Доповідь підполковника Антоніна Земана – Баровського про події у Підкарпатській Русі у березні 1939 року. Ч. 6
Seite 187
Регулярні бої тривали до полудня 16 березня. Тільки тоді було віддано наказ – я навіть не знаю, хто його віддав, – що ми маємо припинити бойові дії й що німці дозволили угорцям окупувати Підкарпатську Русь, бо чехи не в змозі підтримувати порядок. То був сумний кінець. 14 березня поїхав генерал Прхала, якому центральний уряд доручив керівництво евакуацією до Сваляви, а звідти до Словаччини. 15 березня ми отримали наказ зі Сваляви до штабу 45-го піхотного полку підготуватися до можливості нападу на Мукачево та Ужгород. Було в цьому фантастичне повір’я, що німці таки не дозволять угорцям захопити Підкарпатську Русь. Але це тривало лише кілька годин, тому що 16 березня цей наказ було скасовано і «хустській» групі було наказано відступити до Румунії. У цей час угорська армія прорвалася біля Сваляви. Так розпочалася подорож довгих колон дітей, жінок, цивільних осіб та солдатів до румунського кордону. У мене немає жодного слова похвали Січі за її боротьбу з угорцями. Вона хоробро боролася, але марно. Я пам’ятаю приклад, який мене ще сьогодні вражає. Дорогою з Великої Копані до Хуста йшли молоді юнаки, мабуть, з педагогічного коледжу в Севлюші. Коли вони підійшли до поїзда, що стояв на рейках, заповнений січовиками, що їхали на фронт, хлопчики вимагали, щоб січовики дали їм зброю, щоб вони теж вирушили на фронт. Вони взяли зброю та пішли. Пізніше я зустрів їх у темних неопалюваних коридорах тимчасових лазаретів. Багато хто з них залишився на фронті. І лише деякі з них залишились живими після першого зіткнення з угорською армією під Севлюшем. Але навіть підрозділи Січі, що залишилися, були не в кращому становищі. Вони навіть не мали командного штабу, а їхнє озброєння проти угорських збройних сил було неефективним. Коли січовики побачили, що ми залишаємо Підкарпатську Русь, вони хотіли змусити нас боротися з ними разом проти угорців. Вони все ще вірили, що німці тримають над ними їхню охоронну руку. Вони тому й стріляли по колонах наших автобусів, які були заповнені жінками та дітьми. Тоді ж у спину було застрелено начальника прикордонної охорони Коцурека і охоронця жандармерії Форта. І ось конвой з дітьми та жінками був зупинений перед Тячовом, і січовики пригрозили смертю кожному, хто захотів би виїхати до Румунії.
Коли ми в Хусті довго не могли дочекатися повернення порожніх машин, які мали вивезти наступних жінок та дітей, я поїхав до Тячова. Там, однак, я виявив порожні машини, а навколо них скупчення жінок та дітей. Наші водії стягли ключі від машин, забрали їх із собою та втекли до Румунії. У мене була довга суперечка з командиром Січі в Тячеві – він також був нашим колишнім чиновником у Словаччині, а тепер підполковником. Зрештою, він погодився віддати нам машини, якщо ми візьмемо його з собою в Румунію. На той час урядова машина з Волошиним та його радниками, які втекли до Румунії, вже проїхала через Тячево.
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
⁶⁴⁾ У ніч із 15 на 16 березня 1939 року уряд Карпатської України оголосив мобілізацію. “Карпатська Січ” стала основою армії нової держави. Крім чехословацьких солдатів, які залишили свої підрозділи, та резервістів української національності, як добровольці завербували себе учні українських середніх шкіл. Сотні полонених січовиків, після закінчення боїв, у різних місцях Підкарпатської Русі розстріляли угорці. Галицьких емігрантів угорська влада екстрадувала до Польщі, де на них чекала та ж доля. Порівняй, наприклад, Онищук, Ярослав: Галичани в обороні Карпатської України (do 70. Ričnyci trahičnych podij na Vereckomu perevali). Б: Цитадель – Львівський військовий альманах, 2009, частина 2, стор. 47-51.
⁶⁵⁾ Сержант Вацлав Форт (народився 26 вересня 1907 року) та старший лейтенант Мирослав Коцурек (народився 5 грудня 1896 року), колишній російський легіонер, загинули 16 березня 1939 поблизу Буштини. Вони поховані у місті Сена в Румунії. Дивись http://codyprint.cz/padli/sk/skpr08.html (цитується за 4. 5. 2015).
