною партією. Зокрема, у 1924–1925 рр. він працював особистим секретарем депутата Національних Зборів від цієї партії Йосипа Камінського (1878–1944), а у 1925–1928 рр. був одним із керівників партійного секретаріату “аграрників” в Ужгороді. У цей період відбулися зміни й у його особистому житті. У 1925 р. В.-Ґ. Баран одружився із племінницею Й. Камінського – Мартою Дулішкович. Й хоча їх шлюб не був тривалим (за рік подружжя розлучилося), він до кінця життя зумів зберегти гарні стосунки із колишньою дружиною та всіляко підтримував сина Олександра Барана (1926–2004) – в майбутньому відомого карпатознавця, дослідника політичної та церковної історії Закарпаття .

Як член урядової Аграрної партії В.-Ґ. Баран лояльно ставився до усіх державно-правових кроків офіційної Праги стосовно Підкарпатської Русі. Через це його політичну діяльність у деякій мірі можна вважати суперечливою. Зокрема, у 1925 р. В.-Ґ. Баран разом із своїм університетським приятелем студентом юридичного факультету Калманом Бляшиним (1901–?) заснував в Ужгороді суспільно-політичну газету “Novoje Vremja”, що стала неофіційним органом Аграрної партії. Часопис ставив собі за мету прилучити закарпатських русинів до надбань чеської культури та виконувати роль своєрідного “містка” між західним і східним слов’янством. Мова газети була наближена до російської, однак шрифт, яким вона друкувалася, був латинським. Це стало причиною небезпідставних звинувачень у сприянні чехізації Підкарпатської Русі, які почали регулярно звучати на адресу молодого редактора зі шпальт місцевої русофільської та українофільської преси. Не сприйняли позиції свого колеги й закарпатські студенти: у 1928 р. за звинуваченням у “національній зраді” та “політичному русинстві” В.-Ґ. Баран був виключений з лав “Возрождения”. Попри це він продовжував видавати “Novoje Vremja” аж до 1933 р. (в останні роки у редакції йому допомагав молодший брат Дезидерій-Василь Баран (1911–?) – тоді студент празької Вищої технічної школи).

Завершивши у 1928 р. університетські студії та здобувши ступінь доктора права (JUD), В.-Ґ. Баран влаштувався кореспондентом однієї із найвпливовіших у той час чеських газет – “Lidovй noviny” (“Народна газета”). У період 1928–1935 рр. як представник видання він побував у більшості країн Європи, Близького Сходу та Північної Африки. Крім цього, наприкінці 1920-х рр. за підтримки Аграрної партії він пройшов стажування в Інституті Ліги Націй у Женеві (Швейцарія). Тривалі закордонні відрядження дали молодому закарпатцю можливість досконало оволодіти кількома європейськими мовами та значно підвищити знання з міжнародного права та політичних наук.

Отримані знання відкрили молодому юристу шлях до державної служби. У 1935 р. він отримав посаду радника уряду ЧСР з питань Підкарпатської Русі, а у середині 1937 р. прем’єр-міністр ЧСР Мілан Годжа (1872–1944) призначив його своїм особистим секретарем.

Проживаючи у 30-х рр. у столиці ЧСР, В.-Ґ. Баран не втрачав зв’язків із рідним краєм, зокрема, регулярно дописував до крайової газети “Русскій Народный Голосъ”, опікувався закарпатськими студентами, які навчалися у Празі тощо. До прикладу, 1933 р. не без участі Барана закарпатські студенти у Празі отримали власний гуртожиток (“Карпаторусское студенческое общежитіе”), він же очолив і перший комітет самоврядування гуртожитку, утворений 27 листопада 1933 р.

