УНИКНУТИ КАТАСТРОФИ

Вчора я написав, що катастрофа, до якої наразі прямує Україна, це не фатум. Якщо пацієнт визнає діагноз, подивиться правді в очі і змінить спосіб життя, є шанс вистояти, переламати хід подій і врешті-решт перемогти. Насамперед хронічні внутрішні недуги, а потім – й зовнішнього ворога.

Отже, що робити, аби змінити хід подій, якій загрожує Україні катастрофою? Насамперед визнати факт, що наразі в нас немає сил і засобів, потрібних аби вигнати російських окупантів з українських територій і вийти на кордони 1991 року. Другий очевидний (принаймні для мене) засновок – путін зупиниться тільки там, де ми його зупинимо.

Прийнявши ці два факти, потрібно шукати можливість стабілізувати фронт, збудувавши по природних рубежах українську “лінію Маннергейма”. Її зведення має стати справді “головним проєктом країни”, на яке будуть кинуті основні інженерні та будівельні ресурси держави та приватного сектора. Аби одного негарного дня лінія фронту не пройшла по Дніпру, треба вже сьогодні планувати і закладати сучасний ешелонований оборонний вал, а фактично – підземне місто довжиною в півтори тисячі кілометрів – на сотні кілометрів на Схід від головної річки України. Нам потрібно звести сучасний високотехнологічний рубіж, на якому ми гарантовано зупинимо російський наступ. Українські воїни мають право знати, для чого вони виграють нам час ціною власних життів і здоровʼя.

По-друге, нам потрібно радикально збільшити ефективність та швидкість власного ВПК з фокусуванням на розробці та виробництві ракет малої та середньої дальності. Щойно ми зможемо накрити Кремль сотнею балістичних ракет одночасно, війна майже напевно буде завершена найближчим часом і росія навряд чи наважиться атакувати Україну знову. Бо навряд чи орда вирішить перенести столицю за Урал.

Чому на Закарпатті досі не створений український Пенемюнде на основі решток славетної дніпропетровської школи ракетобудівників – питання, на яке немає скільки-будь переконливої відповіді. Бо якби вона була, український Вернер фон Браун давно б налагодив серійний випуск вітчизняних РМСД.

Але ми ніколи не зведемо українську лінію Маннергейма, ніколи не побудуємо український Пенемюнде, якщо не переможемо корупцію.

Бо її зведуть (а потім здадуть ворогу) таким чином, аби можна було списати на війну все накрадене непосильним трудом. Для мародерів на крові має бути запроваджена смертна кара. Бо за всього респекта до гуманних європейських норм, жоден гуманіст не пояснить, чому життя солдата на передовій, який загинув через те, що його обікрали тилові мародери, коштує менше за життя останніх. Але сама смертна кара ніколи не стане панацеєю від корупції. Її потрібно застосовувати дуже обережно, як винятковий засіб покарання, аби не скотитися в масовий терор.

Сьогоднішній кейс з головою Хмельницької обласної МСЕК – чудовий приклад, коли найвища міра покарання – адекватна суспільна реакція на суперприбутковий “бізнес на крові”.

Втім самої смертної кари замало. Має зʼявитися політична воля карати мародерів. Доки Галущенко, приміром, залишатиметься на посаді міністра енергетики, цілком очевидно, що такої волі немає, і бабло у владних коридорах перемагає зло. Смертна кара за таких обставин лише пустить кров і випустить пар, але точно не вилікує пацієнта.

Отже, задача України – зупинити війну, аби отримати шанс на планову зміну влади та радикальні реформи. Очевидно, що ця влада на такі реформи неспроможна. Бо вони потребують стратегічного мислення, тверезого розрахунку та довгої волі.

Фактично ми в тій точці біфуркації, в якій Азербайджан був рівно 30 років тому. Що ми виберемо: визнання важкого діагнозу, концентрація ресурсів на створенні ешелонованої лінії оборони та пріоритетного розвитку власної ракетної програми, зупинення війни і тривале лікування української державності чи волюнтаристську війну “до звільнення останнього діда в останньому селі” – питання відкрите. Я особисто переконаний, що від катастрофи нас може врятувати тільки перша опція. І нетому, що путін такий сильний, а тому, що українська держава так важко хвора (але не безнадійна).

На жаль, чинна влада майже напевно обере другу опцію. А це значить нам потрібно сподіватися на краще, але готуватися, що владу, яку російський наступ вибʼє з рук “зелених” прийдеться підхоплювати на льоту вже цієї зими.

Бажано через легітимний парламентський “заколот”, як це вже кілька разів траплялось у критичні моменти української історії. Бо якщо владу підхоплюватимуть польові командири, ця країна на власній шкірі випробує всі принади гасла “перемога або смерть”.

Чекати залишилось недовго.

Геннадій Друзенко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *