Михайло Ловга – майже 40 років на посаді директора школи
4 жовтня вся Україна буде святкувати День учителя. Кожен з нас колись був учнем, а декому пощастило стати вчителем. Вчитель – це на все життя.
Мені прийшлось свою трудову діяльність починати вчителем фізики в Керецьківській середній школі, що на Свалявщині, в далекому 1973 році. В Керецьках я попрацював неповних п’ять років. Це були найкращі роки мого життя. Тут я женився, тут народилася моя донька Йоланка. В Керецьках маю дорогих кумів Барничів та Федоряничів.
В Керецьках ми з дружиною подружилися з вчителькою німецької мови Іриною Прислупською, яка після Керецьок працювала інспектором обласного управління освіти, а потім довгі роки викладала німецьку мову в угорській школі міста Бекешчаба. І ця дружба з дорогою нашою Іриною Іванівною збереглась у нас на все життя.
25.05.1975. Керецьківська середня школа. Після останнього дзвінка: фото на згадку з випускниками школи
В 1974 році Керецьківська середня школа отримала нового директора – Ловгу Михайла Юрійовича, який на цій посаді пропрацював майже 40 років. Це, мабуть, єдиний випадок «директорського довголіття» в Закарпатті. Минулого місяця, випадково, у фейсбуці натрапив на інтерв’ю Михайла Юрійовича, який він дав газеті «Вісті з Свалявщини». За згодою шанованого мого директора школи я подаю це інтерв’ю на нашому сайті.
Про себе, про школу, про учнів…
Не тільки про ці «тріадні» чинники розмірковує відомий на Свалявщині освітянин з 56-річним стажем, колишній директор протягом 39 років поспіль середньої школи в с. Керецьки Михайло Юрійович Ловга, але й окреслює своє бачення з цілої низки інших проблем педагогічної сфери. Звісно, розмірковувати можна багато й у інших ракурсах освіти та роботи вчителів, здобуття учнівських знань тощо. Тим паче особі, яка до своєї біографії «записала» своєрідний рекорд. Бо у районі точно так «довготривало» не директорував ніхто. Та й у області подібні приклади – одиничні. Але ми скористалися саме такими формою і змістом діалогу, який, слід сподіватися, не тільки цікавий, але й хосенний.
Кор.: – Михайле Юрійовичу, одразу ж хочу вас запитати: з висоти сьогодення, нехай навіть подумки, що хотіли б сказати учням і вчителям у цей непростий час, коли з‘явилося такі сучасні поняття, як дистанційне навчання, стандарти нової української школи тощо?
М. Л.: – Теперішня ситуація, що зв‘язана з карантинними обмеженнями, в живому спілкуванні «вчитель-учень» і навпаки, накладає на учасників навчально-виховного процесу надзвичайно відповідального ставлення до взаємозв’язку подачі та сприймання урочного матеріалу. Від вчителя – доступності, чіткості, від учня – розуміння, усвідомлення необхідності оволодівати знаннями. При дистанційній формі навчання між ними має бути постійний зв’язок. Мало дати завдання. Потрібно більше відповісти учневі на незрозуміле, пояснити. Тому доцільно б запроваджувати групову форму надання консультацій учням засобами Інтернету. Групи учнів при цьому сформувати диференційовано рівню їх підготовки.
Кор.: – Маючи унікальний директорський стаж, а це майже 40 літ, якби вам знову доручили стати за “керівний штурвал” у одній із найбільших шкіл Свалявщини, чи погодилися б?
М. Л. – Ні, не погодився б. Я своє відпрацював. Зробив усе, що зміг. Нехай стараються наступники.
Кор. – Згадайте, будь-ласка, як усе в ту епоху відбувалося: чия була ідея призначити вас директором школи, як вас “вирахували”, та ще й удало, тобто розкажіть коротенько про свою педагогічну біографію?