Помітною була участь В.-Ґ. Барана у політичних подіях другої половини 1938 р., пов’язаних із наданням Підкарпатській Русі автономії. Так, 8 жовтня, як представник чехословацького уряду, він перебував в Ужгороді, де брав участь у переговорах з членами “Центральной Русской Народной Рады” та “Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради”. Саме на цих переговорах був остаточно узгоджений персональний склад першого автономного уряду Підкарпатської Русі, який 11 жовтня затвердила офіційна Прага. Після сформування автономного уряду Підкарпатської Русі Баран сприяв утворенню у Празі його офіційного представництва. Представництво спочатку очолював колишній однокурсник Барана Володимир Данкулинець (1905–?), а від листопада – Вікентій Шандор (1907–2003). Після викриття зрадницької діяльності лідерів закарпатських русофілів та формування нового автономного уряду на чолі із Августином Волошиним (1874–1945) Баран підготував аналітичну записку, яку від імені уряду ЧСР надіслав чехословацькому послу у США. У документі було проаналізовано політичні події у Підкарпатській Русі 1938 р., акцентувалася увага на проугорській діяльності лідерів більшості русофільських партій краю та наголошувалося на необхідності захисту автономного уряду А. Волошина від нападок з боку закарпатської русофільської еміграції у США, очолюваної Олексієм Геровським (1883–1972). Проугорська діяльність лідерів закарпатських русофілів змусила Барана переглянути й власні погляди. “Сьогодні вже можемо бачити, куди завело нас закарпатське русофільство і мадяронство. Виявилося, що тільки українці працювали для свого народу без чужих інтересів (…). Пишучи це, не означає, що я вже став українським фанатиком. Я дальше лишаюся “чеським русином”, але моя політична тенденція є виразно українофільською”, – записав він невдовзі у своєму щоденнику (Баран, В.-Г. Денник. – С. 21-23).

У Празі Баран залишався до останніх днів існування Чехословацької Республіки. Після окупації Праги німецькими військами, отримавши тимчасовий паспорт, він ще протягом двох місяців жив у Протектораті Чехія і Моравія, підтримував зв’язки із А. Волошиним та іншими недавніми урядовцями Карпатської України. Проте вже на початку червня 1939 р., після тривалих вагань, вирішив виїхати до Ужгорода до брата Дезидерія.

До Ужгорода В.-Ґ. Баран прибув 10 червня. Місто зустріло його непривітно: угорська військова адміністрація ставилася до нього підозріло, а колишні друзі та знайомі, які адаптувалися до нових політичних умов, не бажали допомогти йому у пошуках роботи або ж відверто уникали контактів з ним. Єдиним, хто у цей час не змінив свого ставлення до Барана, був Андрій Бродій (1895–1946). У той час Бродій був одним із небагатьох місцевих політиків, який послідовно домагався від Угорщини автономії для Закарпаття. У приватній розмові з Бараном він запевнив, що в разі отримання Закарпаттям автономії той обов’язково отримає посаду в її керівних органах. Однак, як відомо, автономії у складі Угорщини Закарпаття так і не отримало… У пошуках роботи Баран звертався і безпосередньо до представників угорського уряду. Так, 30 червня 1939 р. за сприяння свого колишнього тестя Олексія Дулішковича він мав аудієнцію у державного секретаря Угорщини в справах національностей Тібора Патакі. Під час зустрічі Патакі сказав Барану, що справа із його працевлаштуванням є складною, оскільки проти нього категорично налаштовані локальні закарпатські­ угорці, очолювані депутатом парламенту Енре Корлатом (1881–1945) та представники угорської військової адміністрації в краї, однак пообіцяв порушити це питання ще раз після утворення у краї цивільних органів управління (невдовзі Патакі написав Барану, що він, при бажанні, може отримати посаду в адміністрації одного із регіонів центральної Угорщини, однак у жодному випадку не у Закарпатті; на таку пропозицію той не погодився). У серпні 1939 р. Баран ще раз навідався до Будапешту у пошуках роботи у комерційних фірмах. Однак теж безрезультатно – власники фірм (переважно представники єврейської меншини) побоювалися приймати на роботу колишнього чеського чиновника, аби не наражатися на агресію угорських націоналістичних кіл. Не зумівши знайти роботу, В.-Ґ. Баран до квітня 1940 р. залишався в Ужгороді. У цей час на прожиття він заробляв дописами до газет “Русскій вестник”, пізніше – “Русская правда” (газети видавав А. Бродій, а заступником головного редактора в них працював брат В.-Ґ. Барана Дезидерій) та деяких будапештських часописів. Публікував тут популярні огляди-спогади про країни, в яких свого часу побував.

У першій половині квітня А. Бродій терміново викликав В.-Ґ. Барана до редакції “Русской правды” і повідомив, що угорці вже готуються його заарештувати і лише чекають, коли спливе термін його протекторатного паспорту. Зважаючи на це, наприкінці квітня Баран виїхав до Будапешта, а звідти – до Белграда, де у той час перебувало чимало політемігрантів з колишньої Чехословаччини.

