Сповідь мукачівця, якого було мобілізовано в примусовому порядку…
Коли ТЦКашникам казав: хлопці, ось — документ, за яким я здійснюю догляд за інвалідом першої групи, то вони лише розводили руками: документ — є, а права на відстрочку — немає.
Сповідь мукачівця, якого було мобілізовано в примусовому порядку і, як видається, не без порушення чинного законодавства
Моя зустріч із мукачівкою Галиною Іванівною Білак виявилася абсолютно випадковою. Але почувши її розповідь, від якої у жінки “рве серце”, я зрозумів одне: про факти, які були викладені пані Білак та підкріплені нею відповідними документами, мають дізнатися та побачити якомога більше людей. А служби та відомства за належністю мають зробити ще й відповідні висновки.
Єдине, про що я попросив Галину Іванівну під час нашої зустрічі, так це аби її син Тарас за можливістю “історію своєї мобілізації до війська” виклав письмово і негайно надіслав на адресу групи “МукачевоSOS”.
І ось вчора, я таки отримав цей лист від Тараса. Причому я навмисно вирішив утриматися від будь-яких коментарів. Там, де самі за себе говорять факти, емоціям — не місто. Єдине, чого б я дуже хотів, так це аби з цією публікацією неодмінно ознайомився Уповноважений ВР з прав людини по Закарпатській області Андрій Крючков. Ну, і звісно, вжив усіх заходів за належністю аби наші люди в нашій країні не відчували себе настільки безправними та емоційно спустошеними.
А тепер — до Вашої уваги той самий лист. автором якого є Тарас Білак
Я, Білак Тарас Васильович 1975 року народження, проживаю в місті Мукачево разом зі своєю мамою Білак Галиною Іванівною 1945 року народження та братом, інвалідом першої групи Білаком Юрієм Васильовичем 1971 року народження, який членами відповідної медичної комісії визнаним недієздатною особою.
В нашій родині я є єдиним працездатним доглядачем за хворим братом і через що ось вже майже як два роки отримую щомісячну соціальну допомогу від держави у розмірі 2920 грн, оскільки моя мама є інсулінозалежною 2 форми й, після перенесеної операції на серці (їй встановлено три стенти), фізично не має можливості здійснювати повноцінний догляд за хворим сином. До того ж вона має поважний вік — їй пішов 81 рік…
Ну, а тепер коротко по суті мого питання.
7 січня 2025 року я був затриманий представниками Національної поліції та доставлений до Мукачівського ТЦК. Навіть попри те, що “на руках” мав повістку з позначкою про вимогу прибути до Центру 28 лютого 2025 року. Разом з повісткою я також мав копії інших документів, які підтверджують моє право на відстрочку через догляд за братом, інвалідом І групи. Але тут є один “цікавий” нюанс: офіційної відстрочки від мобілізації Мукачівським ТЦК мені надано не було! На моє цілком логічні запитання: чим пов’язана затримка з оформленням документів належним чином, мені пояснили… «загруженістю в роботі». Але пообіцяли: мовляв, “відстрочку Вам ми оформимо, не переживайте”.
Вже за лічені години після того, як мене було доправлено до Мукачівського ТЦК, я успішно пройшов ВЛК, а співробітники ТЦК виписали військовий квиток та спецтранспортом мене було доправлено до Ужгородського ТЦК. Щоправда, вкотре “на доріжку” заспокоїли: мовляв, не хвилюйся, “в області — все уладнають”. Але що саме означає це “уладнають”, мені ніхто так і не пояснив.
Вночі 7 січня я прибув до Ужгородського ТЦК. Там, на всі мої аргументи, що я є єдиною особою, яка на за законних підставах здійснює догляд за інвалідом І групи, ніхто з працівників Центру не звернув жодної уваги. Натомість ізолювавши від зовнішнього світу, направили до автобуса в якому вже сиділи такі ж самі “мобілізовані” хлопці, з якими за чотири доби ми проїхали п’ять областей західної України.
Наскільки я розумію, представники військових частинах, до яких мене так хотіли «збагрити» ТЦКашники добре усвідомлювали, що мобілізовувати людину, яка здійснює догляд за інвалідом І групи, є протизаконним. Відтак, доста намандрувавшись бусиком ТЦК аж впродовж чотирьох діб, я знову опинився в Ужгороді, а вже за лічені години мене… знову відправили у чергову “навколосвітню” подорож областями України. Цього разу вона тривала вже не чотири, а “лише” три доби. Хоча як і перший раз, ми — пасажири — жили, їли й спали в автобусі.
Ви не повірите, але після двох невдалих заїздів я знову опинився у рідному Мукачеві, а точніше в міському ТЦК. Тут мене протримали дві доби, годуючи обіцянками, що ось-ось “відпустять під повістку” на час оформлення моїх документів для відстрочки. Ці дві ночі нам (тобто мені і ще сімом хлопцям) довелося ночували в одному приміщенні разом із двома чоловіками, яких працівники Центру просили перебувати у масці, бо весь час вони кашляли і навіть не приховували того, що мають підозру на туберкульоз.
Чесно кажучи, я дуже сподівався, що моя ситуація ось-ось наближається до логічного розв’язання. Але всі мої надії були знівельовані 14 січня. Саме цього дня мене, а також ще трьох хлопців було доправлено до одного з ТЦК на Львівщині. Переночувавши, наступного ранку мене з третьої(!) спроби таки “збагрили” до одного з навчальних центрів задля проходження в ньому програми молодого бійця.
Коли казав ТЦКашникам: хлопці, ось — офіційний документ, який зобов’язує мене здійснювати догляд за інвалідом першої групи, то вони розводили руками: мовляв, документ — є, а права на відстрочку — немає»
Коли я пишу цього листа, минає вже дванадцята доба відколи я знаходжусь у навчальному центрі. І все цей час догляд за інвалідом І групи, який має стійке психічне захворювання здійснює (звісно, в міру можливого) моя 80-ти річна мама. Знаючи із власного досвіду як це нелегко, я просто у розпачі. Від безвиході. І відчуття того, що навколо тебе — одні глухі і… жодної свідомої людини.
Я хочу, щоб всі мене правильно зрозуміли: у свої 50 років я маю відносно непогану фізичну підготовку, а також задовільний стан здоров’я. Відтак, не маю жодного наміру ухилятися від мобілізації та проходження служби у війську. Але разом з тим, я віддаю собі звіт у тому, що у мене “за спиною” – мій брат з першою групою інвалідності, який потребує щоденного догляду, а також моя 80-ти річна мати, яка має важкі хронічні захворювання. І, крім мене, в нашій родині просто немає інших людей, які могли б фізично стати їм опорою та підтримкою як у побуті, так і в повсякденному житті.
Зрештою, є “буква” Закону України. І цей Закон чітко визначає моє законне право на надання мені відстрочки від мобілізації. Наголошую, це — не моя примха. Це — встановлена норма чинного законодавства України. І, як законослухняний громадянин своєї держави, я ніколи не погоджуся з тим, що певні посадові особи (хто саме — це вже нехай визначають відповідні органи) дозволяють собі відверто зневажати закони України й позбавляти незахищені верстви населення (а інвалід першої групи належить саме до такої категорії) їхнього права на погіршення якості життя, гарантованого нашою державою.
27 січня 2025 року
З повагою, Тарас Білак”.