М. Л.: – Я у 1963 році закінчив Мукачівське педагогічне училище, рада якого, враховуючи мої математичні здібності, рекомендувала обласному відділу освіти призначити мене вчителем найближчої від Довгого, що в Іршавському районі, восьмирічної школи с. Березники. Я погодився залюбки, оскільки мав право вибору місця роботи. Тут же поряд знаходився дитячий протитуберкульозний санаторій «Човен», в якому на той час лікувались діти до 10 класу. Із 1964-го по 1974 рік я працюю вчителем математики середньої школи названого санаторію. Одночасно навчаюсь на математичному факультеті УжДУ, який закінчив у 1969 році. Тодішній директор Керецьківської СШ В. П. Уста декілька разів пропонував мені перейти до нього в школу заступником з навчально-виховної роботи, але з різних причин я не наважувався. І тільки при переїзді його в Сваляву на місце постійного проживання бюро Свалявського РК КПУ рекомендує призначити мене на посаду директора Керецьківської десятирічки, де я пропрацював з серпня 1974 р. по 2013 р. (у школі загалом аж до цьогорічного січня)..
Кор.: – Що таке директорувати ледь не чотири десятки літ? Фактично, це майже два людських покоління – скільки ж то вам довелося випустити у світ учнів? Виходить, що мало не всі люди в Керецьках – це ваші вихованці. Багатьох, мабуть, уже забули?
М. Л.: – Директор школи – це посада, яка вимагає відповідальної щоденної, різносторонньої, багато фахової роботи. Насамперед – це робота з підбору та розстановки педагогічних кадрів, підвищення їх методичного, фахового рівня. Робота над організацією навчально-виховного процесу. Директор – учитель не тільки учнів. Він має бути вчителем учителів, зразком у виконанні своїх, а часом і не своїх, – обов’язків. Словом, директорувати 39 літ – це кожного року мати наполовину скорочену літню відпустку, це ненормований робочий день, це, зрештою, розумітися в електриці, сантехніці, водо- теплопостачанні та багато інших справах, які несподівано виникають кожного дня. Скільки учнів здобуло освіту в Керецьках за час мого директорування, я не підраховував, тим паче, що в нашій школі у певний час навчалися учні з Росош та Березників. Усіх, звичайно, запам’ятати неможливо. Важливо, що кожен знайшов своє місце в житті, а школа була для них своєрідним острівцем радісного дитинства, щасливої юності. Кожен зачерпнув з криниці знань стільки, скільки вважав за необхідне.
Кор.: – Ви, бува, не втомилися на цій роботі? Чи згадується прощання зі школою, де пройшло ваше свідоме життя, якій, власне, подарували своє здоров‘я, тобто фізичні сили, снагу, чисто людську енергію?
М. Л.: – Робота, якій ти присвятив своє життя, ніколи не втомлює морально, а фізична втома проходить. Набагато втомлює зневажливе ставлення до людини… Однак це вже інша тема.
Кор.: – Я не хочу, аби ви назвали найкращих учнів школи, бо це нереально, як і перераховувати професії, які здобули ваші вихованці. І все ж, чи були випадки, коли ви щиро дивувалися у виборі спеціальностей вашими випускниками.
М. Л. – Були випадки, коли випускник із золотою медаллю вибирав навчання не на престижну професію, і навпаки, – учень-трійочник вступав на навчання на медичний факультет. Правда, це було до введення ЗНО.
Кор.: – Яке найбільше розчарування у вашому освітянському життєписі?
М. Л.: – Освіта в Україні стала на шлях комерції, бізнесу, корупції… Думаю, що таки найближчим часом усе буде виправлено.
Кор.: – А найбільша радість, утіха? Від чого “співала” та “сміялася” директорська душа?
М. Л.: – Коли про випускників школи схвально відгукувалися, коли бачив, що вчорашній учень добрий, людяний, відповідальний, совісний.
Кор.: – Спілкувався якось із одним колишнім керівником обласного рангу, який вас добре знає. Він сказав приблизно таке: М. Ю. Ловга – дуже відповідальна, фахова й інтелектуальна людина, і якби тоді моя воля, то я б його призначив “начальником” освіти всього Закарпаття. Прокоментуйте цю думку та чи погодилися б?
М. Л.: – Усе пізнається в реальному часі. Може мене оцінювали високо. Але я намагався сумлінно виконувати свої обов’язки, про кар’єру не думав.
Кор.: – Якщо порівняти учнів середньої сільської школи 70-80-х років із нинішніми, то яка між ними різниця? Що є спільного?
М. Л. – Учні 70-80 років були більш самостійні, наполегливі в оволодінні знаннями. Вони багато читали, мали широкий світогляд. Школярі цього покоління з великою [1]повагою ставились до вчителів і до старших за себе, були милосердними, добрішими. Нинішня шкільна молодь хоче здобути все, не прикладаючи зусиль, легкою працею. Для складання ЗНО ніхто не може обійтися без репетитора. Основним заняттям в позаурочний час є розваги в дорогих мобільних телефонах. Спільним є прагматизм до заможного життя, престижної професії, але шляхи досягнення в цих поколінь абсолютно протилежні.
Кор.: – Чого бракує сьогоднішньому вчителю? Чи не виглядає він занадто клопітним? Як підвищувати його кваліфікацію?
М. Л.: – Сьогоднішньому вчителю бракує самовпевненості, самовідданості у своїй позиції .Чогось кожен чекає вказівки зверху. Багато часу він витрачає на підготовку різних конкурсів, виставок, які далекі від навчально-виховного процесу, не зв’язані з розвитком дитини. Щодо підвищення кваліфікації вчителя, то нема більш дієвого і ефективного способу, як самоосвіта. Вчитель не може переривати процес самовдосконалення на протязі своєї роботи в школі. Жодні курси підвищення кваліфікації не дадуть більше, ніж робота над собою.
Кор.: – Назвіть найкращого міністра освіти. Якби мали змогу, то яке питання йому задали б нинішньому його в. о. Сергію Шкарлету?
М. Л.: – На моє переконання, найкращим міністром освіти України був Василь Кремень. Гадаю, що через часту зміну освітніх керманичів і постійні ротації у “верхах”, МОУ не знає належно стан справ у школах, а тим більше в сільських. За роки незалежності України я не знаю жодного випадку, щоби хтось з відповідальних працівників апарату міністерства навідався з робочим візитом в якусь зі шкіл району. За часів СРСР такі візити відбувались. При моєму директоруванні в нашу школу приїздили працівники з Міносвіти СРСР, УРСР, облвно. Це, безперечно, дисциплінувало. Запитав би, чи може міністр освіти керувати галуззю, не знаючи стан справ на місцях? Далі: до яких пір будуть дурити вчителя обіцянками про високу заробітну плату?
Кор.: – Якими мають бути в ідеалі контакти батьків з адміністрацією навчального закладу?
М. Л.: – Не секрет, що батьки учнів стали менше цікавитися навчання своїх дітей. У свій час я запрошував окремих батьків на свої уроки з метою того, щоб вони бачили свою дитину в процесі навчання. Вони повинні знати, чим їхнє чадо займалося у школі, його поведінку, відносини в колективі учнів із вчителями і т.д. Тому найпростіше контакти мають бути в поінформованості через щоденники, індивідуально або засобами комунікаційних технологій.
Кор.: – Чи повинні бути директори шкіл менеджерами? Чи легко вчителю стати керівником освітньої установи?
М. Л.: – Директор школи є більше ніж менеджер, оскілки в його посадові обов’язки входять не тільки управлінські дії, а й багато інших функцій як рядового вчителя, так і розпорядника з господарських питань і багато іншого, що не входить в посадові обов’язки. Друга частина питання – це цілий спектр роздумів, а якщо одним словом – то так. Але за певних обставин. Та чи інша школа завжди одна, а вчителів багато.
Кор.: – Яке відношення пана Ловги до ЗНО? На вашу думку, завдяки цьому нововведенню вдалося побороти хабарництво під час вступу до вузів/вишів?