З Белграда Баран планував невдовзі перебратися до Парижа, де на той час діяв Чехословацький Національний Комітет, однак так і не зміг отримати необхідних для виїзду документів. Загалом, белградський період був, напевно, найважчим у його житті – жодного заробітку тут він не мав, а жив переважно в борг та розпродуючи особисті речі. Правда у цей час він намагався утворити у Белграді щось на зразок комітету підтримки політичних втікачів із Закарпаття. Працюючи у цьому напрямку, координував зусилля із недавнім студентом Карлового університету Іваном Реберкою (1916–?) та іншими представниками закарпатської молоді, котрі перебували тоді у Югославії. Однак усі зусилля виявилися марними. Проживаючи у Белграді, Баран також шукав зв’язків із Павлом Цібере (1910–1979) – молодим закарпатським русофілом, який у той час входив до Чехословацького Національного Комітету у Парижі, а згодом – до Державної Ради ЧСР у Лондоні. Він неодноразово звертався до Цібере із листами, але відповіді не отримував (згодом від І. Реберки Баран довідався, що Цібере свідомо уникав контактів з ним, оскільки вбачав у ньому свого конкурента). Причиною невдачі В.-Ґ. Барана у стосунках із владою ЧСР (у екзилі) були й ще кілька факторів: 1) підозріле ставлення до нього частини екзильних, через те, що він виїхав на еміграцію не одразу із розпадом ЧСР, а лише після річного проживання в Угорщині; 2) погіршення взаємин між Міланом Годжею та Едвардом Бенешем (1884–1948), внаслідок якої останній робив усе аби усунути з екзильного уряду представників Аграрної партії.

У цих умовах для В.-Ґ. Барана не залишалося іншого варіанту, як вступити до Чехословацької закордонної армії. Наприкінці травня 1940 р. командування армії задовольнило його прохання і поновило його у званні надпоручика. Знання кількох європейських мов (французької, англійської, німецької) дозволило Барану уникнути відправки на фронт та отримати посаду військового прокурора при штабі антинімецького альянсу на Близькому Сході (Єрусалим). Й хоча у цей час у житті В.-Ґ. Барана почався період стабільності, здоров’я його було вже було остаточно підірване стресами попередніх років. У 1942 р. у Барана почала прогресувати ішемічна хвороба, внаслідок якої 12 березня 1943 р. він помер. Його поховали на британському військовому цвинтарі в м. Рамла поблизу Тель-Авіва (Ізраїль). В повоєнний час міністерство оборони Чехословаччини посмертно присвоїло Віктору-Ґейзі Барану звання капітана Чехословацької армії.
Автор: КОСТЯНТИН КУЦОВ

Бібліографія/джерела

1. Баран, В. Ґ. Денник / Віктор-Ґейза Баран / упоряд., передм., пер. О. Баран. – Ужгород : Ґражда, 1996. – 143 с.

* * *

2. Баранъ, В. Г. Господарській планъ для Подк. Руси и карпатороссы / Викторъ Гейза Баранъ // Русскій Народный Голосъ. – 1936. – № 38. – С. 3.
3. Баранъ, В. Г. Жатковичъ и Подк. Русь / Викторъ Гейза Баранъ // Русскій Народный Голосъ. – 1935. – № 1 – С. 3.
4. Баранъ, В. Г. Празднованіе 16-л¤тней годовщины нашего присоединенія в Праг¤/ Викторъ Гейза Баранъ // Русскій Народный Голосъ. – 1935. – № 92.
5. Баранъ, В. Г. Связи съ отечествомъ / Викторъ Гейза Баранъ // Русскій Народный Голосъ. – 1935. – № 161. – С. 3., №. 162. – С. 3., № 163. – С. 3.
6. Баранъ, В. Г. Сорокъ л¤тъ тому назадъ, Е. Эганъ, Ф. Паришъ и акція для помощи русинамъ / Викторъ Гейза Баранъ // Русскій Народный Голосъ. – 1937. – № 144. – С. 3. ; № 145. – С. 3.

* * *

7. Баран, О. В. Баран Віктор-Ґейза / О. В. Баран // Енциклопедія Закарпаття : визначні особи ХХ ст. – Ужгород : Ґражда, 2007. – С. 30-31.
8. Попович, П. П. Баран Віктор-Гейза Дезидерович : [капітан] / П. П. Попович // У вирі кривавої війни… : уродженці Закарпаття – генерали і офіцери чехословац. армії – у боротьбі з фашизмом / редкол.: В. М. Керечанин [та ін.]. – Ужгород : Карпати , 2000. – С. 348-350. : портр.
9. Шандор В. Спомини. – Т. І : Карпатська Україна 1938-1939 / Шандор Вікентій. – Ужгород : Ґражда ; Ню Йорк : Карпат. Союз, 1996. – 388 с.

Зі змісту : [про В. Барана]. – С. 147, 152, 153.