Хочу як дідусь! Мій дідусь у 70 років припинив спілкуватися з родичами, доживши до 102 років

3 речі, які допомогли йому прожити довго

У сімдесят років, одразу після свого ювілею, дідусь вирішив, що припинить спілкуватися з родичами і друзями. Ми думали, що це кінець для нього, але виявилося — початок.

Зараз я розповім про три речі, які дозволили йому переосмислити своє життя і прожити його щасливо, аж до 102 років.

Початок власного життя без галасу родичів У нас була велика сім’я: дядьки, тітки, племінники, двоюрідні брати, сестри тощо — родичів завжди вистачало, і всі знали буквально все одне про одного, а якщо хтось не ділився своїм життям — ображалися й злилися.

З дитинства дідуся виховували не тільки батьки, а і їхні родичі — від усіх потроху. На сімдесятиріччя дідуся було трохи більш як тридцять осіб — родичі і всього один друг дідуся.

Уже тоді було зрозуміло, що вся ця метушня з порадами та жартами дідусеві не до вподоби, але ніхто не міг припустити, що після її завершення він заявить, що більше не хоче ні з ким мати справ. Усі сприйняли його як втомленого старого, який відійде до наступного ранку. Не відійшов. Це було рішення розумної людини. Він сказав, що спілкуватиметься лише з онуком (мною) і дітьми: “Я нарешті хочу сам і тільки сам ухвалювати рішення, як мені жити. Не важливо, правильно чи ні, добре чи погано — це моє рішення. Думка родичів і знайомих — цілої юрби, все життя впливала на мої рішення, які в підсумку і моїми то не були”.

Попри свій юний вік, я зрозумів, про що говорив дідусь: кожен родич то вказував, як ростити дітей, то як жити, що їсти й пити, кому треба допомогти, у що вірити, і дідусь, як добра людина, завжди намагався дослухатися, — усе це накопичувалося і врешті-решт вилилося: “Що більше навколо тебе людей у старості, то менше життя вони тобі залишають! Кожен думає за тебе  ледве-ледве і вирішує  ледве-ледве. Як тобі жити й коли померти! Досить! Тепер моє життя стосується тільки мене” – ці слова я пам’ятаю досі.

Перше “дурне”, але щасливе рішення

Улюблена повість дідуся “Троє в човні, не рахуючи собаки”. Вона улюблена дідусем із дитинства і прищепила йому любов до головних друзів людини — собак.

Одного разу він зізнався, що все життя хотів завести чотирилапого: “Знаєш, мені завжди здавалося, що в мовчазних очах собаки значно більше розуміння, аніж у головах цих галасливих родичів”, – сміючись, сказав він.

Я запитав, чому він ніколи не хотів завести собі пса: “Хотів, але то час не той був, то всі навкруги казали: “Що з того собаки, краще щось цінне заведи, худобу якусь, а собака — тільки зайвий рот!” Так життя і прийшло до нинішнього моменту: шум натовпу затоптав моє бажання, а прокинулося воно тільки тоді, коли цього шуму я позбувся”.

За тиждень я приїхав на вихідні й почув, як з-за хвіртки хтось радісно гавкає — це було цуценя! Дідусь нарешті вирішив здійснити свою мрію, попри вигуки родичів, що все ще долинали до вух дідуся: “Куди тобі собаку в сімдесят років, хто буде з нею возитися, якщо тебе не стане!” та інше, але дідусь був твердий у своєму намірі. “Це, напевно, перше, що я зробив у житті всупереч усім! Завдяки собі!”

У цей час я грався з цуценям і взяв його на руки, виявилося, дідусь боявся брати його без мене, тому що це був його перший пес. Я передав цуценя йому в руки, у дідуся з’явилася неприхована посмішка і він уперше розплакався від радості: “Запам’ятай, ніхто в житті не знає, що тобі потрібно. Ніхто! Голоси людей навколо можуть сумніватися в тобі, можуть радити як життя, але поки ти не припиниш їх слухати, ти будеш жити їхнім життям, а не своїм, і ніколи не будеш щасливий, поки не будеш обстоювати свою думку”, – сказав дідусь.

Самотність — це свобода

Влітку я приїжджав до дідуся через вихідні, в решту часу дідусь був разом із псом Джеком. Взимку виходило приїжджати і того рідше, раз на кілька місяців. Одного разу я просив у дідуся, чи не сумно йому, і він відповів: “Боятися самотності тільки ті, хто боїться залишитися із самим собою. Самотність — це свобода від чужих думок і думок, можливість займатися тим, що хочеться і не залежати від чужого настрою”, – говорив він.

“Коли ви приїжджаєте, я радий — мені цікаво дізнатися, як у вас справи, але коли я залишаюся один, я не сумую: у мене цілий вагон книжок, поруч сопе Джек, а я нарешті можу робити те, що захочу і займатися улюбленою справою — чого не міг дозволити собі все життя. Я можу вийти на риболовлю, пробути там увесь день, перекинутися кількома словами з рибалками і милуватися природою. Можу дістати свою стару сигару, взяти до рук книжку про піратів і зануритися в антураж просто в кімнаті! В самотності прихована величезна сила життя, потрібно лише зрозуміти її”.

“Життя йде хвилеподібно, зрозумій. Не можна чіплятися за минуле. Зараз ти ще малий, тобі потрібно жити з сім’єю — насолоджуйся цим. Коли ти підростеш, станеш підлітком, тобі захочеться відокремитися від сім’ї і жити так, як сам того хочеш. Твоїй родині буде незвично, але для них це теж важливий етап свободи.

Потім ти станеш зрілим і знову захочеш сім’ю — ти її створиш і будеш щасливий. Але і це не кінець. В один із днів ти зрозумієш, що твої діти виросли, справу зроблено і залишився лише ти сам. Тобі знову захочеться пожити для себе, у затишній, вільній самотності”, – говорив він.

“Пам’ятай, що якщо поруч із тобою є люди — це ще не означає, що ти не самотній. Навіть якщо ти знаєш людей десятки років, вони можуть глушити твої бажання і не розуміти тебе — ти почуватимешся самотнім серед людей”. Цю розповідь-спогад написано на честь дня народження мого дідуся, пам’ять про якого й досі тепла.

Сподіваюся, хтось знайде в ньому цінні думки.

З мережі