М. Л.: – Скажу так: зовнішнє незалежна оцінювання є великим досягненням в освіті України, оскільки дало можливість вступати до ВНЗ достойним учням з міцними знаннями, майже на 100 процентів побороло корупцію в прийомі на навчання. При запровадженні ЗНО передбачалось добровільна участь в ньому випускників після здачі ДПА і одержанні атестата, тобто закінчення навчання. Так і було спочатку. Я не знаю, кому прийшло в голову поширити ЗНО для всіх випускників та ще й об’єднати з ДПА. Це абсолютно нікому не потрібно. Гори паперової макулатури, величезна маса педагогів задіяна при проведенні зовнішнього оцінювання знань, при перевірці робіт, даремно витрачені кошти, а в результаті пшик. Результати ЗНО не повинні бути підставою для визначення рейтингу шкіл. Критерії оцінки школи зовсім в інших показниках. Ось така моя думка.
Кор.: – Які ваші хобі та розпорядок дня? Чи зуміли освоїти новітні комп‘ютерні технології, чи користуєтеся смартфоном, Фейсбуком й іншими соціальними мережами? Без них жити можна або ні?
М. Л.: – Люблю читати як прозу, так і поезію. В останній час осилив декілька романів Мирослава Дочинця, частина з них є в моїй бібліотеці. З поетів мені до вподоби творчість мого земляка Василя Кузана. До душі припала поезія Василя Симоненка, Ліни Костенко. Коли є нагода граю в шахи, шашки. На самоті для гімнастики мозку розв’язую кросворди, судоку. З комп‘ютерними технологіями знаюся з 1985 року, коли вперше курс «Основи інформатики та комп‘ютерної техніки» був запроваджений в школі як предмет шкільної програми. Як учитель інформатики у старших класах, щорічні курси проходив на літніх канікулах (під час відпустки) в УжДУ на протязі 4-х років. Багато вчився сам, особливо мови програмування. Школа одна з перших була обладнана програмуючими мікрокалькуляторами, а згодом і комп‘ютерами. В наш час кожна людина має на рівні користувача досконало володіти необхідними для життя ІКТ. Без них обійтися нині просто неможливо.
Кор.: – Що, на думку ветерана освіти, Керецьківській школі дасть децентралізація, тобто об‘єднання чотирьох сіл і входження вашого населеного пункту до Хустського району?
М. Л.: – Мало хто передбачав таку адмінтериторіальну конфігурацію. Але раз так склалося, то скажу, що децентралізація для освіти насамперед вирішить питання фінансово-господарської діяльності, щоб не ходити випрошуючи кошти для потреб школи, підвищить відповідальність за раціональне їх використання. В межах ОТГ можна буде зробити профілізацію навчання, краще використати наявний кадровий потенціал, навчально-матеріальну базу шкіл, створити мобільну ремонтну бригаду для обслуговування освітніх будівель і обладнання і т. п.
Кор.: – Ще важливе питання, відповідь на яке згодиться нинішньому поколінню директорів: які ознаки надійної шкільної команди?
М. Л. – Для успішної роботи педагогічного колективу на перше місце, вважаю, треба покласти єдиність вимог до роботи всіх вчителів з боку адміністрації, й застосувати такі ж правила до учнів з боку вчителів. Педагогічний колектив має бути об’єднаний єдиною ідеєю творення молодого покоління людей, здатних думати та робити все для прогресу суспільства. Але найбільше зло – це байдужість до всього, що твориться навколо. Активна позиція вчителя в шкільному житті – явище досить рідкісне. Демократичний принцип управління школою відходить на задній план, авторитарність і прихована суть рішень створює в колективі нездорову обстановку, розкол, поділ на групи, а це вже крах всьому…
Кор.: – Дякую, вам, Михайле Юрійовичу, за щиру та цікаву бесіду, за те, що у своєму поважному віці знайшли час та відповіли на запитання кореспондента редакції райгазети «Вісті з Свалявщини». І цим самим показали позитивний приклад молодшому поколінню, як треба комунікувати з медія, тримати руку на пульсі життя тощо. Бажаємо вам міцного здоров‘я та ще довго бути на бистрині освітніх і неосвітніх процесів, черпати все позитивне та корисне.