Seite 188
А це було для січовиків показником того, що їхній кінець наближається. Коли ж я знайшов якісь ключі, я повернувся до Хуста і послав прикордонників та жандармів, взвод піхоти та взвод броньовиків, щоб очистити міст у Тячеві. Було там досить і січовиків, які не захотіли підкорятися своєму командиру, бігли до Румунії. Справді, багато хто поїхав зі мною до Хуста, щоб подивитися, як насправді виглядає ситуація і чи справді той едикт ⁶⁶⁾, який дав мені полковник Гусар, вірний. (Еди́кт – лат. edictum «оголошення» від edicere «оголошувати») — нормативний акт, тобто військовий наказ) Нам пощастило, що до Хуста ми поїхали з цими січовиками. Бо ми їхали між броньованими машинами, в яких були встановлені кулемети, націлені на січовиків. І тому вони не мали іншого виходу, крім спокійно вийти з автобуса і пройти до будівлі уряду, де вони, нарешті, дізналися, що їхня справа програна. На той час вони самі почали реквізувати деякі транспортні засоби та бігти до Румунії, звідти до Словаччини й далі до Німеччини. Для тих, хто вирушив до Словаччини, неподалік Братислави** був створений табір біженців. Ті, хто виїхав до Німеччини, були поміщені до трудових таборів. Той Legationsrat Hoffmann – Адміністративний Законодавчий Радник – залишився у Хусті. Для тих, хто не залишив Підкарпатську Русь, настав незавидний кінець. Угорці виловили їх, а хустська в’язниця була забита трупами. Угорські «лицарі» не посоромилися вигнати січовиків на Товстий верх (вершину), приблизно за 4 км від Хуста (Городилово? Де це???), де кожен із них мав зрубати дерево, віднести їх у Хуст і побудувати шибеницю. Потім угорці його повісили на ньому. У мене десь є фотографія угорського офіцера, що потискає руку січовику, а за ним купа голів страчених січовиків. Були тоді серед них і зрадники.
*⁾ Реквізиція – вид експропріації, що означає вилучення органами державної влади майна у власника
**⁾ Мається на увазі концтабір Engerau***⁾ (по-словацьки: Petržalka), в якому пізніше, під час націонал-соціалізму, утримувалися від 200 до 300 тис. чехословацьких, угорських, карпаторуських, румунських та югославських громадян, євреїв, і всяких неугодних націонал-соціалістам груп. Вважається, що до 2/3 їх не вижили.
VI.
Евакуація до Румунії
Коли ми підійшли до румунського кордону, румуни не дозволили нам перейти його. Тому ми в ніч із 15 на 16 березня зателефонували до чехословацького посольства у Бухаресті. Нам сказали, що посол спить і його не слід будити. Що з цією справою слід почекати, і, нарешті, пан посол зайнятий здаванням надзвичайних повноважень. Тому сумнівно, чи має якийсь сенс звертатися до нього. Тоді ми звернулися до військового аташе⁶⁹⁾, і я знаю, що після його втручання нам дозволили в’їхати до Румунії зі зброєю. Румуни прийняли нас дуже тепло, надали нам ночівлю та прохолодні напої. Я пам’ятаю румунського генерала, який плакав, коли наші два піхотні батальйони, батальйон SOS (SOS – Straže obrany statu), артилерійський загін, рота броньовиків та дві автоколони кружляли навколо нього. Він лише повторив: “Це не переможена армія”. Пізніше ми склали зброю у Тячеві. Румуни позичили нам транспортні засоби та розвезли нас групами. Здебільшого нас розміщували у державних будинках.
*⁾ Реквізиція – вид експропріації, що означає вилучення органами державної влади майна у власника
**⁾ Мається на увазі концтабір Engerau (за словацький: Petržalka), в якому пізніше, під час націонал-соціалізму, утримувалися від 200 до 300 тис. чехословацьких, угорських, карпаторуських, румунських і югославських громадян та інших неугодних груп. Вважається, що до 2/3 їх не вижили.
***⁾ https://www.doew.at/erinnern/fotos-und-dokumente/1938-1945/das-volk-sitzt-zu-gericht/1-engerau-prozess-1945
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
⁶⁶⁾ Едикт – лат. edictum «оголошення» від edicere «оголошувати») — нормативний акт, офіційний указ, циркуляр, графік заходів,
⁶⁷⁾ Перед Хустом січовики зіткнулися з угорцями на Червоному Полі – рівнині на правому березі річки Тиса (напроти с. Рокосове). Під час бою 230 із них загинули, а 450 угорці взяли в полон. Більшість із них було вбито. Аржевітін, Станіслав: «Карпатська Україна: епоха в доби», стор 308-332.
⁶⁸⁾ Послом Чехословаччини в Бухаресті, починаючи з 1937 року, був Фердинанд Веверка, який ще до офіційного наказу з Праги 16 березня 1939 року передав посольство німцям. Див Немечек, Ян: Сутінки в чехословацькій дипломатії. Академія, Прага, 2008, ст. 313-315.
⁶⁹⁾ Військовому аташе посольства Чехословаччини у Бухаресті у 1932-1939 рр. був Геліодор Піка.
Початок читайте:
https://www.ustrcr.cz/data/pdf/publikace/securitas-imperii/no26/170-190.pdf
